Преса 100 років тому: “апокаліпсис” для шовіністів, плач українських чиновників за російським імператором, канал у Балтійське море

автор: Максим Мірошниченко

Варто знову і знову вивчати боротьбу за Незалежність України 1917-1922 років – вона ближча до нас не лише в часі, а й тим, що її хід відображався на сторінках української преси з усіма “зрадами”, “перемогами” та “зашкварами” тих часів, і їх можна дослідити та врахувати.

“Новинарня” продовжує знайомити вас із пожовклими шпальтами газет тих революційно-воєнних років. Отже, що українська преса писала 27 липня.

1917 рік: шовіністи лютували через визнання українського уряду

Кінець липня на просторах Росії проходив гаряче. Розвалену імперію все більше огортала криза – стрімко деградували правоохоронні органи, росла злочинність, армія на фронті або отримувала поразки, або виступала постачальником десятків тисяч дезертирів, які по дорозі додому дебоширили на вокзалах.

На цьому тлі новий уряд очолив Олександр Керенський. “Міністр-президент”, як його нарікла преса, заявив, що здобутки революції в небезпеці. А тому, мовляв, суспільство має згуртуватися навколо “уряду технократів” або, як тоді писала київська “Нова рада”, “ділового правительства”.

Для українських журналістів 27 липня 1917 року було особливо цікавим, адже в Петрограді перебувала делегація Генерального секретаріату – першого українського крайового уряду. Сторони хотіли ухвалити статут Секретаріату. Для Петрограда і Києва це б означало справжній курс на федералізацію “оновленої” Росії, бо голі декларації з центру на тлі визнання незалежності Фінляндії та Польщі починали все більше дратувати національні “окраїни”.

Втім, поки “Нова рада”, відчуваючи важливість моменту, доволі обережно писала про перебіг переговорів (а подробиць і так було мало), то наприклад, “Робітнича газета” партії соціалістів-демократів (УСДРП) випалювала радикальним словом.

“Робітнича газета” – найрадикальніше соціалістичне видання України того часу

Есдекам не подобалось, що українські урядовці у Петрограді спілкуються не з міністрами, а лише з їх помічниками та дорадчими органами при уряді. “Робітнича” жорстко пройшлася по складу всеросійського уряду, який був далекий від щирого соціалізму, вказувала на відсутність там чітких програмних засад.

Втім, обидві українські газети доволі прямо вказували на те, що саме зараз вирішується доля революції.

Обурення шовіністського “Кіевлянина” щодо визнання Петроградом автономії України

А от “Кіевлянинъ” – “головна літературна та політична газета Юго-Западного края” – просто бомбило від того, що Петроград визнав український уряд. Взагалі, великоросійському шовіністу розвороти цього видання більше нагадували вісник якогось апокаліпсису – насувалася реальна автономія України ще до скликання Установчих Зборів, більше того – в складі усіх восьми губерній із Харковом, Одесою та Катеринославом (нині Дніпро). А російська армія тим часом усе більше розкладалася в окопах і зазнавала поразок у Румунії, Карпатах та під Ригою. Дезертири “розкладали дисципліну” на фронті і в тилу.

Одна з найбільш тиражних газет російських шовіністів в Україні

Невтішні вісті приходили і з охопленого політичною боротьбою та інтригами Петрограда – столичні партійні чвари та дискусії цікавили видання “Кіевлянинъ” набагато більше, ніж “малоросійські” новини.

Заради справедливості зауважимо, що хроніка навіть проукраїнських видань вражала. “Нова рада” писала про втечу 109 в’язнів із “Лук’янівки” і масові селянські “захвати” на Волині, де селяни захоплювали землю у поміщиків та громили місцеві управи, які не визнавали таких “актів”.

Читайте також:
Преса 100 років тому: непродаж землі, мир та війна з Росією, нові “югороси” і вбивство зрадника

1918 рік: самостійні уряди в Москві, Сибіру, на Дону, британська висадка в Архангельську, японська – у Владивостоці

У 1918-му році в незалежній Українській державі русофільська преса нікуди не поділася.

27 липня безпартійна газета “Відродження” на передовиці засудила статтю “Кіевской мысли”, де проросійське видання не розуміло, чому в наступному навчальному році вводилися обов’язкові уроки української мови, історії та географії.

Але ще більше вражає інша історія, коли журналісти “Відродження” впізнали чиновників Української держави на панахиді за розстріляним більшовиками російським імператором Миколою ІІ (Романовим).

Кілька працівників кредитної канцелярії Міністерства фінансів, після того як знайшли свої прізвища в газеті, не тільки не зрозуміли осуду українських газетярів, а й продемонстрували підкреслене презирство. Вони написали листа у редакцію, де назвали імена інших державних службовців, яких “Відродження” не впізнало. Журналісти повністю розмістили цього листа.

Лист українських чиновників, у якому вони доповнюють список колег, які відвідали панахиду за російським імператором

Панахида за колишнім імператором зібрала у Києві всіх місцевих чорносотенців, спровокувавши чутки про проросійський переворот.

Гетьман Павло Скоропадський, колишній ад’ютант Миколи ІІ, від офіційної влади ніяких заходів не організовував. Проте у своїх мемуарах згадав, що в день, коли дізнався про розстріл царської сім’ї, – молився.

Павло Скоропадський

Втім, колишні російські  жандарми, які зараз служили у Державній варті, по лінії своїх агентів про всяк випадок промоніторили зібрання прихильників “єдіной і нєдєлімой”.

Власне ставлення до панахиди за останнім російським імператором редакція “Відродження” висловила на останній сторінці, розмістивши історію про візит у Японію на той час іще спадкоємця російського престолу у 1891 році.

Тоді Миколу Романова ледь не вбив японський поліцейський. “Відродження” навело одну з популярних (але зовсім неправдиву) версій злочинних намірів японського поліцейського, за якою він намагався вбити майбутнього царя, бо той нібито активно розважався у борделях японських міст, і за якимось збігом обставин до нього у ліжко потрапила дівчина, яку той полісмен кохав.

“Відродження” засуджувало і повернення російських комерційних структур в Україну – у своїй новині видання ставило під сумнів доцільність заходу в Україну Московського народного банку, який викладав журналістам “плюси” їх імовірної роботи в Києві.

Широко розійшлася пресою дипломатична нота українського уряду до керівництва Донської Республіки.

Донці публічно задекларували самостійність та повагу до самостійності інших держав, що постали на уламках Росії, “поки не відновиться єдина Росія”.

Нота українського уряду на Дон

Голова уряду Української держави Федір Лизогуб та міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко направили в Ростов документ, у якому підкреслювали, що таким чином Донська Республіка сама визнає себе тимчасовим утворенням, а це спричинить труднощі при встановленні міждержавного кордону між сусідами. Втім, київські можновладці дипломатично висловили сподівання, що ці проблеми вирішаться.

Хроніка, яку наводили українські видання, просто вражала. І “Відродження”, й “Нова рада”, і “Робітнича газета” писали про залізничні страйки, що охопили усю Україну. Робітникам урізали зарплату порівняно з минулим роком та збільшили робочий день. Відтак “запалало” по всій Україні – настільки, що, як писали журналісти, навіть у столицю України не підвозився хліб.

Газетярі активно писали про численні випадки захворюваності на “іспанку” та холеру, що через залізниці все більше ширилися Україною, шпальти видань заповнювали повідомлення про пограбування помешкань, вбивства та затримання фальшивомонетників.

Типові повідомлення більшовицької преси в Україні

Втім, тодішні новини з Росії, неминуче порадували б око нинішнім русофобам. Сибірський уряд веде переговори про дипломатичне визнання з Японією (японські війська саме висадилися у Владивостоці); в Київ прийшла телеграма з Туркестану; козацькі уряди у Ростові та Астрахані встановили дипломатичні відносини; міністр закордонних справ ленінського уряду в Москві Георгій Чичерін гостро засудив втручання французських офіцерів у повстання в Сибіру та на Далекому Сході чехословацького корпусу колишньої імператорської армії.

А передовиця газети української еміграції у США, “Свободи” ще й сповіщала, що США получаються до британського десанту в Архангельську. Причому “Свобода” цитувала парадоксальний урядовий коментар, що інтервенція США та Японії “не має на меті втручання у внутрішні справи Росії”.

Тривало українське життя і в провінції. Так, “Земскіе известія” з Лебедина (повітове містечко Харківської губернії) писали про фурор, який викликали серед місцевої молоді театральні постановки “малоросійської” п’єси Карпенка-Карого “Безталанна”.

“Отрадно было видѣть хорошее отношеніе населенія къ  спектаклю: молодежь, вмѣсто горланія пѣсенъ по улицамъ, с удовольствіемъ шла на спектакль и вела себя чинно”.

Окремо відзначимо повідомлення у “Відродженні” про прибуття у Кенігсберг (нині Калінінград) українських інженерів, які проводили консультації з приводу будівництва каналу, що сполучить Чорне та “Німецьке” (тобто Балтійське) моря. А точніше – річки Південний Буг (яка впадала у Віслу) та Прип’ять (притока Дніпра). Що цікаво, такий канал будувався ще за роки Речі Посполитої і повноцінно запрацював уже в Радянському Союзі.

Читайте також:
Останній гріх Петлюри: 100 років “федерації” з Польщею

1919-1920: арена боїв між білими й червоними і більшовицькі репресії

У 1919 році, коли Україна перетворилася на поле битви між білими та червоними, проукраїнська преса фактично зникає, а на її місці постають бойові окупаційні листки, для яких Україна була виключно якимось етнографічним поняттям, а не державою чи республікою.

Так, наприклад, більшовицькі видання Одеси та Чернігова зовсім не відрізнялися від петроградських видань, де Україна фігурувала виключно як “Южный фронт“. Там за Катеринослав та Донбас ленінці билися з денікінцями.

За традицією бойових листків, більшовицькі видання переможно трубили про успішні бої на катеринославському та харківському напрямках і численні повстання в денікінському тилу, коли в реальності вони звідти відступали.

Уже через 3-4 тижні єдиною силою, яка воюватиме з білими в Україні, буде армія Української Народної Республіки та Нестора Махна.

Не особливо змінилася ситуація і у 1920 році, коли під червоною окупацією опинилася майже вся територія України.

27 липня чернігівське “Знамя Советов” повідомляло про численні виявлення “куркульських елементів”, що виступали проти “комітетів бідноти”. Звичайною людською мовою це означало, що заможним селянам зовсім не подобався переділ його майна бідною голотою.

“Петлюрівські змови” виявляли навіть у радах червоних командирів, долю яких вирішувати трибунали. Втім, на перших сторінках більшовицькі журналісти передруковували заяви радянського уряду, де керівництво Радянської Росії відкидало пропозицію британського уряду встановити кордон між Польщею та Росією по “лінії Керзона” і врегулювати збройний конфлікт між армією Врангеля.

За “бажанням російського та українського народів” уряд Леніна відкинув цю пропозицію. “Лінія Керзона” стала кордоном між Радянським Союзом та Польщею уже після Другої світової війни і слугує україно-польським кордоном донині.

А українська преса, зокрема емігрантська “Свобода”, передавала американський погляд на польсько-радянське врегулювання. У Вашингтоні не надто довіряли деклараціям радянського уряду про мир, наголошували, що метою “совєтів” є вторгнення в Німеччину. Тут же “Свобода” наводила слова Леніна про необхідність світової революції, яка скине капіталістичні уряди світу.

Читайте також:
“Какая разніца” і штрафи за російські вивіски: мовні пристрасті в Україні сто років тому