Ми трохи затримали публікацію з портретами українських бійців, загиблих у березні. Тому що цього разу їх дуже багато. Найбільше, починаючи з липня 2016 року, коли внаслідок бойових дій загинуло близько 50 воїнів. Тепер, за нашими підрахунками, – 34 (а не 35, як припускалося раніше).
Речники Міністерства оборони з питань АТО у щоденних звітах повідомили про такі бойові втрати: 30 загиблих військовослужбовців Збройних сил України, 196 – поранених та травмованих. Також зазнав поранення один прикордонник із ДПСУ.
Але реальні втрати “200-ми” більші. Адже офіційна статистика МОУ досі не враховує добровольців ДУК “Правий сектор” – а їх у березні загинуло двоє (Руфімський і Сумський).
Крім того, підполковники Мотузяник і Лисенко не згадали, що в лікарні у Дніпрі 4 березня помер боєць, важко поранений у лютому (Труханський), а в останній день місяця – поранений 12-го числа (Капралов).
Щодо ще одного загиблого, відкриті джерела не дозволяють стверджувати точно, чи це бойова, чи не бойова втрата.
ОНОВЛЕНО:
За уточненими даними, загиблий 13 березня Володимир Князєв серед бойових втрат не значиться.
До небойових втрат зараховано п’ятьох офіцерів, загиблих внаслідок катастрофи гелікоптера ЗСУ під Краматорськом.
“Бойові” загиблі по числах (відповідно до офіційних повідомлень і даних медіа):
Для порівняння: у лютому з його авдіївським загостренням на Сході поліг 21 військовий.
Але ця публікація не про цифри. Вона про людей. Які ще кілька тижнів тому були живими-здоровими у своїх бліндажах та на опорниках. Які раділи приходу весни, мріяли, любили. Які воювали за те, щоб українські міста й села в них за спинами почувалися в безпеці. Які будували плани свого життя після війни або після армії.
Доля склалася інакше. Ці хлопці в березні 2017 року загинули за нас.
Віддаймо їм останню шану. Подивімося їм в очі, подякуймо героям.
Читайте також про загиблих у попередні місяці:
лютий 2017,
січень 2017,
грудень 2016,
листопад 2016.
підготували: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун, Ольга Гордійчук
5 березня в місті Стрий на Львівщині прощалися з розвідником 24-ї механізованої бригади ЗСУ Володимиром Пірусом (позивний «Художник») . Він загинув 1 березня біля села Катеринівка Попаснянського району Луганської області.
Володимир Миколайович народився 10 травня 1975 року в Стрию. Працював автослюсарем. «Мав настільки золоті руки, що міг з купи лахміття зробити яскраву цукерку. Його захопленням була техніка – він відчував її, він був із нею у повній гармонії. Міг зремонтувати все, навіть на коліні та в полі», – пише в ФБ волонтер Ян Осока.
У 2014 році Пірус пішов до армії добровольцем, через три місяці підписав контракт на строкову службу в ЗСУ. Із січня 2015 року був на передовій, воював у поблизу траси «Бахмутка» та у Попасній.
…1 березня бойовики влучили в його машину протитанковою керованою ракетою (ПТКР), а після цього гатили з гранатометів. Ще двоє побратимів отримали пораненння.
У героя вдома залишились син та донька.
Молодший сержант, командир САУ гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону 36-ї окремої бригади морської піхоти.
2 березня біля смт Сартана під Маріуполем 25-річний Вознюк, евакуювавши з-під обстрілів товаришів, підірвався на фугасі. Троє його побратимів отримали поранення.
Син священика, Сашко мешкав у м. Лубни Полтавської області. Його батько – о. Георгій (Юрій) Лобачевський – настоятель храму всім Святих УПЦ КП у Лубнах.
Вознюк закінчив медичне училище у Лохвиці, згодом вступив до Глухівського педуніверситету. Після першого курсу навчання пішов на військову службу та підписав контракт у ЗСУ. Служив у с. Перевальне у Криму. Коли російські військові окупували цю територію, його бригада залишилася вірною присязі та покинула півострів. З 2014 року виконував бойові завдання на Сході.
Грав на гітарі, керував гуртком художньої самодіяльності у своєму підрозділі, писав вірші. У жовтні 2014 року Олександр втратив в АТО товариша Юрія Загребельного і присвятив йому пронизливий вірш «Что за слово такое – война?» Цю поезію в художньому прочитанні, у вигляді відеоролику, було опублікувано на сайті Міністерства оборони.
Відео:
Что за слово такое – “война”?
Что представляет собою она?
Наверное, там, где гибли люди.
Наверное, там, где ломаются судьбы.
Там, где разруха и множество боли.
Там, где сражались за право на волю.
Там всюду руины и множество боли.
Там множество тел неизвестных на поле.
Там всюду стрельба, разрывы, огонь.
Там всюду лишь страх, там всюду лишь боль.
Там крепко сжимают в руках автомат.
Там слышен свист пуль, разрывы гранат,
И везде горит земля.
Плачет Родина моя.
Здесь я родился, здесь я живу,
Если придется, то здесь и умру.
Но буду стоять, но буду сражаться.
Пусть лучше умру, чем попросту сдаться.
Цена всему этому – слезы и боль.
Прольются те слезы из неба рекой
Из маминых глаз и отцовской души.
Они нас ведь ждут, а мы здесь, на войне.
Но все мы вернемся когда-то домой.
Там встретит нас мама словами: “Живой…”
И всех тех ребят, что с нами там были,
Мы помним о вас, мы вас не забыли.
Мы жизни свои не напрасно отдали –
За чистое небо мы все там сражались.
За правду и веру, за наших детей,
За пролитые слезы отцов, матерей.
За вами мы плачем, за вами скорбим,
И больше войне здесь мы быть не дадим!
Олександр Вознюк був нагороджений медаллю УПЦ Київського патріархату “За жертовність і любов до України”, яку не встиг отримати.
Похований Олександр біля Лубен на Новому кладовищі в селі Новаки.
У героя залишилася восьмирічна донечка.
20-річний боєць 72 омбр Ростислав Труханський підірвався на міні наприкінці лютого в районі промзони Авдіївки. У лікарні ім. Мечникова в Дніпрі йому ампутували обидві ноги, підключили до апарату штучного дихання. Все тіло хлопця було посічене осколками. 4 березня воїн помер від травм.
Ростик родом з Нового Роздолу (Львівська область), був сиротою – його виховвала бабуся. Хлопець закінчив місцевий ліцей будівництва та побуту за спеціальністю «автослюсар». Займався брейкдансом, на місцевих змаганнях переміг у категорії «фрістайл».
Майор Олександр Іваненко, заступник начальника відділення оперативного забезпечення по роботі з особовим складом 184-го навчального центру Національної академії Сухопутних військ у Старичах згадує: «На строкову службу ідуть у 20, а він (Труханський) у 19 років підписав контракт. Спритний такий, найменший серед усього поповнення, але чи не найбільш активний. Живчик! Дуже хотів вчитися армійської справи. Готувався до неї як професіонал – сам придбав собі тактичні рукавиці. Казав мені, що голими руками буде рвати “сєпарів”».
7 березня похований у рідному Новому Роздолі.
4 березня о 22:05 внаслідок обстрілів неподалік від Авдіївки загинув 24- річний кулеметник 72-ї окремої механізованої бригади Роман Кияниця.
Народився він 10 травня 1992 року в місті Обухів, що на Київщині. Навчався у профтехучилищі сусіднього містечка Українка. 2010 року почав служити в украї – на флоті в Севастополі, на фрегаті «Гетьман Сагайдачний».
Із 28 вересня 2016-го – у Збройних силах на контракті. Воював на Донеччині на посаді кулеметника.
У своїй сторінці «Вконтакті» у лютому він поширив допис: «Війну виграють ті, хто замість роботи на Заході вибрали пекло на Сході…»
Мер Обухова пообіцяв зарахувати воїна до почесних громадян міста і встановити в честь нього пам’ятну дошку у школі №3, де навчався Роман.
Кияниця був єдиним сином у батьків. У воїна залишився трирічний син.
20-річний матрос, гранатометник із 1-ї роти 1-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ загинув 6 березня від кульового поранення під селом Водяне, що під Маріуполем.
Товариш Фартового, позивний «Стаф», який був поруч з Олександром в момент загибелі, розповідає : «Нас почали обстрілювати жорстко, і він говорить: «Стафе, давай закинемо щось їм!». Я каже: «Ну давай. Термобар закинемо!» І тільки він вийшов з бліндажа і все, останні йоги слова – «по мені влучили». І впав».
Олександр Веремеєнко сам із Луганщини, народився 16 липня 1996 у селі Новоселівка, Старобільський район. Навчався у школі-інтернаті Сєвєродонецька, після цього – у рубіжанському технікумі на електрогазозварювальника.
У жовтні 2016 року підписав контракт у ЗСУ на три роки. Під час сесії навіть відпрошувався з передової, щоб здати іспити.
«Він був дуже гарним гранатометником. Майже кожен його постріл з гранатомета вражав ціль, — розповідає Стаф. – Ще він нам говорив, що збирає гроші, щоби купити свою власну квартиру. Сашко любив спорт, боями займався. На турнік ходив кожного дня».
Поховали морпіха 8 березня на рідній Луганщині. Лишилися тільки брати і тітка.
Доброволець 1-ї окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор» Олексій Руфімський рік не покидав зону бойових дій та обіцяв рідним, що у квітні приїде на відпочинок, але 6 березня загинув у промзоні Авдіївки від кулі снайпера.
«Старий» – бо мав уже 50 років. «Руфа» народився у 1968 році в селі Кочережки Павлоградського району на Дніпропетровщині. Жив у Павлограді.
На передовій у складі ДУК раніше був поранений в ногу та зазнав контузії, але відлежався і продовжив воювати.
«Я ніколи не забуду “Старого”. Коли були обстріли, він ховав молодих хлопців в укриття, а сам залишався на лінії вогню. Хоча у “Старого” є онучка, він воював так, ніби йому 20 років. Це була Людина з великої літери. Ми завжди будемо його пам’ятати», – розповів боєць ДУК ПС “Клен”.
Офіційні зведення АТО не врахували загибель Руфімського – вважається, що боєць воював у позасистемному формуванні.
42-річний уродженець с. Петрівське Балаклійського району Харківської області, солдат розвідувально-диверсійної роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї омбр Михайло Миронов був смертельно поранений 10 березня під час артилерійського обстрілу на Світлодарській дузі. Помер по дорозі до шпиталю м. Бахмута.
Про нього розповідають: ще декілька років тому мав проросійські погляди і вважав, що «все продано», але коли у 2014 році отримав повістку – пішов служити. На фронті зрозумів, що на Сході йде війна за свободу України, і підписав контракт із ЗСУ.
«Талановитий кухар. Особливий чоловік. Він 10 років терпляче доглядав за лежачою матір’ю, ходив за нею, аж поки вона померла», – писала у ФБ сусідка воїна Мар’яна Даниленко.
Близьких родичів у загиблого не залишилося.
Віталій Дзиза народився у 1994 році в селі Смирнове Більмацького району Запорізької області. Був наймолодшим із чотирьох дітей у сім’ї. Батько помер, коли хлопець був ще маленьким.
Після закінчення ліцею і технікуму Віталій поїхав на заробітки в Росію, працював на будівництві. Там познайомився з українкою, у них народилася дитина, сім’я повернулася в Україну.
Улітку 2016 року Дзиза підписав контракт віз Збройними силами. Матрос, старший навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1-ї роти 501-го окремого батальйону морської піхоти36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС.
10 березня під час обстрілу на Маріупольському напрямку 22-річний морпіх загинув унаслідок обстрілу снарядами забороненого Мінськими кгодами калібру 120 мм.
Похований у Більмаку. Залишилися мати, сестра, брати, дружина і 11-місячна донька. Брат Сергій зараз також служить у ЗСУ.
11 березня поблизу села Березове Мар’їнського району Донецької області диверсійна група противника з боку окупованого Докучаївська відкрила вогонь у напрямку українського взводно-опорного пункту 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53 омбр. Сергій Голубєв встиг попередити побратимів про напад. «Айдарівці» помітили чотирьох бойовиків і відкрили вогонь на ураження. Після півгодинного бою ворог відступив, але двоє військовослужбовців ЗСУ загинули, один із них – Голубєв.
У січні Сергієві виповнилося 38 років, він із Рівного. Закінчив профучилище за напрямом «радіотехніка», а згодом вивчився на веб-дизайнера в комп’ютерній академії «Шаг» і розробляв рекламну продукцію.
Пішов добровольцем на фронт у вересні 2014-го, у 2016 році підписав контракт із ЗСУ. Був поранений, після лікування повернувся на передову.
Бойовий товариш Орест Каракевич пише у ФБ про Голуба: «Ти був одним з найкращих бійців, ти був другом. Завжди спокійний, врівноважений. Чуйний до жінки, люблячий батько. Охоронець для побратимів, підтримка для командира. Скільки бойових виходів ми зробили з тобою, скільки успішних ліквідацій ворогів. Тільки на моїй пам’яті ти зробив достатньо, щоб стати Героєм України…»
Сергій Голубєв похований на Алеї Героїв Нового кладовища в Рівному.
Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Залишилися батьки, дружина та двоє дітей.
Разом із Сергієм Голубєвим у зіткненні з ворожою ДРГ під Березовим 11 березня загинув Антон Дзерин. 20-річний хлопчина був майже вдвічі молодший за свого побратима.
Народився майбутній «Пікассо» в селі Дрижина Гребля Кобеляцького району на Полтавщині. Після школи навчався в професійному аграрному ліцеї в Кобеляках на автомеханіка та водія.
У 2015 році пішов добровольцем у батальйон «Айдар», пізніше підписав контракт із ЗСУ. Був старшим солдатом, навідником-оператором БМП 1-ї штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53 омбр.
Позивний «Пікассо» отримав за те, що любив малювати і займався татуюванням. Це була творча натура – Антон обожнював класичну музику і мріяв вчитися грати на скрипці. Також займався спортом, стріт-воркаутом.
«Це людина, яка завжди могла вислухати і бути поруч. Колись я проводив дівчину в сусіднє село. Антон сім кілометрів ішов мені на зустріч, аби я не повертався сам», – розповів односельчанин Дзерина Олег Рябуха.
«Пікассо» мріяв разом із другом поїхати миротворцем в Африку, а після повернення – працювати у поліції.
Похований у селі Свічкареве Кобеляцького району.
Залишилися мати і брат.
16 березня в місті Сватове Луганської області відбулася церемонія прощання з Сахібом Магеррам-огли Атакішиєвим – місцевим жителем, який загинув в АТО при виконанні бойового завдання 13 березня.
Сахіб два місяці не дожив до 50-річчя. Труну з тілом побратима бойові побратими несли до місця поховання його на руках.
«Ми прощаємося з ще одним героєм, захисником нашої країни – Атакішиєвим Сахібом Магеррам огли. Родом з Азербайджану, він полюбив Україну всією душею і віддав за неї своє життя. Спи спокійно, наш воїне. Ми будемо завжди пам’ятати про тебе», – сказала на церемонії голова райради Вікторія Сліпець.
Сахіб був родом із м. Гянджа, Азербайджан, 8 травня 1967 р.н.
Строкову службу проходив у Білорусі в танкових військах. Отримав вищу освіту за спеціальністю інженер-технолог харчової промисловості. 1997 року оселився у Сватовому на Луганщині, де раніше проживала його рідна сестра. Приватний підприємець, тримав магазин «Жасмин».
Пішов на фронт захищати свою другу Батьківщину, підписавши трирічний контракт у липні 2016 року. Сержант, механік-водій гірсько-штурмового взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади (Коломия).
Загинув під час виконання бойового завдання в районі міста Авдіївка на Донеччині від кулі снайпера калібру 7,62 мм, що влучила рикошетом*.
Залишилися дружина та четверо дітей – троє дорослих дітей дружини та їхній спільний 16-річний син.
*У звіті речника Міноборони з питань ішлося про одну бойову втрату 13 березня, однак у ЗМІ є дані про двох загиблих.
13 березня Володя Князєв загинув від поранення в голову під час виконання завдань військової служби в Луганській області**.
Через чотири дні був похований з усіма військовими почестями в рідному селі Бортники, Жидачівський район Львівської області.
Хлопець виріс у багатодітній родині (батьки виховували п’ятьох дітей). По закінченні 9 класів вступив у Новороздільський професійний ліцей, вчився на бармена. Щойно відзначив 18 років – підписав контракт зі Збройними силами і став до лав 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Був у складі екіпажу БМП-2.
Залишилися батьки, троє братів і сестра.
**У звіті речника Міноборони з питань ішлося про одну бойову втрату 13 березня, однак у ЗМІ є дані про двох загиблих.
Відкриті джерела не містять згадок про точне місце загибелі Князєва. Імовірно, це не бойова втрата.
ОНОВЛЕНО: згідно з уточненими даними, Володимир Князєв серед бойових втрат не значиться.
У зведенні ГУ Нацполіції Луганщині сказано, що після обстрілів 13 березня з боку бойовиків «інформації щодо жертв, постраждалих та руйнувань не надходило».
Йому було лише 20, і він загинув внаслідок мінометного обстрілу** опорного пункту ЗСУ поблизу села Лобачеве Новоайдарського району Луганської області. 16 березня там полягли двоє воїнів, семеро зазнали поранень.
Старший солдат, боєць мінометної батареї 14-ї окремої механізованої бригади (Володимир-Волинський).
2015 року Микола закінчив Хмельницьке професійно-технічне училище за фахом «муляр-штукатур». Захоплювався риболовлею, полюванням, технікою, займався спортом. Працював разом із батьками на будівельних роботах у своєму селі Печеське Красилівського району Хмельницької області.
Хлопець пішов на військову службу за контрактом у вересні 2016 року, з 11 грудня перебував у зоні АТО. Похований у рідному Печеському.
Загинув разом із побратимом Грабарчуком унаслідок мінометного обстрілу** поблизу села Лобачеве 16 березня. Військовослужбовець 14-ї окремої механізованої бригади.
Микола Яворський мав 35 років. Він із села Поворськ Ковельського району, що на Волині.
Після строкової армійської служби працював у виправній колонії, пізніше служив у комендатурі авіаційного полігону в Поворську. Після початку російської агресії пішов на контракту 14 омбр. Був поранений на фронті, лікувався у шпиталі, після чого повернувся в бригаду.
Залишились батьки, брат, дружина та двоє синів, 5 і 3 років.
** За деякими даними, Микола Яворський та Микола Грабарчук загинули в результаті вибуху міномета М120-15 «Молот» і детонації боєкомплекту у кузові автомобіля.
Дніпрянин, 18 травня 1970 р.н. Старший навідник гранатометного взводу 93-ї окремої механізованої бригади.
Мобілізований на початку 2015 року, воював у Пісках під Донецьком. Зовсім недавно – в січні 2017-го – повернувся на військову службу вже за контрактом. Працював з гранатометом АГС-17 «Полум’я», також був механіком, чудово розбирався в машинах та техніці.
Загинув 17 березня внаслідок підриву на саморобному вибуховому пристрої з «розтяжкою» поблизу села Кримське, Новоайдарський район Луганської області, під час перевірки території на березі річки Сіверський Донець. Від вибуху Дмитро дістав численні осколкові поранення голови, кінцівок та тулуба, що несумісні з життям.
Похований на Краснопільському кладовищі міста Дніпро.
17 березня двоє морпіхів 501-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп загинули внаслідок прильоту ворожої міни на спостережному пості поблизу села Водяне Волноваського району Донецької області, Маріупольський напрямок.
Сержант, командир відділення гранатометного взводу Леонід Галайчук – ровесник української незалежності, 18 вересня 1991 року народження.
Народився на Одещині в селі Обжиле Балтської міської громади.
Коли батьки розлучилися, переїхав з мамою в Молдову, там закінчив 9 класів. Повернувся в Україну до батька, працював на будівництві. Строкову службу проходив у зенітно-ракетних військах. З початком війни навесні 2014-го добровольцем став на захист Батьківщини, служив у прикордонних військах. Після демобілізації навесні 2015 року пішов на контракт у морську піхоту – на фронт…
Другий морпіх, загиблий унаслідок мінометного обстрілу 17 березня у Водяному. Матрос 501 обмп 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Олексієві було 22 роки, родом із села Пісків Костопільського району Рівненської області. 2012 року закінчив Сарненський професійний аграрний ліцей – тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, слюсар-ремонтник. Працював у багатогалузевому житлово-комунальному підприємстві Костополя слюсарем-сантехніком. У травні 2016 року пішов на військову службу за контрактом.
Залишилися батьки, брат, дружина та 2-річний син.
17 березня внаслідок ворожого обстрілу Мар’їнки, що під Донецьком, загинув молодший сержант, командир гармати 92-ї бригади ЗСУ Ігор Ілюшко. Він із села Чорноземне Якимівського району Запорізької області.
2007 року Ігор закінчив профліцей залізничного транспорту в Мелітополі, здобув фах помічника машиніста електровозу та другу професію – слюсаря-ремонтника. Відслужив «строчку». Працював в локомотивному депо Нижньодніпровськ-Вузол помічником машиніста, бригадиром бригади слюсарів. Контракт із ЗСУ підписав у березні 2016 року.
У 26-річного воїна залишилися батьки, цивільна дружина й діти 2 та 3 років.
…Вранці 20 березня поблизу села Водяне Волноваського району Донецької області, Маріупольський напрямок, українські морпіхи відбили напад двох диверсійних груп противника і в результаті контратаки висунулись уперед, у бік окупованого села Пікузи (колишнє Комінтернове), зайнявши один з опорних пунктів ворога. З боку бойовиків розпочався масований обстріл втраченої позиції і самого села з важкої артилерії, мінометів та РСЗВ БМ-21 «Град». Український підрозділ вимушений був відступити назад. Внаслідок артнальоту загинули два українські морські піхотинці, п’ятеро зазнали поранень. Тіла загиблих вдалося забрати у бойовиків лише 23 березня.
Один із полеглих – Дмитро Польовий, старший матрос, стрілець 1-ї роти 701-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп.
“Ми дзвонили кожен день. Дізнавалися, як справи, писали. У той день він не відповідав довго ні на СМС, ні на дзвінки. А потім вони (бойовики) побачили пропущений і почали передзвонювати. Тобто мародерствували чи ні, я не знаю. Але телефони забрали”, – каже брат загиблого Юрій.
Нещодавно йому виповнилося 37. Сам із Дніпра, житломасив «Тополя-2». Займався бодібілдингом, боксом, дзюдо. Закінчив професійно-технічне училище №20 за спеціальністю газоелектрозварювальника, навчався в Дніпропетровському технікумі економіки та бізнесу, здобув фах товарознавця-комерсанта.
16 червня 2016 року вступив на військову службу за контрактом. Похований 25 березня на Краснопільському кладовищі міста Дніпро.
Розлучений, залишились мати, брат та донька.
Мати загиблого Любов Польова каже: “Я пишаюся своїм сином. Просто пережити це важко. Батьки не повинні ховати дітей! Щоб війна ця вже закінчилася, скільки хлопців вже загинуло…”
Читайте також:
Морпіхи ЗСУ мусили залишити здобутий опорник під Водяним,
бо в танка закінчився б/к , – волонтер
Другий загиблий 20 березня в бою у Водяному. Пішов у кращий зі світів 22-річним. Боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ.
Після школи у 2013 році закінчив Вище художнє професійно-технічне училище №5 міста Вінниця. Одразу – ще до початку війни – пішов на військову службу за контрактом.
Командир роти 36-ї бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Павло Юрчук розповів: “В’ячеслав загинув у прямому зіткненні з противником, це не була “шальна пуля”, це не був артилерійський обстріл. Він бачив свого противника. Він загинув лицем до лиця з противником”.
Похований у рідному селі Мурафа Шаргородського району Вінницької області.
“Світлий сонячний хлопець, який все життя мріяв бути моряком. Це його мрія з дитинства і про це всі знали, його в селі називали Морячком. Мрія здійснилася, він служив у морській піхоті, але так склалося, що він так і загинув у морській піхоті. Шкода, знаєте, зараз на небі загорілася ще одна зірка, а Україна втратила ще одного героя”, – каже волонтер Валентина Вельган.
38-річний Руслан Бондар загинув удень 20 березня від кулі снайпера поблизу смт Новотроїцьке Волноваського району Донецької області. Прапорщик, військовослужбовець 15-ї бригади транспортної авіації (Бориспіль). В зоні АТО перебував у складі 30-ї окремої механізованої бригади.
Народився в Крижополі на Вінниччині. Здобув спеціальність кухаря, проте вирішив служити у Збройних силах. Починаючи з 1997 року, проходив службу у в/ч А2215 в Борисполі. У вересні 2016-го відряджений до 30 омбр у зону бойових дій. За вісім днів мав поїхати у відпустку, під час якої збирався одружитися.
З Русланом попрощалися в його військовій частині у Борисполі. Похований у рідному Крижополі.
25 березня в селі Токівське Апостолівського району Дніпропетровської області попрощалися із загиблим в АТО Дмитром Шматком. За даними із соцмережі, він служив на посаді інструктора у 184-му Навчальному центрі Академії сухопутних військ, в/ч пп В4264 (Яворівський полігон).
Точне місце смерті в медіа не назване, дата – 23 березня.
За інформацією прес-центру штабу АТО, 22 березня внаслідок обстрілу опорного пункту підрозділу поблизу міста Авдіївка загинув військовослужбовець.
Він загинув у свій 37-й день народження. Народився 24 березня 1984 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині. Стрілець-помічник гранатометника 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону «Хижак» 17-ї окремої танкової бригади.
Закінчив криворізьке ПТУ №29 за фахом зварювальника. Працював на Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті, а згодом — в охороні КП «Швидкісний трамвай». Вступив до криворізької 17 отбр на контракт.
Фатальним став мінометний обстріл поблизу села Новозванівка Попаснянського району Луганської області 24 березня. Побратими винесли пораненого Олександра з бойової позиції, але чисельні осколкові поранення були несумісні з життям.
Похований на Алеї слави Центрального кладовища Кривого Рогу. Мати Олександра, крім старшого сина, нещодавно втратила також чоловіка…
42-річний львів’янин «Огоньок» загинув надвечір 24 березня від осколкового поранення голови внаслідок обстрілу ВОПу поблизу села Новоолександрівка Попаснянського району Луганської області. Похований у Львові, на Полі почесних поховань №76 Личаківського кладовища.
Володимир павлів був сержант, гранатометник-кулеметник — командир відділення 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів). Тривалий час мешкав за кордоном, в Англії та Бельгії, однак повернувся в Україну і пішов добровольцем на фронт до складу 34 омпб (Кіровоград). На контракті в 24 омбр – із грудня 2016-го.
Друзі згадують Огонька як дуже добру, душевну, щедру людину – «він любив Львів, був романтиком, малював».
Залишилися мати, брат і сестра.
26 березня внаслідок мінометного обстрілу опорного пункту неподалік від Авдіївки загинули три військовослужбовці 72-ї окремої механізованої бригади, ще троє дістали поранень. Мінометна міна влучила в бліндаж, де перебували бійці.
Найстарший із загиблих – Петро Козарук. Старший сержант, командир гарматного розрахунку 72 омбр.
Народився він 24 травня 1977 року в селі Турка Коломийського району Івано-Франківської області, мешкав у Райгородку (Бердичівський район, Житомирська область).
Петро був мобілізований 24 квітня 2015 року, служив у зенітному дивізіоні 57 омпбр під Горлівкою. У листопаді 2016 року повернувся додому, а вже 1 грудня пішов на військову службу за контрактом. Дружина Петра теж служить за контрактом у 72-й «чорній» бригаді санінструктором, у неї двоє дітей від першого шлюбу.
У Турці в Кохарука залишились також мати та двоє дітей від його першого шлюбу.
Наймолодший із загиблих від прильоту міни 26 березня під Авдіївкою. 20 років солдат Сергій Мосійчук відзначив лише 22 лютого.
Сам із міста Корець Рівненської області. Закінчив вище професійне училище №24 за фахом електрика. Захоплювався технікою, мотоциклами, спортом, уже з 13 років вже вмів керувати автом.
У січні 2016 року вступив на військову службу за контрактом. Був поранений на фронті, зі шпиталю повернувся на передову.
Похований Сергій у рідному Корці. В останню путь загиблого провели більше тисячі містян – родина, друзі, колишні однокласники, працівники установ та організацій, військові, очільники району та міста.
Залишилися батьки, сестра і брат.
Солдат 72-ї окремої механізованої бригади. Один із трьох, хто загинув 26 березня внаслідок мінометного обстрілу під Авдіївкою.
Земляк Нечуя-Левицького – народився 25 серпня 1994 року в мальовничому смт Стеблів Корсунь-Шевченківського району, що на Черкащині. Закінчив професійно-технічне училище за фахом автослюсаря і водія, працював на пилорамі та цегляному заводі.
У війську з 2016 року – підписав контракт на три роки, пройшов підготовку в «Десні», стрілець-навідник зенітки ЗУ-23-2.
Похований у Стеблеві.
Нагадаємо, 26 березня біля Крматорська
зазнав катастрофи гелікоптер ЗСУ, п’ятеро військових загинули. ПРІЗВИЩА
Із 13 років Влад Писаренко – уродженець і мешканець Донецька – був учасником фанатського «двіжу» ФК «Шахтар» (Донецьк). Коли його рідне місто загарбали сепаратисти й російські окупанти, Растішка не змирився. У квітні 2015-го 19-річний на той час хлопець пішов захищати Україну й рідну Донеччину з полком «Азов». На початку серпня 2016 року він підписав контракт із ЗСУ, ставши до лав 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54 омбр.
Солдат, гранатометник штурмового відділення штурмового взводу 1-ї штурмової роти.
При цьому батьки Влада залишаються на окупованій території.
Командир другої роти «Азову» позивний «Скрипаль» згадує Писаренка як сором’язливого й тихого, але водночас бойового хлопця, який прагнув змін і хотів воювати за свою землю, щоб його рідний Донецьк якомога швидше повернувся під український прапор.
Патріотові українського Донбасу був тільки 21 рік, коли 27 березня він загинув внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої на Світлодарській дузі біля села Новолуганське (Бахмутський район) під час виконання бойового завдання з обстеження території разом із побратимом.
Загинув 27 березня внаслідок підриву на розтяжці під Новолуганським разом із Растішкою-Писаренком. Так само 21-річний.
Хлопці обстежували територію для подальшого розташування ПЗРК.
Сумчанин. Солдат, санітар-стрілець того ж штурмового взводу 1-ї штурмової роти батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї омбр.
Футболіст, грав за сумські команди в молодіжних чемпіонатах України та турнірах Сумської області. Після школи вступив у Сумський державний педуніверситет ім. Макаренка. 2015 року перейшов на заочну форму навчання й підписав контракт із ЗСУ.
29 березня автомобіль ГАЗ-66, яким керував 50-річний одесит Володимир Єгоренко, потрапив під мінометний обстріл біля села Троїцьке Попаснянського району Луганської області. Внаслідок прямого влучення міни калібру 120 мм військовий отримав численні осколкові та вогнепальні поранення.
Побратими терміново доправили Володимира в Попаснянську міську лікарню, але врятувати життя воїна лікарям не вдалося – він помер у реанімації.
«Вова був чудовою людиною, другом, товаришем. Золотої душі людина. На нього можна було покластися. Він підтримає у будь-якій ситуації», – згадують однополчани.
Єгоренко народився в Одесі 19 травня 1966 року. У 2014-му був мобілізований, ніс службу на адмінкордоні з окупованим Кримом, у Донецькій та Луганській областях. А через півроку після демобілізації знову повернувся на фронт.
Останнім часом служив водієм батальйону охорони (колишній 6 омпб «Збруч») 44-ї окремої артилерійської бригади, вже вдруге підписавши контракт.
У бійця залишилися дружина та двоє дітей.
Поховали Володимира Єгоренка на Західному кладовищі Одеси.
«Запорізькі вогнетривники назавжди запам’ятають життєрадісного, працелюбного хлопця, який прийшов на завод у липні 2014 року і працював вогнетривником, зайнятим на гарячих роботах у цеху з ремонту промислового обладнання». Так досить скупо згадали про життя й трудовий шлях робітника ПрАТ «Запоріжвогнетрив» (“огнеупор”) Антона Вельможка місцеві ЗМІ.
Про Антона відомо, що він народився 7 січня 1989 року в Запоріжжі. У 2015 року його призвали до лав ЗСУ. У грудні 2016-го Вельможко підписав контракт на подальшу службу, яку проходив у 54-й бригаді, що тримає позиції на Світлодарській дузі.
Саме там у результаті артобстрілу 29 березня боєць отримав смертельне осколкове поранення.
Поховали Антона 1 квітня в Запоріжжі на Павлокічкаському кладовищі. У нього залишилися мати і брат.
Дмитро Сумський народився 24 вересня 1974 року в Києві. На війну пішов добровольцем у 2014-му. Пройшов бої під Донецьком, у Пісках, а в лютому 2016 року був одним із перших бійців, що зайняли позиції в промзоні Авдіївки.
Воював у розвідувальному підрозділі «Санта» ДУК «Правий сектор», який, на відміну від багатьох інших добровольчих загонів, не увійшов до складу ЗСУ чи інших силових структур. Ці бійці не отримують зарплати, не мають статусу учасника бойових дій. І коли 30 березня 42-річний Шаман загинув разом із двома бійцями 72-ї омбр, в офіційних зведеннях значилася цифра «двоє», а не троє загиблих.
Та якщо для штабу АТО Шамана «не існувало», то серед волонтерів, журналістів і, звісно, бійців він був постаттю добре знаною й любимою.
Позивний «Шаман» Дмитро отримав від бойових побратимів завдяки зовнішності водночас і монаха, і хіпі, та філософському погляду на життя.
Друзі дитинства розповідають, що Сумський з юнацтва дуже захоплювався важкою музикою й чудово грав на електрогітарі – у 1990-х роках він був відомий у відповідних колах як гітарист київського рок-гурту Inferno.
Ще тоді нібито скромний і тихий хлопець був душею компанії. Таким залишився і пішовши на війну. З ним було дуже цікаво. Шаман любив грати в шахи, читати, був вдумливим та чесним співрозмовником.
«Друг Шаман». Дмитро Сумський. Киянин. Позавчора ми разом вечеряємо, говоримо, жартуємо, сперечаємося. Тиснемо руки. Кажемо: «Бувай, брате. Побачимося». Не побачимося», – написав після загибелі бійця журналіст Андрій Цаплієнко.
«Ввечері в телефоні голос Санти. “Андрію, нашого Шаманчика більше нема”… Я не бачу обличчя командира легендарного підрозділу. Але я чую, як його душать сльози.
У кучерявій бороді – дві стрічки. Жовта і блакитна. В кишені – дивний інструмент, схожий на мольфу карпатського чаклуна. Зовнішність монаха-аскета. Або старого мудрого хіппі. Філософ війни.
Завжди стриманий. Готовий сперечатися, але не сваритися. Шаман, на відміну від більшості фронтовиків, ніколи не пересипав розмови міцними епітетами. Важко уявити, що боєць, який пройшов найважчі бої від Пісків і до промзони, не кинув у бік ворога жодного принизливого слова. Але це було саме так. Ніби «Шаман» відганяв від себе злі слова. Наклав на них табу. Він заздалегідь простив ворогам своїм.
“На тих, хто тут підтримує ДНР, я не злюсь. Що тут поробиш? Вони передивились російське телебачення”, – Шаман.
Весь його останній вечір ми розмовляли. Про війну і мир. Про зброю, не менш нищівну, ніж та, яка гупала десь поруч. Ця, інформаційна, влучає просто в самісінький український окоп. І далі, в наш тил. Разом з Шаманом дивилися канали, які ловлять в Авдіївці. Жодного українського. Натомість широкий вибір російських та «ДНРівських». Шаман тисне пульт, і на екрані Путін міняє Захарченка, а суворий Басурін читає з папірця щось «про каратєлєй».
«Бачиш, вони стали більш розумними, – каже Шаман. – Вже так тупо не розповідають про розіп’ятих хлопчиків. Проте, загальна риторика не змінилась. І люди в Авдіївці їм вірять. Бо, якщо кожного дня казати людині, що він худоба, то в кінці кінців, можна насправді стати худобою».
«Треба сприймати світ таким, який він є. Треба визнавати свої помилки, – казав Шаман останнього свого вечора. – Ми голосуємо за негідників. А потім встидаємося зізнаватися, що ми самі за них голосували. То чим ми кращі від них? Роби, що маєш робити, і хай буде, як має бути»
Така проста філософія. Якій, проте, важко слідувати.
Він був тихим героєм. Не любив інтерв’ю. Ніколи не зізнавався, як його родина бідує, рахуючи копійки. Давно, десь з півроку вже, не брав відпустку. Дружина все чекала на нього, а він їй казав: «Зараз. Ще трохи. Прийшли ж бо молоді хлопці. От навчу їх і піду».
Він пішов. Назавжди. Загинув за Україну. Дякую тобі, брате, що був в моєму житті. Коли опускаються руки і хочеться взяти квиток в один бік, подалі від цієї багатостраждальної країни, я буду згадувати тебе і знову їхати в окопи, до таких, як ти – справжніх, на яких тримається цей світ», – розповів Цаплієнко.
За даними волонтерів, Шаман та двоє бійців 72 омбр загинули від вибуху міномета «Молот».
Поховали Дмитра Сумського 2 квітня на Лісовому цвинтарі Києва. У нього залишилася цивільна дружина, яку Шаман дуже кохав.
Олег Новохатько – один із тих двох бійців, які загинули 30 березня під час обстрілу промзони Авдіївки разом із добровольцем Шаманом від розриву «Молота».
24-річний боєць народився 1 січня 1992 року в селі Сердюківка Смілянського району Черкаської області. Там же, в рідному селі, його й провели в останню путь 2 квітня 2017-го.
Олег закінчив Черкаський державний технологічний університет, здобувши спеціальність інженера-механіка. Працював у місцевому сільгосппідприємстві «Сердюківка».
Навесні 2016 року підписав контракт із ЗСУ й служив солдатом 1-го механізованого батальйону в 72-й окремій механізованій бригаді.
«Я не косив від армії, я сам туди пішов, щоб зрозуміти, на що я годний і щоб у деяких моментах стати мужиком. Я не зраджу рідних і близьких для мене людей, я захищатиму їхні життя, жертвуючи своїм. Нас не дочекаються багато з наших усіх подруг, зате зрозумієш, що значить найкращий друг. Я не тримаю образи на тих, хто зрадив, знаю, що я не святий, у відповідь я отримав. Служу своїй вітчизні, служу сім’ї своїй і буду вірний тим, хто за спиною моєю», – написав Олег на своїй сторінці «Вконтакті» 18 березня.
Третій боєць, життя якого 30 березня обірвав розрив міномета «Молот» – 57-річний Олександр Педак.
Він лише п’ять днів не дожив до свого дня народження – 4 квітня старшому солдату, навідникові мінометної батареї 1-го механізованого батальйону 72-ї омбр мало виповнитися 58.
Олександра мобілізували в лютому 2015 року, а згодом він підписав контракт до закінчення особливого періоду. У бійця залишилася родина: двоє дітей (син – у Нацгвардії), онуки.
Поховали Шаоліня 2 квітня в рідному Запоріжжі.
«Стріляють щодня, увесь ліс у воронках. Місцеві кажуть, що то ми їх обстрілюємо, але це ж неправда. Бойовики луплять по мирним районам Авдіївки і їм це просто так не минеться. Смерті не боюсь, хоч я старший годувальник в сім’ю. Крім дітей маю ще й онуків. Вони пишаються, що я воюю. Ми захищаємо свою землю, свій край. Ворогів треба виганяти звідси, щоб вони далі не йшли» – розповідав Олександр за місяць до загибелі «Газеті по-українськи».
Відео:
Читайте також:
Причиною загибелі “айдарівців” стала не ворожа міна,
а український міномет “Молот”, – депутат
Увечері 31 березня в обласній лікарні ім. Мечникова у Дніпрі помер від важких травм, не приходячи до тями, Володимир Капралов – гранатометник 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Ще 12 березня він був поранений васлідок ворожого обстрілу біля міста Мар’їнка.
«12.03.17 під час обстрілу Володя отримав вкрай важке поранення: відкрита черепно-мозкова травма. Вогнепальне осколкове наскрізне проникаюче поранення лівого ока, правої лобної ділянки, був терміново евакуйований військовим вертольотом у Дніпро», – написала радник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Тетяна Губа у «Фейсбуці».
За життя Капралова лікарі в Дніпрі боролися 19 днів. Утім, 35-річний військовий не вийшов зі стану коми і помер в останній день березня.
Весь цей час поруч із пораненим була його сестра Ольга.
«Вчора були роковини смерті нашої мами – Людмили Миколаївни, а сьогодні і Володя нас з батьком залишив», – розповіла Ольга.
Володимир Капралов народився 8 липня 1981 року в місті Вільнянськ Запорізької області. До війни працював будівельником, їздив на заробітки до Росії. З початком бойових дій пішов добровольцем у 37-й батальйон «Запоріжжя». У лютому 2017 року підписав контракт на військову службу в 92 омбр (ППД – Башкирівка, Харківська область).
У Володі залишилися 8-річний син.
Поховали Володимира 2 квітня на Вільнянському кладовищі в с. Павлівське. Попрощатися з бійцем прийшло понад 3 тисячі мешканців міста.
«Кожна загибель кожного нашого воїна є болісною та гіркою втратою і для близьких, і для братів по фронту. Ми ніби знаємо куди і навіщо прийшли, але всередині б’ється надія – повернутися додому живими. На жаль, українська земля прийняла вже занадто багато своїх синів, які стали на захист своєї неньки від загарбників. Ми хочемо спинити ворога. І ми його спинимо. І помстимося за всіх полеглих хлопців, дівчат, українських захисників, в бою проти підлого ордиська. Лежи з Богом, брате!
Щирі співчуття від наших сердець до сердець рідних і близьких. Небо плаче за кращим сином України, і ми плачемо», – допис з офіційної ФБ-сторінки 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!