“Війна для українців закінчилася. Бо її перестали боятись”

Фото ДТ.ua

 

Дмитро Лиховій
журналіст, головний редактор “Новинарні“, мобілізований у 2014-2015 рр.

(FB)

Я вам єресь. Але скажу.
Для України війна на Сході закінчилася. Її затьмарила внутрішня політика, дрібна внутрішня гризня, штучні інформаційні “вброси”, боротьба переважно тих самих пик за свої рейтинги, посади і бюджетні потоки.

Лінія розмежування на Донбасі стабілізована, біля Криму – теж. Наступати ніхто не збирається. Щоденні зведення штабу АТО пишуться під лекало й відрізняються лише на пару одиниць кількістю обстрілів та підривів на мінах.
Армія потроху муштрується і сяк-так забезпечується. Зарплати для військових зросли, і в умовах відносного затишшя справді багато бажаючих іти на контракт у ЗСУ. В окопах гниль і грусть, але скільки там тих окопів, скільки того АТО? Трохи є, але далеко.

Якби було інакше, якби було гарячіше, якби була потреба підкинути на фронт гарматного м’яса, перепрошую, особового складу – нова мобілізація була б оголошена ще в січні, як це було з четвертою чергою. А вже березень. І завдяки контрачам та “довгим рублям” нової хвилі призову із запасу може не бути взагалі. Ну або буде якась одна невелика хвиля на рік – замість трьох, як у 2014-му і 2015-му.

І вже майже ніхто з військовозобов’язаних не ховається під жінчині спідниці і не тікає за кордон чи на заробітки на далекі села, як це було торік і позаторік.
Не бояться мобілізації. Не бояться війни. І сидіти “по кабаках”, поки “на Донбасі гинуть хлопці”, вже “не зазорно”.

Власне, і орки до такого стану звикли й теж прийняли ситуацію як устаканений надовго статус-кво. Якщо ГУР не бреше, то в арміях ДНР/ЛНР російських солдатів і командирів – 65%, їх потроху косять, ротують, а місцеві під рушницю не йдуть.
Межі чи то Придністров’я, чи то Карабаху на Донбасі зафіксовано.

Дехто з політиків і ФБ-коментаторів за звичкою рече й пише, що “в країні йде війна, а вони те-то й те-то”, “в країні триває війна, а тому… (розірвати дипвідносини з РФ, заблокувати російські фури, прийняти якісь закони на підтримку Сєні баблом Янука etc)”.
Але такі заклики – це вже ритуальщина. Як підпис “З повагою” в кінці листа на адресу навіть того, кого ні разу не поважаєш.

У сприйнятті українців війна закінчилася. Це вже не аргумент.
Війна далека (“чому я з Прикарпаття мушу гинути за якусь тупу вату на Донбасі? та ну його”). Війна місцями справжня, кривава – але в минулому. Війна місцями більше гібридна, неоголошена.

Я не знаю, чи українці просто звикли до набридлого шуму цієї війни – як звикає плем’я, що живе біля водоспаду, до його шуму і спілкується між собою, не помічаючи постійного зайвого звуку.

Але я бачу, що чим далі, тим порядок денний в Україні дедалі мізерніє. На зміну ДАПам, іловайськам і дебальцевим прийшла відверта мишача вовтузня. І за нєімєнієм більшого нинішні теми-миші виростають в інформаційному просторі до рівня колишніх слонів.

Досі триває епопея з Яценюком, котрий як вхопився за трибуну, коли його тягнув за яйця Барна, так тримається й досі. Теж мені “камікадзе”.

Чи тримався б політик із таким рейтингом і таким списком претензій на посаді в Німеччині, Швеції, Данії?

Уряд так і недосформовано, кононенки так і недопритягнуті, шокіни так і не відставлені. Натомість у ВР два дні тільки й займають пропиханням мутного закону про конфіскацію без суду. Панове, цю настирливість – та на реформу б судів і зміну суддів!

Покійний Плющ у таких випадках казав: “Нашо ж його пхать, як воно не лізе?!”
Ні, треба пхати. Треба щодня створювати й роздмухувати якісь миршаві інформаційні приводи, треба зашкварюватися й вносити ліві правки до законів про е-декларування, треба вперто вдавати, ніби коаліція у ВР досі існує, треба навіть формальне затвердження обраних комісією членів НАЗК перетворювати на спектакль із розподілом міністерських голосів, аби вирішальний голос дістався прем’єру. Бо потрібно ж вибороти в конкуруючої фірми право привласнити чи не єдиний справді всім помітний здобуток – безвізовий режим.
Треба під лупу розбирати те, що не варте розбирань. Треба штучно рятувати рейтинг, замість того щоб піти з посади. Треба максимально підвищувати градус пафосу навіть на смітнику, а за кулісами – ділити за приватними кишенями доходи від держпідприємств і не дозволяти їх приватизувати.

Банально казати, що до справжніх реформ ні в уряду, ні в президента немає волі. Їх досі не почали – відповідно, немає й результатів (підвищення тарифів не рахується).

Суспільство ж звикло до совка і до популізму. Суспільство чекає якихось чарівних простих рецептів. Тому й переважає рейтинг підмакіяжованої популістки Тимошенко над рейтингами інших.

Власне, усі ці дрібні розборки “між своїми” ми вже проходили – з осені 2005-го до січня 2010-го. Коли Тимошенко сиділа на потоках, наганяла для рейтингу свинячий грип і хіхікала з Путіним; Порошенко спершу бігав “у соплях і сльозах”, а потім із “любими друзями” повертався до союзу з колишніми ворогами. В підсумку отримали повернення до влади Януковича.

Уже тоді це перетворилося на фарс. Зараз – це фарс у квадраті, бо відбувається не після оксамитової, а після кривавої революції. І після війни.

Схоже, війна таки зійшла нанівець. І революція зійшла нанівець. І тіні караючих мечей Небесної сотні зблякли.

Мабуть, війна закінчується тоді, коли її перестають боятись.
І революція – так само.

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *