“День ганьби Росії:” в Генштабі нагадали, що Україна не святкує 23 лютого

 

Україна з 2014 року не відзначає свято 23 лютого, яке насправді є “датою капітуляції радянської комуно-більшовицької Росії в період Першої світової війни та ганьбою Радянського Союзу”.

Про це йдеться в дописі на офіційній фейсбук-сторінці Генерального штабу ЗС України.

“Із 2014 року радянське свято 23 лютого в Україні не відзначається. Відкрита збройна агресія російської федерації проти України та окупація Криму в 2014 році запустили в Україні активний процес відмови від радянських символів – декомунізацію”, – зазначено в дописі.

У ГШ наголосили: новітня російсько-українська війна змінила погляди на українську мілітарну історію і військові традиції.

Указом президента України Петра Порошенка №806/2014 було встановлено свято – День захисника України, яке відзначається щорічно 14 жовтня. Другим пунктом цього Указу було визнано таким, що втратив чинність, Указ про відзначення Дня захисника Вітчизни.
У преамбулі чітко вказано: «З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості».
До того ж, 14 жовтня – свято не лише чоловіків, але і жінок, які є захисницями нашої держави”, – нагадує пресслужба Генштабу.

У Генеральному штабі зазначили, що історики вже не раз розвінчали міфи, які насаджувалися українцям радянською пропагандою упродовж багатьох років, та нагадали події, які відбувалися 100 років тому в Україні і ті, що вплинули на подальший розвиток нашої країни.

23 лютого 1918 року в Севастополі матроси Чорноморського флоту Росії, контрольованого більшовиками, по-звірячому закатували і вбили Номана Челебіджихана, першого голову уряду Кримської Народної Республіки, одного з організаторів I Курултаю кримськотатарського народу, муфтія мусульман Криму, Білорусі, Литви та Польщі, автора вірша Ant etkenmen (“Я поклявся”), що став пізніше кримськотатарським національним гімном.

23 лютого 1918 зранку Німеччина надала свої мирні умови, за якими Петроград мав визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, України, підписати мирну угоду з Україною, демобілізувати армію, роззброїти флот.

У Петрограді 23 лютого 1918 року, коли нібито в “героїчних боях” зародилася Червона армія, більшовицький ЦК ухвалив рішення підписати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Згідно з цим договором, Росія втрачала Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу. У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі. Більшовики зобов’язані були вивести свої військові частини з Фінляндії, України та Аландських островів. Радянська Росія зобов’язана була демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу.

10 лютого 1918 року безрезультатно закінчилися переговори про мир між Росією і Німеччиною в Бресті. Радянська влада сподівалася, що німці просто залишать більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції і Бельгії. Проте через тиждень, 18 лютого, німці почали наступ по всій лінії розваленого фронту. Німці просувалися на схід на поїздах, практично без опору. Швидкість їхнього пересування була зумовлена переважно якістю доріг. 18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, 24 лютого – Псков, Тарту й Таллінн. Наступ здійснювався невеликими загонами, часто лише зі 100-200 осіб. За визнанням більшовика Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив загін від 60 до 100 чоловік.

9 лютого 1918 року було підписано мирну угоду між державами Четверного союзу і щойно проголошеною Українською Народною республікою. Ця подія змішала більшовикам усі плани – вони аж ніяк не сподівалися на такий поворот.

Після підписання миру з Центральною Радою німці висунули радянській делегації ультиматум, згідно з яким більшовики мали піти на значні територіальні поступки та визнати незалежність України. Для більшовиків втрата України означала втрату виробництва збіжжя та цукру, що підривало економіку Росії та прирікало її на голод.

Переговори було припинено, перемир’я – скасовано, і 19 лютого німці перейшли у наступ.

Разом з тим, 9 лютого – в той самий день, коли Центральна Рада підписала угоду з країнами Четверного союзу, сталася подія, на яку тоді мало хто звернув увагу.

У селі Гнатівка під Києвом, куди стяглися всі загони й підрозділи українського війська, що брали участь в Київських боях, з ініціативи генерала Костянтина Прісовського та підполковника Петра Болбочана відбулася велика нарада. Під час наради вирішено об’єднати всі наявні сили в одне з’єднання, яке керувалося б єдиним командувачем. Новий підрозділ здобув назву Окремого Запорізького загону. Командиром його став генерал Прісовський.

Становище загону було нечувано важке. Запорожцям бракувало найнеобхіднішого – харчів, зброї та боєприпасів. Загін бився фактично в оточенні – зі сходу його тиснули червоні частини командарма Муравйова, з заходу – загін червоного комдива-антисеміта Кіквідзе, а з південного заходу – збільшовичені полки 2-го гвардійського корпусу.

Проте запорожці блискуче вийшли зі скрути. Стрімким ударом вони зайняли Коростень і захопили склади зброї та військового майна. Ударом на Сарни вони вибили з міста більшовиків Кіквідзе та змусили ешелони 2-го гвардійського корпусу (який сам рвався до дому, до хати) обходити позиції запорожців стороною. 23 лютого 2-й курінь підполковника Болбочана наблизився до Житомира.

Позиції для наступу були обрані настільки вдало, а сектори обстрілу підібрані настільки вміло, що 24 лютого більшовики Кіквідзе чкурнули з міста після першої ж атаки. Природно, бій стався не 23 лютого, а днем пізніше, але готувалися ж запорожці до атаки саме 23-го!

Розвиваючи успіх, Запорізький загін рушив уперед. 1 березня від більшовиків було звільнено Київ. 30 березня – Полтаву. 6 квітня – Харків. 24 квітня курені 2-го запорізького полку підполковника Болбочана марширували вулицями звільненого від червоної влади Сімферополя.

Запорізький корпус був одним з найбільш численних та боєздатних підрозділів армії УНР. І початок бойового шляху видатної української частини був закладений саме 23-24 лютого – під час бою за звільнення Житомира.

Ні в 1920-х, ні на початку 30-х років ХХ століття ніхто в СРСР не відав, що Червона армія була створена 23 лютого 1918 року. Цю міфічну дату, схоже, вигадав “батько Сталін” чи хтось із його оточення. Бо відзначати почали її тоді, коли остаточно утвердилася сталінська диктатура. Лише 23 лютого 1938 року в СРСР помпезно відзначили 20-ліття Червоної армії.

Звісно, призначення сталіністами 23 лютого днем народження Червоної (Радянської) армії не було випадковістю. Тут маємо справу з класичним пропагандистським прийомом, коли відбувається приховування негативної інформації з допомогою позитивної. Більшовикам важливо було приховати, що 23 лютого 1918 року вони фактично капітулювали перед німцями та їхніми союзниками. Сталіну також важливо було показати, що Червона армія “виникла” ще перед тим, як її почав створювати Троцький – його основний суперник у боротьбі за владу в СРСР.

Міф про 23 лютого як “день радянської армії” нав’язувався упродовж кількох поколінь. З часом радянські люди до нього звикли, не особливо переймаючись тим, що вони святкують. Для них це було “армійське” чи “чоловіче” свято, що служило серйозним приводом для не менш серйозних застіль.

Задумаймося, що святкують росіяни в цей день? Для них 23 лютого далекого 1918 року стало днем національної ганьби, коли більшовики погодилися підписати принизливий договір із Німеччиною та її союзниками.

А який історичний сенс це свято має для нас, українців? Адже в лютому 1918 року ми мали свою незалежну державу, яку визнавали європейські країни. А збройні більшовицькі загони, на основі яких з часом сформувалася Червона армія, в ті дні намагалися знищити нашу незалежність.

Жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року не було і бути не могло. За документами 53-го німецького корпусу групи армій “Д”, того дня передові частини німецької армії перебували за 55 км від Пскова та за 170 км від Нарви і не те що важких, а й просто боїв між ними і загонами Червоної гвардії відзначено в документах не зафіксовано.

Читайте також:
Нова символіка й ідеологія ЗСУ: військо приймає зміни, коли вони освячені кров’ю

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.