Подача “Дзеркалом тижня” соцдослідження в ОРДЛО – це ненависть і роз’єднання, – Дворецька

Олександра Дворецька
співзасновниця Благодійного фонду “Восток-SOS”, член правління громадської організації “Правозахисний центр “Дія”, координатор Офісу з розробки гуманітарної політики України, кандидатка в народні депутати від партії “Голос”

(FB)

Мої батьки живуть в окупації. Вони не беруть участь у “виборах”, перепису населення, соціологічних опитуваннях та публічних святкуваннях під чужими прапорами. В часи невизначеності Української держави по відношенню до тих, хто залишився на тимчасово окупованих територіях, це є найбезпечнішою поведінкою. Можливо, безвідповідальною та непатріотичною, якщо дивитися з Києва, але такою, що зберігає свободу й життя, якщо ти з Сімферополя чи Луганська.

У часи, коли за невизнання окупованої території України (Криму – “Н”) територією держави-окупанта існує кримінальна відповідальність. У часи, коли в будинках проукраїнських активістів без їхньої згоди живуть росіяни. У часи, коли рідні розірванні роками без побачень і кількома сотнями метрів між КПВВ з різними прапорами.

У ситуації, коли соціально очікуваними, безпечними й такими, що отримають схвалення, є одні відповіді, а щирими, справедливими й правильними – інші. У ситуації, коли за власну думку людей саджають у підвали, катують, вбивають. Коли незгодні зникають безвісти.

Публікація “Дзеркала тижня” (із результатами соціологічного опитування мешканців ОРДЛО про ставлення до України – “Н”) не зриває маски, вона лише підкріплює стереотипи, які без загального контексту сприймаються як цивілізаційні розлами.

Відповідальна журналістика – це про розуміння наслідків опублікованого. Не давати цей контекст – безвідповідально.

Сприймати опитування в окупації, наче воно пройшло в Луцьку, Чернігові та Бурштині – непрофесійно, а замовчувати цю особливість перед читачами – маніпулятивно.

Я поважаю редакцію “Дзеркала”. Я знаю тенденції на окупованих територіях. Я впевнена, що там більшість далеко не супер-патріоти, готові українські партизанські загони.

Але подача цього дослідження в такому вигляді – це ненависть, дегуманізація та роз’єднання.

Це про різну Україну ментально. Це концентрована безвихідь. Я навіть розумію мету – спробу показати іншу сторону радості розведення на останній, третій, ділянці на східному фронті.

Та є й інший фронт, і давайте про нього пам’ятати. Він проходить зараз за наше виживання – між тими, хто хоче, щоб Україна була, і тими, хто не вірить в її існування в майбутньому. Перші будуть клеїти спільне, працюючи на те, щоб розлами не були глибокими і в них не будувались окопи. Другі будуть підсвічувати те, що нас роз’єднує. І в кожного будуть свої факти, які будуть правдиві.

Хай нам вистачить мудрості й розуму для читання цього дослідження, а не лише на вихоплення хайпових цифр для новин, які подужають значно більше українців, ніж повний текст. А тим паче – пошук інформації про саме дослідження, думки соціологів, політологів та істориків.

Читайте також:
“Блакитний птах” надії. Як громадська організація підтримує українських полонених ОРДЛО