Вистава “Життя P.S.” у театрі Заньковецької за книгою Лєри Бурлакової: “твоя власна війна”

Сцена з вистави “Життя P.S.” у театрі Заньковецької. Фото: ФБ Валерія Бурлакова

Валерія Бурлакова
журналістка, у 2014-2017 роках – учасниця АТО, військова, мінометниця і гранатометниця; звільнилася в запас як солдат 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна”

(FB)

Актор, який грає Морячка у виставі “Життя P.S.” (її поставив за однойменною автобіографічною книжкою Лєри Бурлакової львівський Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької – “Н”), Олесь Федорченко, декілька років тому розбився на мотоциклі. Дивом вижив. Йому ампутували ногу.
Ця прем’єра – його перший вихід на сцену після цього.

Він, на протезі, на милицях, спирається на драбину, важко встає, щоб відіграти останні хвилини – у ці хвилини стояти треба. І точно знає, мені здається, про що це: “…яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий…”. Слова з другої ж сторінки мого щоденника.

Після вистави сивий чоловік у військовій формі, без сумніву атошник – це щось у погляді та у поставі – просить підписати йому книгу.

– Для кого? – шукаю ручку.

– Для тата Мар’яни.

Мар’яна – це Мар’яна Кучма. Вона грає мене, і ця постановка була від початку саме її ідеєю фікс. Режисер розповідає, що починалося усе зі стосу паперів, з роздруківок із фейсбуку, безкінечних монологів, хаосу, зовсім незрозумілих перспектив.

А потім все стало на свої місця.

Олесь спирається на драбину. І зі сцени державного, чорт забирай, академічного театру, раптом звучить:

– Побачимося у Вальгаллі.

Це так дивно. І так круто. І ще чомусь для мене це – про єдину Україну, де почуття однієї людини є відображенням, віддзеркаленням, органічним продовженням почуттів іншої, де не потрібно навіть нічого “грати”. Бо все це і твоє певною мірою – твоє власне “побачимося…” комусь адресоване, твій власний біль, твоя власна війна.

Читайте також:
Лєра Бурлакова: Два роки тому загинув Морячок.
“Курю в твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою”