Бурлакова: “Якщо ти знаєш, що твої близькі гідно переживуть твою смерть – тоді вже нічого не страшно в жодному зі світів”

Валерія Бурлакова

журналістка, у 2014-2017 роках – учасниця АТО, військова, мінометниця і гранатометниця, звільнилася в запас як солдат 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна” ЗСУ

(FB)

З того дня минуло два з половиною роки. Часто кажуть, що час лікує. Але так само, як у перші дні без нього, я і зараз заплющую очі, та, де б не була, уявляю собі, що я на шахті “Бутівка”. Уявляю, що він живий – просто на посту. Але скоро повернеться.

Так легше заснути. Так, а не тому, що минули вже сотні днів… Однак дещо час все ж таки змінює.

Чомусь я згадую про дрова. Тієї зими, вже другої зими на війні, я раптом зрозуміла, що просто-напросто не вмію їх рубати. Попросити когось з побратимів зробити це для мене було ніяково – навіщо зайвий клопіт людям, які і так страшенно втомилися від безперервних місяців на нулі, від чергувань по 2 через 4 години, від холоду та погризених мишами сухпаїв? Хоча, чесно кажучи, ніяково мені було навіть просто попросити у когось сокиру та спробувати зробити все самій. Бо і це могло легко завершитися словами “… та я тобі нарубаю” – дівчина як-ніяк. А це лякало. Лякало будь-яка турбота, будь-яка жалість, будь-які слова підтримки. До цього не можна було звикати.

Тому мої дрова мали залишатися тільки моєю проблемою. Зрештою, завжди ж можна було перебратися у будь-який з великих бліндажів, а не вперто сидіти у своїй особистій бетонній норі, уткнувшись у ноут, телефон або блокнот… Але в оточенні десятків людей в мене просто не виходило писати – а писати потрібно було у будь-яку вільну хвилину. Щоб встигнути якомога більше – дійсно не знаючи, скільки у тебе часу і чи не вб’ють тебе завтра на посту. Щоб зберегти якомога більше спогадів про людину, якої більше немає і більше ніколи не буде. Записати все, що зможу, мені здавалося необхідним хоча б для його мами. Навряд чи я тоді щиро вірила, що мій щоденник уважно читатиме хтось крім неї.

На дворі був лютий. Вночі холод був взагалі нестерпним і, повертаючись з позиції, я поспіхом збирала у темряві хоч якісь гілочки. Так, щоб ніхто не помітив, щоб ніхто не змушений був запропонувати допомогу. Але гілки згорали за лічені хвилини, зазвичай залишаючи холодною навіть саму буржуйку, не кажучи вже про приміщення. У такі моменти мені було ледь не до сліз шкода себе. І, як не дивно, саме цю жалість до себе відчувати було вкрай важливо – просто для того, щоб зрозуміти, що нездоланна скеля смерті близької людини для кожного з нас складається у тому числі і з камінчиків власного егоїзму. Зі страху. З самотності. З розуміння того, що тепер не буде кому зробити щось необхідне тобі – обійняти, розсмішити, захистити, підтримати, заспокоїти, допомогти.

Для людини ж, якої більше немає, смерть – це фінал. Фінал, до якого вона була більш-менш готова, якщо добровільно пішла на війну. І шкодувати її сенсу немає, у що б ти не вірив – у Рай, у Вальгаллу чи у чорну порожнечу після смерті. Тому шкодуєш насправді себе та інших живих. Співчуваєш живим.

Саме їм, навіть якщо мертвий – це ти сам. Дуже влучно це описував Сент-Екзюпері у “Планеті людей”. Льотчики зазнали катастрофи у пустелі. Вода у них вже закінчилася. Один з героїв, Прево, починає плакати. Інший плескає його по плечу та каже: “Подихати так подихати”. Прево відмахується: “… Та хіба я про себе”.

“Ось воно, ось що справді нестерпно. Знову і знову мені ввижаються очі, повні очікування, – і ледь побачу їх, по серцю як ножем різоне”, – пише Сент-Екз за п’ять років до своєї власної загибелі на війні.

І якщо передчуваючи власну смерть захлинаєшся від цього “…хіба я про себе”, то втративши когось – плачеш якраз про себе та інших живих. І саме усвідомлення цього зрештою допомагає тобі витягти себе за вуха з прірви. Бо жаліти себе – огидно та соромно. Так само соромно, як просити когось витерти тобі соплі. Чи нарубати тобі дров.

… Рубати їх я незабаром навчилася.

І так само мимоволі навчилася легко приймати смерть тих, хто легко йшов на неї. Розуміти, що свідомо загинути у бою – краща доля, ніж потрапити під машину чи померти від раку. Розуміти, що живі бійці ще не раз позаздрять мертвим – коли опиняться у великих містах, коли читатимуть новини, коли буде здаватися, що все було марно. І коли буде шкода себе…

… Перший наклад мого щоденника був надрукований два роки тому, влітку 2016-го. Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте. Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні – так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей. Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони.

Я дуже сподіваюся на те, що всі вони, зрештою, теж навчилися або ще навчаться рубати дрова самі. Бо саме це – головне, що ми можемо зробити для своїх мертвих і головне, що кожен з живих хотів би від тих, хто залишиться на землі без нас: щоб вони не залишилися безпомічно лежати обличчям до стіни. Я бачила рідних загиблих, що роками поводяться саме так. І вони мають на це повне право. Але ще я бачила тих, хто знаходить у собі суперсили, і навпаки – починає діяти.

Стає мером міста, як мама айдарівця Ореста Квача. “Я не дозволю знищити те, за що загинула моя дитина”, – каже жінка. Допомогає родинам інших загиблих, як дружина десантника Максима Ридзанича. Залишається воювати за двох, як кохана правосєка Андрія Байбуза, який, маючи тяжке поранення, попросив хлопців замість себе винести з сірої зони молодшого за віком побратима. Тіло самого Андрія змогли забрати лише за тиждень.

Якщо ти знаєш, що твої близькі гідно переживуть твою смерть – тоді вже нічого не страшно в жодному зі світів. Тоді можна спокійно робити те, що вважаєш за необхідне зробити за життя. А саме це, мабуть, і є щастя. Вміти не втрачати, а відпускати. І знати, що, якщо щось – тебе теж не втратять, а просто відпустять у обрану тобою дорогу. Тоді ти завжди, як Андрій, маєш право махнути рукою і сказати: “Виносьте малого”. Якщо того дійсно вимагає твоя совість. Якщо вчинивши інакше – збережеш життя, але втратиш сам себе.

Читайте також:
Бурлакова: Ми все ж таки не скандинави. Так що – “see you in Валнаваха”