“Йому не згоріти, як метеорит”: у Києві відзначають 110 років Олега Ольжича

 

автор: Ольга Жук

21 липня, в день народження Олега Ольжича, у Києві на вул. Льва Толстого, 15 – біля меморіальної дошки на будинку, де він жив у 1941-1942 роках – традиційно вшанують пам’ять видатного українського поета, археолога і громадського діяча, сина видатного поета Олександра Олеся, одного з керівників Організації українських націоналістів.
Цього року меморіальна акція відбулася також біля пам’ятника Олені Телізі.

Напередодні ювілейної дати в Національному музеї історії України відкрили виставку «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині…», присвячену 110-річчю поета.

Куратор виставки Олександр Кучерук

«Чим вам симпатичний Олег Ольжич як людина?» – запитали під час авторської екскурсії в Олександра Кучерука – куратора виставки, завідувача відділу «Музей Української революції 1917-1921 років».

«Він був відповідальним у всьому: від творчості до політичної діяльності. Мені подобається саме його відповідальність за взяті на себе зобов’язання. Недаремно Олег Ольжич писав: “Я камінь зі Божої пращі”. Його призначення було дещо іншим, ніж звичайної людини. Він намагався бути каменем із Божої пращі», – пояснив Кучерук.

Девізом Олега Ольжича була фраза з вірша: «Захочеш і будеш». Сьогодні кожен може її запозичити її для життєвого креда, переконаний історик.

Малий лелека

Олег Ольжич (1907-1944) народився в Житомирі у сім’ї одного з найліричніших українських поетів, ветеринара на скотобійні Олександра Олеся (Кандиби) та педагога Віри Свадковської.

Коли хлопчику було два роки, родина переїхала до Києва.

«Когось з діток називають зайчиком, а Олега батьки називали лелекою», – розповідає Олександр Кучерук.

Олег Кандиба відвідував школу в Пущі-Водиці, яка до сьогодні функціонує як навчальний заклад.

У п’ятнадцять років Олег разом із мамою виїхав у Берлін, згодом батьки оселилися в Празі.

Галицький археолог

Олег став студентом Карлового університету, дуже швидко проявився як обдарований науковець. Захистив дисертацію на тему «Неолітична мальована кераміка Галичини». Десять років життя присвятив археології, досліджував також трипільську культуру.

Зокрема, 1932 року Олега Кандиба брав участь у американській археологічній експедиції до Югославії та в археологічних розкопках печери Доміка у Словаччині.

На виставці в Історичному музеї представлені фотографії із тих розкопок на Балканах, його дисертація німецькою мовою, розмальована кераміка, археологічні статті.

Сьогодні деякі археологи кажуть, що основа дослідження Трипілля належить Олегу Кандибі.

Загалом діапазон наукової діяльності Кандиби охоплював, крім археології, історію, етнографію, літературу, історію мистецтва.

Ольжич – «княжий» псевдонім

На початку 30-х років Кандиба-молодший починає писати вірші та прозу. Виходять перші збірки, які він підписував псевдонімом Олег Ольжич.

Досі невідомо, чому він обрав саме такий псевдонім. Олександр Кучерук припускає, що Ольжич походить від перших князів Київської Русі.

«Кандиби жили на Сіверщині, на княжій землі. Ця територія була під владою роду Рюроковичів, які були Ольжичі. Можливо, звідти Олег взяв собі псевдонім», – каже куратор.

Культурний менеджер, державотворець, політик

Крім наукової діяльності, Олег Ольжич був заангажований політикою. Він не міг залишатися осторонь  політичних процесів. На той час найактивнішою з усіх була Організація українських націоналістів (ОУН), членом якої він став. У 1937 році був призначений керівником Культурно-освітньої референтури Проводу українських націоналістів, а згодом – головою Революційного трибуналу ОУН (мельниківців).
Брав активну участь у визвольному русі на Закарпатті.

Олег Ольжич вважав, що самостійну незалежну Україну можна побудувати завдяки культурі. Він розробляв стратегію, як донести культуру в кожну хату.

На Закарпатті на основі пластового драматичного гуртка було створено театральну трупу “Нова сцена”, яка гастролювала по маленьких містечках і селах, де люди рідко читали газети чи книжки.

На той час Ольжич працював у командуванні “Карпатської Січі” як референт по культурі.
Він зробив великий внесок у те, що 15 березня 1939 року Карпатська Україна проголосила незалежність.

Під час Другої світової війни Ольжич переїхав до Києва, де заснував газету ОУН «Українське слово» та очолив Комісію державного планування для майбутньої Української держави.

В ОУН свято вірили, що дуже скоро досягнуть своєї цілі і Україна стане незалежною державою. Вони згуртували у Комісію найактивніших, найпрогресивніших людей з різних галузей. Під керівництвом Олега Ольжича Комісія розробляла стратегію державності. Вони писала законопроекти, проект Конституції, фінансові, освіті документи, постанову введення в обіг гривні, формували апарат, який мав контролювати процеси, назначали людей, хто мав відповідати за культуру, поліцію та адміністративне життя в усіх регіонах України.

Із травня 1942 року Ольжич – голова Проводу українських націоналістів на українських землях.

Мрія про незалежність України досить швидко поблідла. Німці, які спершу досить лояльно ставилися до ОУН, почали чинити звірства, репресії, арешти. Майже всю редакцію «Українського слова» арештували та розстріляли в Бабиному яру.

Олег Ольжич взявся за збір інформації про злочини німців. Він хотів передати зібрані матеріали в демократичні країни. Один із примірників якимось чином потрапив в гестапо.

Після цього Олега Ольжича арештували у Львові (на цей час він уже був головою проводу ОУН (м)), вивезли в Німеччину і закатували у нацистському концтаборі Заксенгаузен.
Ольжич помер під час допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 року.

Ольжич і жінки

Невістка Олега Ольжича Ольга Кандиба, яка мешкає в Канаді, переконана, що він не користувався популярністю серед дівчат. Він був поетом, цікавився політикою, а це означало, що не зможе бути турботливим чоловіком та батьком.

Ольга Кандиба переконана, що перше кохання Ольжич зустрів досить пізно. Це була журналістка і археолог Етель Лессер, яка народилася у Нью-Йорку в сім’ї мільйонера.

Олег Ольжич познайомився з Етель у Празі. Вони один одному чи не щодня писали романтичні листи. Олег мав серйозні плани з нею одружитися, розглядав варіант спільного життя в Америці. Він уже викладав у Гарварді, читав лекції в Італії, тож міг стати гідним партнером для дочки мільйонера.

Олександр Кучерук, навпаки, переконаний, що Олег Ольжич був любимчиком дівчат.

«Подивіться на його фотографії. Це симпатичний, елегантний чоловік. Зі спогадів знаємо, що він мав живий характер, відмінне почуття гумору, ніколи не сумував, надихав людей на оптимізм, був душею компанії. Хіба такий чоловік може не подобатися дівчатам?» – куратор виставки дав інформацію для роздумів.

За словами Кучерука, те, що він не гуляв із дівчатами наліво і направо, свідчить, що дуже відповідально ставився до кожного свого вчинку. Завдяки внутрішній чесності Ольжич не міг собі дозволити крутити голову дівчатам.

У книзі спогадів про поета є одна історія, де жінка переповідає, як вона мала мандрівку з Олегом Ольжичем. (До слова, піші мандрівки були його хобі. Він не любив застіль, не вживав алкоголю, на відміну від батька Олександра Олеся, який полюбляв пиво.) Поет подобався дівчині, вона делікатно до нього залицялася. Молоді люди замандрували так далеко, що довелося разом спати на сіні. Жінка пише, що між ними нічого не було, Олег вважав, що якщо зав’язувати стосунки, то це має бути чесно і правдиво.

У 1940 році Ольжич познайомився з Калиною Білецькою, з якого згодом одружився. Калина згадувала, що після знайомства бачилася з ним щодня і лише через тиждень вперше почула, що він голодний.

«Він не був примхливий у харчуванні. Ставився до їжі просто, як до бензину – залив в машину і поїхав», – вважає історик.

Олег Ольжич і Калина Білецька повінчалися таємно. Кучерук розповів, що Олег спочатку пішов у розвідку, вияснив, де були православні церкви. Тоді переговорив зі священиком про бажання таємно взяти шлюб. Приїхав із нареченою і двома свідками.
Ішли по селі окремо, щоб ніхто нічого не запідозрив. Переночувавши у священика, зранку в церкві молодята посповідалися, причастилися, за їх участі була літургія, а тоді вінчання, і все шито-крито. Навіть батьки Олега Ольжича не знали відразу про вінчання.

У 1943 році Олег Ольжич відправив вагітну дружину в Прагу. Тоді вона востаннє побачила свого чоловіка.

Син Олега Ольжича – Олег Олегович Кандиба – народився після того, яка батька замордували.

Попри все, Олег Ольжич назавжди залишився батьком для свого сина Олега-молодшого.

* * *

Виставка «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині…» до 110-річчя Олега Ольжича триватиме в Національному музеї історії України (вул. Володимирська, 2, біля Пейзажної алеї) до кінця вересня.
На виставці представлені лише оригінальні експонати з архівів родини Ольжича.

Фото: Ольга Жук і НМІУ

 

Олег Ольжич
Незнаному воякові

вірш зі збірки «Вежі»
(1940)

I

Читайте газети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть розпучливо-люто!

Читали, пряли недомріяні сни,
Солодку молошність туману.
Від року до року, з весни до весни,
Від рана чекали до рана.

Вели не в майбутнє, де бурі і грім,
В минувшину спогади всі ці.
О, будьте ви прокляті кодлом усім,
І ваші діла, і річниці!

II

Багато нам вогників кволих мани
На всяких трясовинах квітло.
У мряку сьогодні і будучини
Прожектором кинуто світло.

Ви вийшли, незнані, із темряви нор
Позначити шлях перемоги.
І знав вас поштовий брудний коридор
І сірі обніжки дороги.

Це ви написали на брукові міст
Трьох літер багряну рекляму.
Не роки життєвою мірою — зміст
Для того, хто дивиться прямо.

Лягла постанова за спокій лиця
І буря за погляди тихі.
Йдете неухильно, йдете до кінця,
І вибух голосить ваш прихід.

* * *
III

Обійстя у соннім підміськім селі —
Сади, і сади, та левади, —
Набої, що ти їх збирав на ріллі,
І школа — леговище зради.

Та ось по кількох невиразних роках
Ти вже гімназистом у Львові, —
Де стерла дбайлива, услужна рука
Всі плями пролитої крови.

Книжки, та наука, та течія днів —
За ладом міщанських фіранок.
І вперше пекучий, задушений гнів
На рабсько-плескатий поранок.

IV

І бачили очі дитячі твої,
Широкі і схожі на рану,
Як люди, що знали визвольні бої,
Улесливо кланялись пану.

І слухали уші, коли вчителі
Учили, нечесно-лукаві,
Лучити гонори своєї землі
І службу ворожій державі.

О, ні, не ступати по правих путях
Борцями дзвінкої засади, —
Сприймати життя і творити життя
З кубельця своєї посади.

І встала потворна оголена суть
Повільної зради ідеї.
Не може, не може, не може ж так буть,
Облудники і фарисеї!

І ти розпізнав їх, таких мовчазних,
Однаковим трунком упитих,
Упертих і все заклопотаних, їх,
Що знають, що треба робити.

V

Коротка розмова та погляд часом,
Раптова і болісна проба,
І ось ти у лаві стоїш юнаком
На бруку, де тупість і злоба.

Читаєте спільно рядки з-під поли,
І бліднуть уста і обличчя.
Ніхто-бо не знає години, коли
І де його справа покличе.

VI

Завмерли, заклякли, обпершись на стіл.
Холонуть відсунені лишки.
Товариш уп’явся очима в простір,
Карбуючи крицею вишкіл.

— Розкрий свої очі і прямо поглянь,
І ти не займешся багрянцем
За все, що лишилось від наших змагань
Під зарядом хитрого Панци?

Чи їм чотирьох ворогів побороть,
Народ в Революцію зрушить?
Не їхня пухка і задихана плоть,
Не їхні зацьковані душі!

За вступом твоїм тільки совість стає,
А проти резон — не єдиний:
Од роду-бо ласе є тіло твоє
Вигоди, їди і родини.

Дорогу назви свою, ця — або ця,
Горіння — чи збирання крихот.
Ми йдем неухильно, ми йдем до кінця,
І вибух голосить наш прихід.

VII

О втіхо, що серце виповнюєш вкрай
По сумнівах і по ваганні!
Дорога, рогачка, березовий гай —
Як брила, як камінь на грані.

— Свідомі присяги? Свідомі шляхів?
І як небезпечні шляхи ці?
На стяг синьо-жовтий і зброю батьків…
І пальці холонуть на цівці.

Тепер вже тобі не відняти вінця,
Твоєї єдиної пихи.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.

VIII

Чекає спокуса тебе не одна
І, повні зрадливої знади,
Прозорі озера науки, вина
Поезії пінні каскади.

Та де той п’янкіший знайдеш водограй
І плеса синіші холодні,
Як ставити ногу недбало на край
Блакитної чаші безодні!

Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.

І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.

Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам на сам
З своїм невблаганним сумлінням.

Х

Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачать гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде тверда,
Як бронза, рубін і емалі.

Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смокви і грона сочисті.
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці!

Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі-бо самому найвищих горінь
Дано осягнути вершини.

ХI

Туман повива Революції лик,
Його не побачиш багато.
Блідий кольпортер, мовчазний боєвик
І наче труба — пропагатор.

Та тіло міцне її, кров — як вино,
І сітка не рветься ніколи,
Чотири займанщини скувши водно,
Опутавши три суходоли.

А дух Революції — п’єш його ти
Всією душею своєю.
Набиті струєю кільчасті дроти
Над цілою цею землею.

Вважай, необачний, напруженість ця
Години віщує понурі!
Хтось стисне підойму і кине серця
У вир магнетичної бурі.

ХII

За дня безнадійно. І мрію лиши.
В тумані і доли, й вершини.
Та кожної ночі скрегочуть в тиші
Залізні колеса машини.

Щоночі котрийсь озивається шлях.
Неясні накази, прокльони.
Це Спілка розводить по темних полях
Промоклі походні колони.

А ранок знайде їх за росами меж
В окопах своїх занімілих.
Ось бризнула лінія перлами стеж,
Разками знялися відділи.

І вже розцвітають в просторах ясних
Багряні і чорнії квіти.
Жорстокі маневри такі, що за них
Доводиться кров’ю платити.

ХIII

Ще куриться й дихає важко земля
По стрілах огненної бурі,
А вже заливають оселі й поля,
Мов повінь, блакитні мундури.

Але до кінця треба виконать план
Чіткий операції цеї.
Там втрати, що кров’ю захлюпують лан,
І відступ у давні траншеї.

І помста ворожа, і вісті лихі,
І муки, не чувані в світі.
О, бийте, катуйте, сліпі і глухі,
Уявним проломом упиті!

Хтось руку по мапі спокійно простяг,
Там вам контратаки не вздріти
На тих невідомих, прозорих полях,
Де ви лиш розгублені діти.

ХIV

Прийшлось купувать перемогу всіляк,
Зазнати біди і напасти:
Вночі на дорозі від куль посіпак
Свого команданта покласти.

(Три роки душили розжеврілий шал,
І месник підніс свою руку,
Коли то закидавсь і їх генерал
Від кулі на літньому бруку).

ХV

На страх і за кару — суди польові,
І землю поглинула тиша.
Щоб відповідь ваша — атаки нові —
Ударила тим голосніша.

Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила поновний побір —
Всі брами нарозтіж до бранки.

І йдуть по шляхах звідусіль, як один,
Одною густою юрбою,
Меткий робітник і важкий селянин
По зброю і просто до бою.

ХVI

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди — на сталь перекуті в огні,
Це люди — як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, —
Хто кров’ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

ХVII

Був час над усе легковажних гадок —
Імпреза і знову імпреза, —
Коли заблищав на ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.

Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра-наукової бздури,
Огрядно-тупих патріотів, послів
І всіх ювілятів культури!

Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму.
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.

Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духовного гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту!

ХVIII

О, вір, у одваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.

І так тебе хміль наливає ущерть,
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка, бентежно-несміло.

ХIХ

Чи знала про нього людина одна,
Як вдарила прудкістю хвили
Його незаглушених стрілів луна
У плюшах вигідної віли?

Нікчеми з нікчем! Не дешевий папір,
Атрамент і жалісні жести, —
Ворожою кров’ю і гуком мортир
Виписує нарід протести.

ХХ

О Націє, дужа і вічна, як Бог, —
Не це покоління холопів, —
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?

О Націє, що над добро і над зло,
Над долю, і ласку, і кару, —
Хто, темний, не схилить поблідле чоло
В сліпучому сяйві Базару?

Хто, мертвий, не стане у праведний слід
На путі, що славою бита,
У громі грядущих огненних побід,
Що ними ти вкриєш півсвіта?

ХХI

Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як штилета!
Тремтять молоді і здорові тіла,
І зводяться крила до лету.

І ми будем гідні не слави й похвал —
Учинку, що горами руха!
Гранати, петарди, живий арсенал
Із плоти розкутого духа.

ХХII

О думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить!
Архангельська срібноголоса труба
Гримить крізь простори і душі.

І мертві встають, і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа, —
Страшне покоління титанів.

ХХIII

Приспішене слідство. Нервовий синкліт
І вулиця: крови і плоті.
Його дев’ятнадцять нескінчених літ
І присуд: — лише до живоття.

Йому не згоріти, як метеорит,
Осяявши простір широкий, —
Пропалювать серцем похмурий граніт
Десятки безвихідних років.

Йому умирати щоночі, щодня,
Щохвилі конати по тричі,
Між корчами крешучи іскри огня
І кривлячи гордо обличчя.

ХХIV

Шкодуй для них погляду, дум і промов
І знай у хвилину загину,
Що купить твоя непідроблена кров
Лиш сльози ледачі і слину.

Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі!

О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму!
Найвищі-бо вежі духовости ждуть
Твойого шаленого штурму.

ХХV

І чують одні, і не чують одні,
Малі в недоладному горі.
Стихія виконує сліпо, у сні,
Прогнозу: двоподіл таборів.

Каміння лягло на холодних полях
Важкими моренами ріні.
О, їх здобувати в упертих боях,
Ці хмурі окопи камінні.

А ви, що фелахами глей рівнини
Місили в цяцьковані стіни,
Ось вдарять громи — і осядуть вони
Озерами жовтої глини.

ХХVI

Є погляд у того жорстоко-прямий,
Хто смерті заглянув у вічі,
І бачить завчасу він плями чуми
На свіжо-рожевім обличчі.

І чує завчасу заразу і мор,
І зводить безжалісну руку…
Та стане сліпим, хто ховався до нор
Від першого пострілів звуку.

Як гурт овечок ошаліло-тупий:
Тісніше, докупи, докупи!
Щоб вранці заслати пахучі степи
Отруйними купами трупу.

ХХVII

І ось він виходить ще раз на процес
З в’язниці, що мертва і сіра,
Своє показати камінне лице
І крикнути нації: «Віра!»

І в хвилю важку, що для інших ріша
Про волю і соняшні далі,
Гидка, ропувата і ховзька душа
Зачовгалась в поросі залі.

Мовчала достойна і сита юрба,
Гойдалась задушлива мряка.
І крикнуло серце: чи хто розруба
Набубніле м’язиво рака?

* * *
ХХVIII

Твоє поготівля пекуче… Та раз —
Записка: нагальна розмова.
Товариш нервово говорить: наказ,
На шосту годину до Львова.

Робоче убрання. Лиця не голи.
Усе докладніше — на стрічі.
Ніхто-бо не знає години, коли
І де його справа покличе.

ХХIХ

— Готові на чин? — Команданте, наказ!
І рвуться слова невблаганні.
Не бестія з кулі твоєї,  а плаз
Впаде в передсмертнім харчанні.
Життям своїм купиш не славу і честь
І бачиш понуро-нерадий:
Не пурпур оздобою шат твоїх єсть,
А чорна сироватка зради.

Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.

ХХХ

Нахмурились брови, скипіли уста,
І зморшки на чолі твоєму.
А думка, на диво ясна і проста,
Останню ріша теорему.

До розв’язки — відступ. Не дати углуб
Проховзнутись тілові гада.
І рішення: в скруті твій кинутий труп —
Найкраща твоя барикада.

ХХХI

О ранок, як ранок твойого життя,
І очі ті, ховзькі і гострі!
Твій погляд невгнутий, що їх перетяв,
І твій незахитаний постріл.

Той стріл, що лавину зриває важку,
Прокляття випадку, що скрізь є.
І ось ти фехтуєш рапірами куль,
Разиш блискавками децизій.

Ще хвиля —  і душить дихання твоє
Юрба, що тяжка і густа є,
Остання з чола твого блискавка б’є
І кулею в мозок вертає.

ХХХII

Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря!
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.

Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням нестримної волі
Від дальніх пікетів, вартових огнів
Імперії двох суходолів.

Він віє диханням солоним, як кров
П’янких океанових надрів,
Що їх Севастопіль навсе розпоров
Кільватерним ладом ескадри.

Над диким простором Карпати — Памір,
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава.

1935

Читайте також:
Олександра Олеся перепоховали на Лук’янівському цвинтарі в Києві. ФОТО

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".