Українські ветеранки в Гаазі: “емоційно виснажлива й потрібна робота”

 

Валерія Бурлакова
журналістка, у 2014-2017 роках – учасниця АТО, військова, мінометниця і гранатометниця, звільнилася в запас як солдат 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна

(FB)

Я не фанат “ветеранських” ініціатив. Часто вони здаються мені недолугими спробами роками після демобілізації (особливо якщо під час служби абстрактний вояка провів АЖ пів року в АТО… а то й пару тижнів у добробаті) тримати на рівні Почуття Власної Важливості. Можливістю їздити постійно за чиї завгодно кошти на “реабілітацію”, коли на фронті ти востаннє був у 2014-му, і найбільшою твоєю травмою було спілкування зі стройовою підрозділу. І так далі, і так далі, і так далі – тому триматися від усього цього хотілося якнайдалі.

Доволі скептичним, якщо чесно, було у мене ставлення і до проєкту Ambassador. Їздити й розповідати діаспорі про війну? Рілі? Та банально витрачені на квитки гроші, звідки б вони не бралися, могли б піти, наприклад, на купівлю дронів/ремонт машин/допомогу родинам загиблих! Нє-нє-нє!

Але так вже сталося, що я поїхала. І мушу сказати, що помилялась. За два дні у Гаазі у нас було два покази з обговоренням (як фільму, так і ситуації загалом). На перший прийшли іноземці – дипломати, військові, журналісти…

Звичайно, вони і так знали, що в Україні війна. Але мені здалося, що їм важливо було побачити якесь її людське обличчя замість пари фото з сухих позаминулорічних новин, зрозуміти зайвий раз, що ми – не здичавілі племена з “калашами”. І не фашисти теж, як не дивно. Що ми – звичайні солдати ЗСУ – говоримо англійською, маємо цивільні професії та вищу освіту, що можемо відповісти на будь-які їхні запитання. І ще, зрештою, що колись у 2013-му ми відкрили цю скриньку Пандори саме тому, що хотіли бути частиною Європи. І досі потребуємо її підтримки.

У другий день ми мали зустріч із діаспорою у посольстві. Дуже затишно, дуже комфортно, ніби все всім зрозуміло і без зайвих слів та зустрічей… І важко переоцінити частку допомоги фронту саме від українців з інших куточків світу. Вони й так свідомі. Але і цей зв’язок треба підтримувати, бачити людей, говорити, пояснювати справжню ситуацію, якою сумною вона б не була.

– Що допомогло вам повернутися до мирного життя?
– Ніхто з нас, насправді, не повернувся до нього…

І ще. Те, що здавалося мені веселою прогулянкою на вихідні – виявилося насправді виснажливою, у першу чергу емоційно, роботою. Але – так, несподівано – вартою того і важливою.

Долучайтеся по можливості. Це потрібно.

Читайте також:
“Наша зброя – правда”. Як українські ветеранки відстоюють країну під час візиту до США

“Thank you for your service!”
Як українські фронтовички у штаб-квартиру НАТО їздили

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: