В АТО немає наступу. Просто дві армії зближуються, згризаючи сіру зону, – волонтер Макарова

 

Діана Макарова
армійська волонтерка, засновниця фонду на підтримку ЗСУ, журналістка

(FB)

“Мы грянем громкое “ура!”

“Украинские военнослужащие в зоне АТО на Донбассе освободили от террористов поселок Верхнеторецкое, который находится в Ясиноватском районе Донецкой области. Об этом сообщил волонтер и координатор организации “Стоп Террор” Семен Кабакаев на своей странице в Facebook.”

І понеслось!

Не гірше, аніж третього дня, коли наші війська, під проводом найбойовитішого волонтера Мисягіна (тьху, не до ночі поминати) взяли аж два села!

І майже так же, як зовсім учора-сьогодні десь я прочитала:
– Ура! Відсьогодні наші контролюють трасу Донецьк-Горлівка.

Ви скажете – так що ж тут поганого?
Ось, взяли аж три села за пару днів. Ось, відновили контроль над трасою.

Та нічого поганого, навіть добре – якби оті два села, Гладосове та Травневе, в які увійшли наші сили, і так були мало кому потрібні.

До речі, увійшли практично без бою. Ті села з невисокою стратегічною цінністю нам просто віддали.

Та нічого поганого, аби Верхньоторецьке не було нашим – а так наші славні десанти просто трохи посунули опорники з центру села до околиць.

Та нічого, аби та траса Донецьк-Горлівка УСЯ була б нашою.

Та й “взяли трасу” і “взяли під вогневий контроль певну ділянку траси” – це два досить різних поняття.

Точно як “взяли село” і “поставили опорники на крайніх вулицях давно вже взятого села”.

А хтось із журналістів – а, це ж бравурний Цаплієнко! – взагалі заявив, що взяття Гладосово й Травневе є найбільшою перемогою нашої армії З КІНЦЯ 14-ГО РОКУ!

Ну, здрасті.
– А як же Широкине?
– А як Світлодарська (бригади 54 та 53) та Авдєєвка (81, 58, 72), де наші потихеньку, але уперто просуваються вперед?
– Як та ж сама Ясинуватська розв’язка (бригади 81, 58 та 72) і підступи до Жолобка, такі незначні, але такі уперті перемоги бригад 93 та 58?
– А Новолуганське, в яке увійшов батальйон “Донбас”?
– А поля та посадки за Славним, достойні здобутки того самого Айдару?
– Павлопіль?
– Зайцеве-Жованка?

Їх хто брав, га, шановний Цаплієнко? Ви чому про ці кілометри землі забули?

Чи ви їх і не знали, о Боже, наш найкращий фронтовий журналіст, яка ганьба, аж нам за вас невдобно…

І брали, і просувались уперед усі ці роки, і ніхто особливо не кричав – але навпаки, говорити про усі ці наші тихі, але вражаючі здобутки своєї землі було непоказано.

То що ж раптово скисло в Датському князівстві? Що треба голосно кричати про бойові операції – нормальні бойові операції, такі рутинні та звичайні – як про великі, практично наступальні перемоги?

Чому раптово наче відкрили клапан, і ті метри, які давно мали окультурити наші війська, ті метри сірих зон – раптово стали аж такими героїчними геройствами?

Я бачу такі причини:

1. Народу треба дати трохи перемог. Народ втомився від окопних війн. І якщо великих перемог наразі нема – то висмокчемо їх з пальця.

Чийого пальця?
Та Цаплієнківського, Притулівського, ще хто в нас з журналістів оголосив про перемогу перемог?

Ви скажете – так у того ж Притули йому там люди одразу пояснили, що Верхньоторецьке і так було нашим.

Еееее, що б ви розуміли – то тут, у фейсбуці, сидять люди, які ще трохи слідкують за картою АТО. Та й волонтер на волонтері тут у нас. Помилишся – одразу пикою в багнюку.

А перед телевізором хто?
Правильно. Перед телевізором зазвичай сидить людина, яка звикла ковтати усе, що покладуть до ротика. Так що “переможний вхід наших десантників до Верхньоторецька” народ теж ковтне. І скільки не кричіть волонтери, що вони їздили у Верхньоторецьке ще у 15-му, а у 16-му не вважали заїзд у це село виходом на передову – народу пофіг. Народ хоче перемог – висмокчемо народу перемог.

2. Народ готують до закінчення війни. І щоб не образливо було – закінчимо війну перемогами. Хоч і уявними – народ же усе одно не зрозуміє.

3. Третя причина… Не скажу. Скажіть ви самі.

А щодо перемог – колись я говорила з одним командиром. Командир цей сказав наступне:
– І мішків, скоб, плівки. Усе оте, що ви привозили, ми давно лишили у трьох кілометрах за нами. Ми ж пройшли вперед вже на три кілометри. То треба будувти нові бліндажі.
– Нічого собі! – видихнула я. – Аж на три кілометри, і ви мовчите? Це ж неабияка перемога!
– Та яка там перемога, – відповів командир. – Вони ж теж рухаються нам назустріч. Сіра зона була вісім кілометрів. Ми просунулись на три, вони теж просунулись на три. Отака от арифметика. Аж допоки між нами не буде триста метрів.
– Тобто, ні ми, ні вони не наступаємо? – здивувалась я.
– Саме так. Просто дві армії зближуються, згризаючи сіру зону, – пояснили мені.

І все це є простою правдою війни – такою ж простою і звичайною, як перенесення опорників на окраїни давно вже зайнятого села.
Як захід у нічийні села.
Як вгризання в землю крок за кроком. В нашу землю.

Але для чого кричати “ура” і “в воздух ліфчики бросать” – не розумію.

Мені в таких випадках стає соромно перед чотирнадцятим нашим роком. Перед реальними вражаючими перемогами.
А вам?

А вже як соромно за журналістів – немає слів, аби сказати.
“Карту купи, лапоть!”

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *