“АТОшні” автомобілі в Києві два роки по тому: враження бійця

Гліб Бабіч
офіцер ЗСУ (169-й навчальний центр Сухопутних військ ЗСУ “Десна”), учасник АТО, позивний Лентяй

(FB)

Якось, улітку 2014 року, відразу після чергової ротації ми приїхали до Києва. Прямо на вірному “Пумбі” – волонтерському трудязі-УАЗику з бронебудкою.
Шлях наш лежав у центр Києва, посеред білого дня і самого напруженого трафіку.

Незграбний камуфльований автомобільчик з “АТОшними” смугами їхав собі тихенько, пробираючись через розв’язки й корки. Без проблем пробираючись.

Машинці, що прийшла з війни, поступалися дорогою, моментально пропускали з ряду в ряд, а коли ми забарилися в центрі і ненавмисно потрапили не на той напрямок – побачивши наші проблеми, водії влаштували нам прохід через чотири забитих смуги.

І двічі, коли ми зупинялися, визначаючись із маршрутом, поруч ставали машини, і нас запитували – допомога потрібна?

Нам усміхалися, сигналили, салютуючи. І, певно, в кожному другому салоні через лобове скло було видно жовто-синій прапорець. Почуття було теплим і хвилюючим одночасно. Це відчуття, коли ти не просто знаєш, а бачиш і відчуваєш, “навіщо” і “заради чого”.

А найсильнішим це почуття було, коли ми їхали по Хрещатику, в оточенні блискучих київських машин – начебто дико недоречні в своєму потертому автокамуфляжі. Але такі свої тут.

Рік 2017-й, весна. Знову щойно з війни. Той самий маршрут. Тільки тепер нас везе “Акула” – розумниця “Нива”, теж волонтерський подарунок. Вона в нас розвідниця і трудівниця, незважаючи на бальзаківський вік. Тому камуфляж і “АТОшне” забарвлення несе на собі гордо.

Пробираючись через трафік, раптом розуміємо, що порівнюємо дві поїздки, розділені майже двома роками. Мимоволі порівнюємо.

Ми інорідне тіло. По виду і по суті.

Хтось боязко набирає дистанцію, але більшість навпаки, не соромиться в процесі підрізання і витіснення, якими пронизані пробки. Навіть коли в нас явно виникають проблеми через чужі маневри – це нікого не зупиняє.

Іноді з нами обходяться як із порожнім місцем. Іноді – як із прикрим непорозумінням.
Диким, м’ятим і потертим непорозумінням, що дуже заважає жити нормальним людям.

Секундне замішання на світлофорі – і роздратований клаксон у спину. А потім блискучий красень обходить тебе з гудінням, а водій дивиться на тебе обурено і трохи гидливо.

Потоки монолітні. В’їхати в них – та ще задача. Якщо раніше нас швидко помічали і пропускали, то тепер навіть прохання й жести – мимо. Нас ніби немає.

Два рази, двоє людей подарували “дежавю” – посмішками і допомогою. Чарівна дівчина на здоровенному джипі навіть прикриває нас “щитом” в районі Бессарабки і дає спокійно зайняти смугу. Абсолютно не реагуючи на заістерилу напівпробку.

І тут мені спадає на думку порахувати прапорці в салонах. Той самий знак екстериторіальності України у власному життєвому просторі. Найкраща і швидка статистична вибірка – це щільний потік, що рухається повз.

Я не буду оголошувати результати. Заради інтересу – проведіть цей підрахунок завтра самі. У будь-якому місті. Та уважно подивіться на себе сьогоднішніх. І порівняйте з собою недавніми.

Більшість із нас звикла до цих змін. Усе більше згодних із блискучим наді всім гаслом “Ми втомилися!”

Все більше залізних аргументів, що пояснюють “чому не я”. Навіть учорашні “ми” починають говорити про “виконаний обов’язок ” і “внесену лепту”.

Нічого не закінчилося. Ми в процесі, який не можна пройти частково. Переплисти частину річки – означає потонути. Втомилися? У цьому жорсткому світі втомлені гинуть. Природний відбір.

Але не докричатися, мабуть. Тисяча виправдань є у втомлених і розчарованих. І логіка їхня – броньована краще за танк.

Завтра вранці вони сядуть у свої авто, і будуть із роздратуванням дивитися на камуфльовані машини, які пробираються в потоці повз них. На настирливе нагадування про те, ким вони були. Поки однозначно – “були”. Ну, або ким так і не стали.

Адже це добре видно через лобове скло, на якому більше немає жовто-синього прапорця. Правда, і раніше це не було показником того, що у тебе в серці. А зараз – і поготів.

А ми їхали до своєї мети. Ми вже теж почали звикати, що різниця між нами й іншими росте. А розуміння – зникає.

Але ми звикаємо. Тим більше, що клуб, який має девіз “Нам своє робити” – відкритий. І людей у ньому, вже не так помітно, але прибуває.

Тому і по Києву ми їдемо в гарному настрої. Нам не все одно. Ми їдемо до тих, кому не все одно. Від тих, кому не все одно.

Значить, усе буде добре.

А решта – можуть відпочивати від втоми. Ми заздалегідь згодні з будь-якими виправданнями. Ми розуміємо. Ви втомилися.

Або повертайтеся в будь-якій якості, допомагаючи донести загальний вантаж. Тоді вам знову буде не соромно і тепло дивитися на військовий автомобільчик, що проїжджає повз.

Читайте також:
АТОвець Бабіч: Ми повертаємося завдяки волонтерам. Які сваряться між собою.

“Війна для українців закінчилася. Бо її перестали боятись”