Справа Марківа: журналіст Бабченко розписав реальні подробиці загибелі італійського фотографа

Аркадій Бабченко
російський опозиційний журналіст, військовий кореспондент, мешканець Києва

(FB)

Вирок Віталію Марківу – це крах італійського правосуддя. Це шок. Це повна маячня. Раніше я думав, що в світі є тільки одна країна, яка повністю поїхала головою на тому, що українські фашисти вбивають мирних громадян. Тепер виявляється – їх дві.

Залишимо осторонь той факт, що судити солдата за захист свободи і незалежності своєї країни – це взагалі просто маячня, від початку і до кінця. Може, ви ще й Хемінгуея засудите до 24 років? А що. Точно так же пішов на війну добровольцем, доповідав начальству про просування військ. Воював, правда, на вашому боці й у вашій армії – але яка для правосуддя різниця? Вбивця ж.

Залишимо осторонь навіть той факт, що якщо італійська прокуратура заявляє, нібито Марків скоїв військовий злочин – то якого біса ви судите його цивільним судом?! Тобто ви вважаєте, що Марків, батальйон Кульчицького і дев’яносто п’ята бригада – це група осіб, яка з особистої ініціативи, за злочинною змовою, на особисті кошти закупила артилерію, міномети, бронетранспортери, і поїхала на Карачун з наміром вбити там італійського громадянина Антоніо Роккеллі? А все інше байдуже: вторгнення Росії, окупація України, анексія [Криму], боротьба за суверенітет – це так, нічого не значущі для судового процесу дрібниці. Віталій Марків, який виконує в банді “Збройні сили України” роль навідника, доповів про пересування громадянина Роккеллі і наказав своїм підручним вбити його. Саме так, треба розуміти, на думку італійського правосуддя виглядали події?
Вибачте, друзі мої, але від вироків у чверть століття я втрачаю здатність використовувати політес і запитаю прямо – ви ідіоти?

Цих двох пунктів і так вже досить, щоб послати італійське правосуддя під три чорти. Але бог із ним, навіть якщо і грати за цими правилами, то ось що ми маємо.

Я пам’ятаю Віталія Марківа. На цій фотографії, зробленій на Карачуні, він стоїть праворуч. Фотографія зроблена через два тижні після того, як загинули Андреа Роккеллі й Андрій Миронов.

“Це був прицільний напад”, – говорить мама Андреа. “Це було навмисне вбивство: вони сказали, що є журналістами, і саме тому по них завдали удару” – говорить адвокат сім’ї Роккеллі Алессандра Баллеріні.

Значить, події розвивалися таким чином. Щоб не допустити входження українських військ у Слов’янськ, бойовики перегородили залізничний переїзд з боку Карачуна поїздом із товарних вагонів. Під цими вагонами у них був і спостережний пункт, і блокпост, і точка опору. Фотографій повно. Сергій Пономарьов фотографував там бойовиків – так, це саме озброєні люди, саме зі зброєю, ведуть вогонь у бік позицій української армії.

Тобто, це абсолютно військовий об’єкт. Це навіть не, скажімо, приміщення дитячого садка, яке захопили бойовики і влаштували в ньому спостережний пункт або мінометну позицію, яку можна було б хоч гіпотетично віднести до цивільних об’єктах. Ні − це споруда з металу, зведена спеціально для ведення бойових дій, далеко від цивільних об’єктів і переміщення цивільних осіб. Тобто абсолютно законна, от прям еталонна, військова ціль.
Тут абсолютно нема до чого придратися.

Ось свідчення свідка, французького фотографа Вільяма Роглона – третього журналіста, який був тоді в тій машині з Роккеллі та Мироновим, але залишився живим:

“Андреа сказав мені, що той поїзд був потрібен для того, щоб перешкоджати в’їзду танків (тобто ще раз – абсолютно законна військова ціль – прим. А.Б.) Тоді ми побачили на вулиці чоловіка в цивільному, який сказав, щоб ми йшли геть, тому що там перебувають військові. Миронов відповів: «Гаразд», і ми один за одним вирушили назад, до автомобіля. Минуло 5-6 секунд, і ми почули автоматні черги, що гатили по нас. Стрибнули в глибокий рів, з нами залишився той чоловік у штатському, який попередив нас про присутність військових. Звідти ми знову спробували добратися до машини. Дійшовши до того місця, де вона стояла, ми почекали 2-3 хвилини, поки солдати перестануть стріляти. В той момент почалися постріли з гранатомета.
Одна граната влучила в машину, і ми зрозуміли, що вони цілилися саме в неї. Ми ховалися в канаві, і ніхто не міг нас побачити. Тоді ми вирішили повернутися назад, до поїзда. Скільки разів вони стріляли по нас з гранатомета? Не знаю, я перестав рахувати, коли дійшов до 10. Один постріл зніс дерево, інший снаряд впав поряд зі мною, я був поранений, подивився собі на ноги, щоб зрозуміти, є кровотеча чи ні. На щастя, я міг рухатися. Третій постріл влучив між водієм таксі, Андреа та Андрієм, для них обох він виявився смертельним.
Водій і чоловік в штатському підвелися і попрямували до машини. Я знову піднявся, пройшов повз тіла Андреа й Андрія. Виліз із канави, попрямував до машини, яка вже була наполовину зруйнована. При цьому нас все ще обстрілювали. Водію та другому чоловікові вдалося виїхати на таксі. У мене не вийшло сісти в машину, і я знову стрибнув у канаву.
Я взяв телефон, визначив своє місце розташування, відправив повідомлення іншим друзям-журналістам. При цьому стало чути шум: хтось іще спустився в рів, стрілянина продовжилася. Я закричав: я журналіст, потім пішов у бік виходу, спробував обійти завод. Тут я опинився перед групою з приблизно двадцяти проросійських солдатів, які тільки що сюди підійшли. Вони ображали мене, вимагали, щоб я забирався звідти. Я пішов вперед, піднявши руки вгору, повісивши камеру так, щоб її було добре видно.
Я йшов так, поки не зупинилася машина. Я сів у неї, попросив відвезти мене в госпіталь, в той час як ззаду в нас продовжували стріляти”.

Читайте також:
ЗМІ дізналися, хто заклав нацгвардійця Марківа в Італії

Тобто. Журналісти під час ведення бойових дій приїжджають на військовий об’єкт – повністю усвідомлюючи, що це військовий об’єкт. У місті, захопленому російськими збройними формуваннями. Їх хтось помічає і відкриває автоматний вогонь. Оскільки від Карачуна, де перебували українські військові, до переїзду кілометри два, то це за визначенням не могли бути українські військові. Можна гіпотетично припустити, що якась диверсійна група спустилася вниз, на дистанцію прямого пострілу, але і в цьому випадку не сходиться – журналісти були з одного боку поїзда, гіпотетична українська ДРГ повинна тоді бути з іншого боку поїзда, і бачити Роккеллі не могла.
І вже, в усякому разі, це точно не був гіпотетичний Марків.

Таким чином ми маємо ситуацію. Журналісти приїжджають на військовий об’єкт, контрольований бойовиками. Ті, на той момент представляючи собою ненавчений набрід з маргінальних верств населення, вирішують повипендрюватися – кожен алкоголік, якому в руки потрапив автомат, відразу починає відчувати себе напівбожеством і бажає проявити свої командирські якості, ситуація абсолютно стандартна − кожен, хто стикався, знає, про це говорить і сам свідок: “ображали, вимагали підняти руки вгору, показати камеру” − і, щоб відігнати непроханих гостей, дають кілька черг у них над головами.

З Карачуна чують стрілянину на військовому об’єкті противника − абсолютно законної військової цілі, що стоїть окремо від цивільних об’єктів − зауважують підвищення активності противника і відкривають вогонь на придушення.
Які тут узагалі можуть бути питання?!

Читайте також:
“Приголомшливе рішення”: французький журналіст готовий дати свідчення у справі Марківа замість хибних

Але ОК. Залишимо право на захист своєї країни осторонь. Може, ці терміни незрозумілі італійському правосуддю. ОК. Підемо в струмені, яким мислить італійський суд. Виключно в кримінальному. Чорт із вами.

Прокуратура заявляє, що це Марків побачив автомобіль Роккеллі і Миронова й віддав команду відкрити вогонь. Чорт із вами. Нехай навіть так. Залишимо навіть все сказане вище в стороні.

Ось фотографія того поїзда, зроблена мною з Карачуна в той же самий час без наближення. Ви можете розрізнити тут хоча б сам поїзд, не те що окремих людей? Не те що визначити, є вони цивільними чи ні, а хоча б просто помітити їх?

Ок. Ось фотографія поїзда в артилерійську бусоль. Поїзд уже видно. Але й тільки. Ні того, що відбувається за ним, ні дорогу – вулицю Гончарну – по якій під’їхали Роккеллі і Миронов, ні самої машини – з цієї позиції не видно.

Її в принципі не видно. Вона за насипом. З того боку.
Але навіть якщо і побачити переміщення якихось напівзігнутих фігурок між вагонами – яким чином можна визначити, що вони цивільні, і дати наказ вбити саме ось цих двох цивільних?
У натовпі з двадцяти озброєних людей?
На військовому об’єкті?
Яким?

Ок, чорт з вами, дорогі італійські мислителі. Припустимо, Марків володіє телескопічним рентгенівським зором, і обчислив, що за металом перебувають саме цивільні журналісти, і мав умисел на вбивство саме їх.
Роккеллі і Миронов загинули від мінометного обстрілу.
Не гранатометного, свідок помилився – мінометного.
Миронову відірвало половину голови, витягнуті з автомобіля осколки – мінометні.
Ось фотографія Віталія Марківа.
У нього в руках тільки автомат і гранатомет.
Від місця його перебування до переїзду – кілометри два, повторюся. Тобто, саме він убити їх не міг.

Ок. Прокуратура не говорить, що їх убив сам Віталій. Прокуратура заявляє, що Марків, помітивши цивільних журналістів, чітко усвідомлюючи, що вони цивільні журналісти, віддав наказ на відкриття по них вогню.
Із зором і упізнаванням ми вже розібралися, але нехай навіть так.
Одне тільки питання.
Кому?
Кому Марків віддав наказ?

Віталій Марків – рядовий Нацгвардії. Нацгвардія жила тоді в приміщенні, що стояло в глибині групи будівель на Карачуні. Найважчим озброєнням у цього підрозділу Нацгвардії був один АГС – автоматичний гранатомет. Ось він на фото.

Як видно, він стоїть не на позиції, а в глибині кімнати.
Чому?
Тому що він несправний.
Єдина зброя, з якої Нацгвардія бодай гіпотетично могла дістати до переїзду – була несправною.
Все інше, що було в її розпорядженні – стрілецька зброя і ручні гранатомети.

Решта озброєння була не в підпорядкуванні Нацгвардії, і їм віддавати накази Марків не міг у принципі.

Тут можна заперечити, що Марків був спостерігачем і лише доповів про переміщення, але тоді повернемося до того, з чого почали. В такому випадку, виходить, що це вже війна. І тоді – якого чорта ви судите цивільним судом саме Марківа за звинуваченням саме його в якомусь побутовому вбивстві?!

Більш того, звільнення Слов’янська тоді намагалися зробити показовою військовою операцією з мінімальними руйнуваннями і з мінімальними жертвами серед цивільного населення. Удари з Карачуна завдавали тільки по виявлених цілях і тільки точкові.
Більше того, якщо удар по виявленій та ідентифікованій цілі міг становити небезпеку для цивільного населення – його не завдавали. Позиція “Нони” у дворі церкви була прекрасно відома, але у відповідь вогонь не відкривати – саме тому, що був небезпечним для цивільного населення. Це я можу свідчити сам, як безпосередній очевидець.
І ось на тлі всього цього – маячня про навмисне вбивство.

І за всю цю маячню італійський суд засуджує людину до двадцяти чотирьох років в’язниці.
Двадцяти чотирьох років.
Солдата. Який захищав свою Батьківщину.

Андрій Миронов, який загинув разом з Роккеллі на тому переїзді, був моїм товаришем. Я, по ідеї, мав би бути особою упередженою. Але ось чорта з два. Вся ця маячня, яку наворотило італійське правосуддя – вона не те що за межею людських понять про справедливість, вона за межею навіть звичайної логіки. За межею законів фізики.

Звинувачувати Марківа у вбивстві Роккеллі та Миронова – це приблизно як звинувачувати Марківа у збитті “Боїнга”. Ну а що. Автомат у нього був. Літаки над головою бачив. І рація була. Міг і доповісти. Все, як любить італійське правосуддя.

Жодного доказу у справі. Жодного. Крім кимось комусь сказаної фрази, яку, нібито, Марків сказав йому по телефону – не їдьте на переїзд, по ньому може бути відкритий вогонь.
Тобто, обвинувачення стверджує, що хтось нібито чув, що Віталій попередив іншого італійського журналіста, що поява того на військовому об’єкті під час ведення бойових дій може бути небезпечно.
І звинувачення трактує ці слова як доказ у вбивстві!
Сам Віталій цю фразу взагалі заперечує.
Якщо ви хочете гратися в цивільний суд, який прирівнює захист своєї країни до битовухи – ну так доводьте!
Ні. Нуль. Абсолютний нуль доказів.
І – двадцять чотири роки.

Мені дзвонили від адвокатів Марківа. Питали, чи можу я приїхати на суд. Я сказав, що так, обов’язково. Можу надати фотографії. Можу розповісти, що я бачив своїми очима. Можу дати характеристику Марківа – я його запам’ятав добре: відкритий, товариський, добродушний хлопець.
Але щось не зрослося.
Я готовий приїхати і на апеляцію, якщо це потрібно.
Ось фотографії, ось мої свідчення щодо опису місця і диспозиції. Захист може використовувати їх на свій розсуд у повній мірі.

Звідки ростуть ноги у цієї справи – я не сумніваюся ні на секунду.
Опубліковано запис таємних переговорів італійських ультраправих про фінансування з боку Кремля. Італійська націоналістична партія “Ліга Півночі” отримує або хотіла отримати фінансування з боку Росії. Про це свідчить запис таємних переговорів між представниками даної політичної організації і росіянами в московському готелі “Метрополь”. Стверджується, що даний запис, який оприлюднило видання BuzzFeed, зроблений у жовтні 2018 року.

“Лігу Півночі” очолює віцепрем’єр Італії Маттео Сальвіні. Про його візит до Москви з метою таємних переговорів писав італійський тижневик L’Espresso ще в лютому 2019 року. За інформацією журналістів, він зустрічався з російським віцепрем’єром Дмитром Козаком і йшлося саме про фінансування партії.

В ході переговорів обговорювалася діяльність “Ліги Півночі”, яка ставить перед собою завдання зробити Європу ближчою до Росії, як це було раніше. “Реальна мета зустрічі – підірвати ліберальну демократію і сформувати нову націоналістичну Європу, лояльну Москві. Для втілення цієї ідеї в життя ультраправим політикам і необхідна підтримка Москви”, – пише BuzzFeed.

А ось фотографія самого Маттео Сальвіні. Який, за повідомленнями ЗМІ, хоче “підірвати ліберальну демократію і сформувати нову націоналістичну Європу, лояльну Москві”. І якого ЗМІ звинувачують в переговорах про отримання на це грошей з Москви на таємні зустрічі з Козаком.

Маттео Сальвіні – не просто лідер партії і знеособлений віцепрем’єр.
Він – міністр внутрішніх справ Італії.

Ще раз. У країні, прем’єр-міністр і міністр внутрішніх справ якої, за твердженням ЗМІ, зустрічається з одним із тіньових керівників Росії, Дмитром Козаком, який завідує саме розширенням імперії, і веде з ним переговори про фінансування на підрив ліберальної демократії і побудову нової, лояльної Москві, націоналістичної Європи, і фотографується на Красній площі в футболці “Ні санкціям проти Росії” – судять солдата Української армії, що протистояв цій імперії. І без доказів, з абсолютно маразматичним обвинуваченням, шитим не те що білими нитками – соплями склеєним – засуджують до двадцяти чотирьох років ув’язнення.

Це черговий виток російської гібридної війни. Й Італія – ​​чи то по дурості, чи то за якимись іншими стимулами – ми не можемо стверджувати прямо, ми можемо лише припускати, чи не так? – грає на боці Росії.

Дозвольте пораду, мої дорогі італійські друзі. Один раз ви вже загравали з диктатором. Бажаючи сформувати нову націоналістичну Європу. І потім дуже сильно пошкодували про це.
Ви пошкодуєте і в цей раз.
Повірте мені.

А Україна повинна зробити все, щоб витягнути свого солдата.
Це навіть не обговорюється.

Читайте також:
Після Марківа: НАТО – мрія й ілюзія водночас