“КОТЕЛ”. П’єса Марії Старожицької

КОТЕЛ

П’єса

автор: Марія Старожицька

Іловайський котел – найбільша трагедія війни на сході України, що сталася наприкінці серпня 2014 року. Близько трьох тисяч тих, хто потрапив в оточення, більше тисячі загиблих, сотні пропалих безвісти. Лише один епізод цієї страшної зради українських військових відтворений у п`єсі «Котел» зі спогадів добровольців, бійців батальйону «Донбас», свідчень тих, хто воював на іншому боці та рефлексій спостерігачів за подіями у соціальних мережах. Випробування війною, смертю та коханням тісно сплели правду та домисел у цій історії довжиною в рік.

Читайте також:
Як виглядало пекло. “Іловайський котел” у спогадах бійців

Дійові особи:

Тесей, 35 років, киянин, програміст, витрачає досить багато часу на спілкування у соціальних мережах, уникає особистої участі у військових діях, натомість щиро цікавиться їхнім перебігом.

Лавр, 29 років, іронічний мрійник з хутора на Полтавщині, працював на випадкових роботах, пройшов Майдан, вважає війну логічним продовженням розпочатої боротьби за зміну країни.

Читайте також:
Лавровий хист. Життя після Котла

Велес (Дмитро), 37 років, колишній міліціонер з Горлівки, вийшов на пенсію за два роки до війни, коли влада в місті перейшла до ворога, виїхав, аби піти в добровольчий батальйон і визволяти свою батьківщину.

Поет, 50 років, строкова служба в радянському контингенті в Афганістані, працював у столичному тижневику, пише вірші про війну, збирає матеріали для книги.

Слон, 46 років, громадянин США, син емігрантів з Одеси, фаховий військовий, брав участь у військових діях в Афганістані, Іраку, Сомалі.

Стрілка, 23 роки, закінчила філософський факультет університету, за фахом не працювала, була в медичній службі Майдану, пішла у добровольчий батальйон медиком.

Тетяна, 37 років, мешканка Горлівки, колишня однокласниця Велеса (Дмитра), дружина Червонця (Пончика), домогосподарка.

Червонець (Пончик), 37 років, мешканець Горлівки, працював на шахті диспетчером, пішов у ополчення, бо «всі йшли». Чоловік Тетяни, однокласник її й Велеса.

Мартинов, 46 років, кадровий російський військовослужбовець, з династії військових, майор, жив у Благовєщенську, прибув керувати підрозділом місцевого ополчення.

Настя, 27 років, дівчина, яку кохає Лавр з часів Майдану, на її прохання Тесей допомагає бійцям порадами. На сцені не з’являється.

Перша дія

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

1 сцена

Тесей (перед монітором комп`ютера)

– 24 серпня, головні події дня. «В Москве руфер‑экстремал Григорий, известный как Мустанг, поздравил украинцев с праздником с крыши Московского университета». Сподіваюся, він вже в Києві, бо там його вже дві доби розшукують, зірку на висотці розмалював… У Києві на Хрещатику йде військовий парад. Президент Петро Порошенко… «Останні події мають назвати у підручниках Вітчизняною війною 2014 року»… Ну‑ну… Великою вітчизняною не назвав, отже, йому вона така собі маленька… І завершиться до нового року… Хай би й так… Техніка з параду поїде прямо на передову антитерористичної операції. Показуха… Ну кому це треба, вже наїлися нею по самі вуха… Так, з передку, в нас непрохані гості на свято. «24 зранку в напрямі Старобешево з боями пройшли російські танки, бій між Старобешево та Кутейніково, бій в Єленівці, десятки вбитих та поранених»… Тьху ти, вітрильна регата на Київському морі… Так в нас всі моря відберуть, ніхто оком не поведе… Ого… «В Донецке на центральной улице Артема провели украинских военнопленных. После них проехали поливальные машины. Как в Москве в 45‑м»… Ну, виродки… І хто ж ці місцеві, що дивилися і проклинали наших бійців, невже вони завжди жили на нашій землі?.. Прес‑служба «Донбасу» скасовує запрошення журналістам відсвяткувати день Незалежності з бійцями на базі в Курахово – в батальйоні траур, є загиблі в боях при вході в Іловайськ… Але наче тримаються: «Добровольці контролюють визволену від ворога половину міста, поділеного залізничними коліями, зайняли зручну стратегічну позицію у приміщенні школи»…

 

2 сцена

 

Клас школи в Іловайську, де розташувалася розвідрота добровольчого батальйону. Парти, підручники, глобус, дошка. Велес пише на дошці: «24 серпня. Класна робота». Відходить, милується написом. Лавр, залізши на парту, прилаштовує над дошкою український прапор жовтою полосою догори. Зістрибує, також бере крейду, пише на дошці «З Днем Незалежності!».

 

Велес (дивиться на прапор)

– Переверни.

Лавр

– Я вже повернув.

Велес

– Куда повернул?

Лавр

– Зверху – сонце, знизу – море. Це правильний прапор. Я на Майдані на ялинці теж повертав.

Велес

– Нечего тебе было делать.

Лавр

– Чому це «нечего»? Ти краще скажи, чому я там тебе не бачив?

Велес

– Мне было чем на Донбассе заняться.

Лавр

– Отож, а тепер всім є чим тут зайнятися. Іди про це твір пиши.

 

Відходить до дошки, пише великими літерами «Твір. Як я провів літо».

 

Велес

– Еще неделя. Напишу, когда закончится. Или лето, или война.

Лавр

– Тоді тобі двійка.

Велес

– Ну, хоть не 5.45.

Стрілка

– Не сваріться, хлопці! Лавр тільки на ялинку лазив, а хтось сьогодні в Москві на висотці зірку у жовто‑блакитну розфарбував.

Лавр

– Супер! Ну, трохи почекай, я на Кремлі розмалюю…

Слон

– А у нас на день Независимости все обязательно идут на барбекю.

Лавр

– Це куди, Слон? До дівчат?

Слон

– Нет, это такой пикник.

Велес

– Шашлыки по‑нашему. Это вы там индюшек жарите?

Слон

– Не, индейка это на День благодарения.

Лавр

– А це що за свято?

Слон

– Ну, вот ты помогаешь бедному, тому, кому помощь нужна, и он тебя за это благодарит.

Лавр

– Поняв, День волонтера, значить.

Слон

– Еще на День независимости везде соревнования, кто больше хот‑догов съест.

Лавр

– Я б так три десяточки зараз і навернув… Велес, пішли, може, хоч пару голубів до свята спіймаємо? Ельф вчора їв, каже, краще курки…

Велес

– Ну, пошли. Каску надень, там по случаю праздника кроме голубей много чего летает… Я вот думаю, что раньше ни разу независимость не праздновал.Вообще не понимал, для кого, от кого…

Поет

– Так і запишу для історії – під час виконання бойого спецзавдання в день незалежності України бійці добровольчого батальйону в Іловайську мають намір з`їсти птаха, що здавна символізує мир.

Велес – Поету

– О, а у тебя, часом…

 

Поет повертається спиною, на бронежилеті напис «Цигарок немає». Нижче дописано «Совсем никаких». Всі сміються.

 

Поет

– Скінчилися цигарки. Паління скорочує життя і наближає смерть. Я б на вашому місці вже кинув цю погану звичку…Стрілка, дай краще цим курцям вітамінку…

Стрілка

– Та вже і вітамінки доїли. Сарана, а не добровольці.

Велес

– Уши уже пухнут… О, а расскажи тогда стишок, а?

Поет

– Щоб опухлі вуха ще й зів`яли?

Лавр

– Читай, Поет, бачив, ти весь ранок щось малював у своїй книжечці…

Поет

– З натури малював… Ось… Слухайте тоді.

 

Коли приходить перепочинок,

бійці розміщуються у школах,

заходять в класи, зсувають парти,

вкладають спальники біля дошки,

на стіл до вчителя – кулемети,

радіють “Фізиці” восьмого класу,

неначе зустріли давнього друга,

а потім морщать суворо лоба,

бо якось надто важка задача.

і де ж відмінниця, що підкаже –

неподалік сидить у підвалі

без світла, їжі та телефону,

чи гарячково збирає гроші

на пластикову протезну руку

тому, хто в класі дражнив та бився,

а зараз також побився в битві,

а може, просто сидить на кухні

і раз у раз набирає номер

того абонента, що вже небесний,

але про це не повідомляють,

бо арифметику наша влада

вивчала досі лише на двійку,

так, хто черговий? а хто відсутній?

чи є поважна тому причина,

що поруч стало порожнє місце?!

це в них такі університети,

така це школа життя та смерті,

таке розуміння крихкості щастя,

що у підручнику і не знайдеш.

а той, хто повернеться, не відмінник,

а просто відмінним від всіх лишиться,

бо так багато в житті побачив,

що не продряпати і на парті.

 

Велес аплодує, Лавр посміхається.

 

Лавр

– Ну, скажімо, я так не «Фізику» гортав, а «Математику», і не для восьмого, а для третього…

Поет

– Хотів щось написати про нашу незалежність. 23 роки тому без крові здобули, тепер по повній платимо… Ось коли нас з Афганістану виводили, я вже хлопцям казав, що кінець совку прийшов, Україна незалежна буде. А вони мені – ну, як же це, таке тільки через кров, навіщо… Не хотіли ми тоді крові. І все без неї пройшло. Але наздогнало…

 

3 сцена

 

Інша школа в Іловайську, де розташувалися ополченці та російські військові.

 

Мартинов (піднімає з підлоги підручник російської літератури)

– Так вы что, при бандеровцах учили Пушкина?

Червонець

– И даже Лермонтова!

Мартинов (декламує)

– «Два дня мы были в перестрелке. Что толку в этакой безделке? Мы ждали третий день. Повсюду стали слышны речи: “Пора добраться до картечи!” . И вот на поле грозной сечи ночная пала тень…» Вот и мы к ночи и начнем, получат они свой праздничек. Независимости… По полной получат. Приползут… Если кто выживет. Салютом и накроем. Любишь салюты?

Червонець

– У нас на районе по праздникам до утра народ взрывает, машины вопят, собаки лают… Ну, это в той жизни, сейчас уже все привыкли…

Мартинов

– Хоть и привыкли, сегодня уши заложит… Так как тебя обижали, парень, жалуйся… Я вон за тебя, брат, из Благовещенска ехал жизнь положить. А ты все ноешь и ноешь, то тебе еды мало, то денег…

Червонець

– Да мы же хотели как в Крыму, раз – и в России, сразу зарплаты, пенсии побольше платят…

Мартинов

– А если Украина заплатит, то и ее независимость отпразднуешь?! Раб ты, Червонец, как есть раб. Потому что не казак. Вот я по матери дворянин, по отцу казак донской, кровь – великая сила… Знаешь, что для меня сегодняшний день? Черный день. Это при мне развалился Советский союз. Я тогда в Средней Азии служил, сам видел, сколько крови тогда пролилось на российской окраине. Наши предки присоединяли Кавказ, присоединяли Сибирь. Спасали их от верной гибели. И Донбасс спасем, и Украину. Я не за твою пенсию, Червонец, воюю. Я против Америки воюю. Россия ей как кость в горле…

Червонець

– Так то оно так, но только чем крымчане лучше нас, что у них все тихо‑мирно и денег стало валом, а он только с курортников драли втридорога, пока я на шахте здоровье губил. Ну, хоть не простым шахтером, а горным диспетчером, но все равно…

Мартинов

– О, давай еще погубим, диспетчер.

Червонець

– Так нечем.

Мартинов

– Так пусть жена подгонит.

Червонець

– Жена уже меня выгнала…

Тетяна (входит, слышит последние слова)

– О, дошло, наконец‑то. Выгнала, потому что все мозги пропил, совсем крыша поехала. Вот, считай, у тебя теперь свой праздник сегодня, день независимости. Свободен и от меня, и от Тёмки, катись на все четыре стороны. Украинский праздник не празднуешь, так есть повод напиться.

Червонець

– Ну все же пьют, все, война кругом, беда…

Тетяна

– Жили как люди, только кредит на машину выплатили – отдал, самый щедрый нашелся – вон она со спиленной крышей теперь ездит, пулемет из нее торчит. Ты эту войну сам призвал, сам выпросил, вымолил у своей рассеюшки, ешь ее теперь, пей, пока не лопнешь, любуйся, пока глаза не вылезут!

Мартинов

– Уважаемая, не знаю как вас по имени‑отчеству…

Тетяна

– Татьяна. Без отчества.

Мартинов

– «Итак, она звалась Татьяна»… Вы можете принести нам водки?

Тетяна

– Я из‑за водки этого из дому выгнала.

Мартинов

– И совершенно правильно сделали. Пьяный солдат помогает врагу. Но есть повод – мы не сдали город. И сегодня же освободим его полностью. Здесь будет справедливая власть и полный порядок. Наши братья и сестры достойны лучшей участи, чем была у них при бандеровской власти.

Тетяна

– Да что ты мелешь! У нас у власти все те же, что и были. Они все это и затеяли, чтобы у кормушки удержаться, дальше Путину жопу лизать, миллионы наши кровные красть и по Европам‑Америкам ездить! Помощнички, понаехали тут…

Червонець

– Таня, молчи, прошу тебя, уходи скорей.

Мартинов

– Да что я, зверь какой? С тупыми бабами не воюю. Принеси нам водки и вали с богом. А кстати, чего приходила? Шпионишь, сука?!

Тетяна (Червонцу)

– Ключи от хаты дай. В село с малым поеду. Там пока тихо. Юрка своих везет и нам место в машине есть.

Червонець (шукає по кишенях і выддає зв`язку ключів)

– Ты того, осторожнее, может, сейчас уже и начнется…

Мартинов (пересмикує затвор)

– Давай, рассказывай этой укропской шпионке, что, где и когда начнется, рядом тут и ляжете. Я вам над гробие установлю – жили счастливо и умерли в один день. Внуки потом обзавидуются. Если появятся.

Тетяна

– Ну и стреляй. Стихи он читает. «Я к вам пишу, чего же боле. Что я могу еще сказать. Теперь я знаю, в вашей воле меня презреньем наказать».

Мартинов (опускає автомат, до застиглих Тетяни з Червонцем)

– Вали, сучка, пока я добрый. А ты иди водку найди. Из‑под земли, шахтер, нароешь.

 

4 сцена

 

Тесей (гортає стрічку новин)

– Комбат «Донбасу»… В Іловайску біда, є поранені, частину вивезли вертольотом… Кличе на допомогу, аби підтримали артилерією, Генштаб тільки обіцяє… …Пікет, наче сьогодні, дружини, матері, друзі, біля міністерства оборони… Так, подобається, поширити на своїй сторінці, розмістити в групі… – Ну, в Генштабі все знають і без мене… І немає в мене там друзів… …Грошей пораненому… Однокласниця просить, можу і надіслати, на нашого Колю схожий… Ні, не він… …Дитячий будинок, вивезли під Київ з‑під обстрілів, потрібний одяг, памперси… Малюки кричать ночами й лякаються, як лусне кулька… …Збирають на снайперський приціл. Великі гроші. Ні, і не просіть, це – для вбивства. Війна це вбивство. Вбивати одурманених телебаченням наївних людей – злочин. При цьому політики зустрічаються і тиснуть один одному руки… Ні, таки війна має бути справою військових… …О, знову Іловайськ – хлопці кажуть, в них Сталінград. Тобто, оточення, котел, і в ньому кілька тисяч наших бійців…

 

5 сцена

 

Звук вибуху. Двері класу відчиняються, Лавр тягне пораненого в ногу Велеса. До нього підбігає Стрілка з бинтами та кровоспинною губкою.

 

Велес

– Главное, понял же, что летит и что в меня, и как ноги отнялись, стою, пока не упал… Но, вроде, осколок вытащил, больше нет…

Стрілка

– Що там?

Лавр

– Жити буде.

Велес

– Хорошо, но недолго.

 

Стрілка розрізає штанину, перев`язує дійсно неглибоке поранення.

 

Велес

– Вот теперь сама и зашивай. У меня другой формы нет.

Стрілка

– Все одно була розірвана, а поки б ти стягав, крові б натекло.

Велес

– Бесхозяйственная ты, Стрелка… Кто тебя замуж возьмет?..

Слон

– А у нас специально для такого штанины на липучках.

Лавр

– Як у вас все так добре, чому ти один тут з нами, а не вся ваша армія?

Слон

– Это не ко мне. У меня все проще – повоевать захотелось, приехал.

Стрілка

– А одружитися не хочеться? Теж можна повоювати, на сімейному фронті…

Слон

– На тебе? Давай, согласен. Хоть прямо сейчас! Вот подозрительного Лавра свидетелем, Поэт для истории зафиксирует. Бинта только на фату отмотай…

Стрілка

– Ні, я, як Велес сказав, «бесхозяйственная», ну і про тебе нічого не знаю…

Слон

– Солдат по призванию, родился в Одессе, типичная еврейская семья. Играл на скрипке, рисовал натюрморты, грушу с яблоком. Ну и без яблока, выходит особенно пронзительно. Родители переехали на Брайтон, там и пошел в школу. Когда было шестнадцать, погибли в автокатастрофе. Стал мыть посуду в кафе в Квинсе, подрался с неграми, попал в госпиталь. Вышел, в кармане пять долларов, я один в мире. И девушка на углу улиц с листовками: «Кто хочет привлекательную одежду, питательную пищу, путешествовать по всему миру? Американская армия ждет тебя!» Ну и пошел… за Ирак построил себе домик в Нью‑Джерси. Мог бы там и дальше телевизор смотреть, он у меня на всю стену. А про Украину услышал и приехал. Научить вас, как надо воевать, решил, верите?

Поет

– Віримо‑віримо, я все записую…

Лавр

– Щось така ладна казочка, чи ти бува не шпигун російський?

Слон

– Я на русских через прицел смотрел. Так что и не шути так, могу и не вытерпеть.

Лавр (крутить глобус)

– А де це Ірак? А, знайшов. А ти в Австралії був?

Слон

– Нет, а чего спрашиваешь?

Лавр

– Так там така гарна зброя є, бумеранг називається. Чим ти, тим і тобі. Ось якби руські такою стріляли, вже б і війна скінчилася.

Велес

– Так мы бумерангом и воюем, считай, пинг‑понг, только гранатометами и потяжелее… Уже от моего дома в Горловке одни развалины. Хорошо, мои в подвале сидели. Два раза они попали, в подъезд и крышу, два раза – наши, по стенам.

Поет

– А що там твої?

Велес

– Да слава богу, все живы. Бывшая жена к своей матери перебралась, на соседнюю улицу.

Поет

– Спілкуєшся?

Велес

– Та да, у нас же дочка. Не про политику… Сестра в больнице окулист, боевиков выхаживает. Чтобы лучше видели, точнее стреляли… Как ни позвоню, сразу кричит, что я – зомби, что меня тут фашисты насильно воевать заставили. Я ей говорю, что только родилась наша нация, как раз за независимость сейчас война идет, не было ее 23 года, не было, а сейчас будет, и мы с тобой же одной крови, а она сразу «мне тебя плохо слышно, до свидания». Вот скажи, Слон, как у вас в Америке за независимость воевали?!

Слон

– Ой, не помню, давно это было. 240 лет назад, что ли. И воевали лет восемь… Вот даже не скажу, воевали ли негры и индейцы… Не, история – это не мое. Разве что домик у меня исторический, на крепость похож – забор с зубцами, башенка на втором этаже…

Стрілка

– А там в цій башті товста дружина‑американка, їсть тільки гамбургери і тебе з‑за океану виглядає…

Слон

– Нет там никого, только раз в неделю уборщица приходит. Там просто бассейн у дома, воду я спустил, в него иногда попадают бурундучки из леса и не могут выбраться…

Стрілка

– Я зараз заплачу… Бурундучки…

Лавр

– Це вони такі, як білочки, тільки у смужечку, як жуки колорадські…

Велес

– Вам что, всем по фигу, что я ранен?!

Поет

– Вважай, по фігу. Командир сказав, більше транспорту пораненим не буде. Кого вивезли, той і виживе. Прикрили наш котел кришкою.

Стрілка (присвистує)

– Ось такі бурундучки…

 

Українська техніка, що не вийшла з котла. Фото: GETTY

Українська техніка, що не вийшла з котла. Фото: GETTY

Друга дія

РОЗСТРІЛ КОЛОНИ

1 сцена

 

Тесей біля стрічки новин, наспівує.

– «А подмога не пришла, подкрепленье не прислали, вот такие, брат, дела…»… Жорстяк там в Іловайську, десять діб бійці кликали на допомогу, і все дарма. Пресслужба: «стали в колони, почали вихід»… Це вже читав… «Через обстріл «гуманітарного коридору», який терористи мали надати для відходу сил АТО з‑під міста Іловайська Донецької області, сотні українських військових були вбиті, сотні – потрапили в полон», – розповідають очевидці, місцеві жителі… Жах. Може, щось сплутали ті місцеві?.. Бо неофіційне повідомлення… Що там кажуть вороги?.. Міністр оборони ДНР – «Ряд вооруженных подразделений украинской армии начал движение по выходу из окружения, эти действия не имеют никакого отношения к гуманитарному коридору, это военная операция по прорыву». Схоже, хтось когось дурить. Кілька діб без їжі та води, з пораненими, а зелений коридор – виходить, блеф… «Обстановка навколо стану українських військових під Іловайськом спеціально нагнітається російськими спецслужбами, аби дискредитувати військове командування України. Іловайськ використовують для нагнітання атмосфери, – на брифінгу повідомив журналістам радник міністра оборони. Мовчав би, хто кого використовує… Ох… Таки правда… Боєць, позивний Полтава, телефоном. «В чистому полі прямий обстріл колони із артилерії та танків. Жодного коридору, добровольців злили, зрадили, тупо розстріляли. Там з одного боку танкова дивізія, з іншої – полк ВДВ. Вони нас чекали, встигли підготуватися. Всю бронетехніку – із одного пострілу… Машину він бачив, яка вирвалася, декілька бійців зверху, мчали у ближчу «зеленку», на ходу підбираючи піших, які встигали вчепитись за метал…і по своїм же трупах, по деревах, через яри, під обстрілом, як у тирі… Каже, «пекло опустилось на землю». …А далі?… Боєць, позивний Давід – «побратими, хто лишився живий, зараз вирішують, чи здаватися в полон, і думають, чи є хоч який‑небудь інший вихід»…

 

2 сцена

 

Мартинов і Червонець у карти місцевості.

 

Мартинов

– Выходим на Красносельское и ждем колонну. Им скажут выходить по зеленому коридору. Там чистое поле. Будем удобрять на озимые.

Червонець

– Понял.

Мартинов

– Не понял, а «так точно, товарищ майор».

Червонець

– Понял.

Мартинов

– Тебе на голову в шахте вагонетка не падала?

Червонець (піднімає автомат з парти, дивиться на курок, перевіряє пальцем, далі кладе на місце автомат, Мартинов уважно стежить за його діями – його автомат далеко)

– Пока нет

Мартинов (примирювально)

– Вообще‑то «никак нет, товарищ майор», ну да ладно. Твоя бывшая – украинка, оттого злая такая?

Червонець

– Никак нет, товарищ майор, русская. Это я – украинец.

Мартинов

– Что‑то я чего‑то не понимаю…

Червонець

– Так точно, товарищ майор, не понимаешь. Поехали!

 

3 сцена

 

Поле, залишки згорілих машин. Бійці підходять по одному.

 

Лавр

– Мої всі на пожарці були. Я не встиг до них залізти, якісь секунди, ще й образився, що поїхали. Танк і два ПТУРи. Всіх, всіх немає… Восьмий, Тур, Ред, Бані, Ахім…

Слон

– Если идти в плен, русский офицер дал слово чести, что не убьет. Только что для него честь? Там уже гора автоматов сложена. Раненых берут. Один ко мне подходит, говорит, забинтуй мне голову, чтобы с кровью – пойду как раненый, а то узнают – убьют. Я, говорит, главный герой Майдана.

Велес

– И что ты?

Слон

– Забинтовал. Фуфло он, а не герой. Ты‑то как?

Велес

– Буду выходить. Мне в плену делать нечего. Узнают – убьют. Я же раньше опером был, два года как на пенсию вышел. Моих крестных половина ополчения.

Слон

– Вместе пойдем. Мне тоже в плен нельзя. А то еще штабс‑капитан Рыбников заговорит во сне на родном японском языке…

Поет

– А я все хотів спитати, де ти так російську мову і літературу вивчив? Батьки?

Слон

– Так Брайтон. Там никто по‑английски не говорил. Приехали в чужую страну, но уверены, что все их порусски поймут. «В чужой монастырь со своим уставом». Я поэтому и понял, что тут, на Донбассе, произошло – такое же переселение русских, уверенных, что они у себя дома. Ты идешь или остаешься?

Поет

– Мій дід, батька тато, він до Берліна дійшов, казав, що полон гірше смерті. Ще як мене на строкову в Афган, сказав це на проводах. А дід по матері воював в УПА. Помер у 90 років. Він знав, що ця війна буде. Чекав її. Рік не дочекався. І він би в полон не йшов, скорше себе гранатою підірвав би. До речі, є в кого граната?.. Ну, зайва…

Лавр

– На, тримай.

Поет

– Лишаєшся?

Лавр

– Виходжу. Поспішатиму, бо мене кохана чекає. А гранати в мене три, ну, вже дві. Мені вистачить.

Поет

– Ти що таке надумав?

Лавр

– Ти про що?

Поет

– Про гранати. Я ж по очах бачу.

Лавр

– Ну, я ж гранату кину – кільце лишиться. Ну, чека. І так двічі.

Поет

– То й що?

Лавр

– Обручки нам зроблю. По війні.

Поет (хитає головою)

– Ювелір… Збирай тоді зброю, воду, де що є. Поки тихо, підемо навпростець через поле.

Стрілка (підходить)

– Я з вами.

Поет

– У нас Велес кульгає. Спитай Гая, вони швидше йтимуть. Там всі спецназівці, морпіхи.

Стрілка

– Вони вже пішли. Я просилася, а вони наче недочули… Може, і справді не почули. Там двох точно контузило, а це значить, що в голові гуде… А може, і я тільки подумки…

Лавр

– Так ти ж наче газелькою їхала?..

Стрілка

– Нема вже газельки. Нікого звідти немає… Не питай, бо не стримаюся.

Слон

– Пошли уже. Замуж – нет, а так – да.

Стрілка

– Так я краще б заміж. Точно не так страшно.

 

Третя дія

ВИХІД З КОТЛА

1 сцена

Поле. Мартинов і Червонець з біноклями.

 

Мартинов

– Раненых завтра отдадим. Там уже сдохло несколько. Пленных можно по городу прогнать.

Червонець

– Так был же уже на днях такой парад.

Мартинов

– Ну так, народу понравилось. Зрелище. Можно хоть каждый день гонять. И каждый день новых. Жаль, дед мой не дожил, он всю войну фашистов бил. У матери дома до сих пор из Берлина швейная машинка. Это же фашисты, стадо фашистов, Америкой вскормленных. Пусть свои тряпки сине‑желтые топчут, пусть кричат «Слава России». Ты там смотри по кустам, много гадов ускользнуло, пока мы паковались, выползать будут.

Червонець

– Тут недалеко Татьяна с малым в селе. Не дай бог нарвется на карателей.

Мартинов

– Тебе‑то что? Мы тебя теперь женим на патриотке молоденькой, такой, чтоб на сиськах чарка с водкой стояла.

 

(вдивляється в бінокль)

 

– Щось такої не видно…

 

Бої під Іловайськом. Фото UKRINFORM

Бої під Іловайськом. Фото UKRINFORM

2 сцена

 

Ніч. Поле гарбузів. Вся група спить, збившись в одне тісне кубло.

 

Велес

– Я в прошлой жизни точно был женщиной.

Лавр (сонливо)

– Вродливою?

Велес

– Точно!

Лавр

– І що ти робив?

Велес

– Точно не воевал. Наверное, выращивал орхидеи. Тебе нравятся орхидеи? Белые орхидеи?

Лавр

– Ні, як білі квіти, тоді суниця.

Велес

– Почему?

Лавр

– А там як пошукати, то біля квітки десь і ягідка буде… Кращий смак у світі. Спи вже.

Велес

– Да звезды так светят, что не заснуть.

Лавр

– Це не зорі, це трасери.

Велес

– Та ну тебя. Вот представь только, там, возле звезды такая же планета, такие же люди. Только, например, каждый точно знает, сколько он проживет. Вот как однодневка знает. И они тоже. И у всех одинаково.

Лавр

– Оце я там маю свої сто років, і у всіх теж по сто? Як хочеш, так і діли?

Велес

– Саме так. Я бы лет тридцать точно не женился, объездил бы всю планету, все страны, все моря…Потом лет десять сидел бы в своем доме в лесу, вспоминал… Ну, уже не один, конечно…

Лавр

– Як же ти мєнтом був, такий романтик?

Велес

– Сам удивляюсь.

Лавр

– А ось на цій твоїй планеті що, ніхто до свого віку загинути не може?

Велес

– Не може.

Лавр

– То, може, вони всі вже там зараз? І Восьмий, і Ред, і Бані, і Ахім… Я ж там у п`яти метрах був від машини, коли у них танк вцілив. Я з ними мав їхати. Ось чому вони загинули, чому я живий? Навіщо мені це життя?..

Поет

– Тут хтось спатиме? Вдень він по телефону дзвонить, що нас всіх запеленгують, кричить що живий, що кохає, що виходить, скоро буде, наче йому до неї зупинка на метро, а вночі вже «навіщо», «чому не я…».

Лавр

– Ну, не кричав я, я тихо… Просто вона найкраща в світі і мене чекає. Але, справді, навіщо…

Поет

– Так отож. Знаєш цю притчу? Коли чоловік помер і питає у Бога, навіщо я жив. А Бог йому: «Ось ти у молодості у відрядження їхав, пам`ятаєш? Ні, каже, але щось було таке. – так пішов у вагон‑ресторан, і там у тебе жіночка за сусіднім столиком сіль попросила дати, то ти й дав. Згадав? – Ну, пригадую щось таке… – Так отож».

Велес

– Мы сейчас все между небом и землей. И то тянет, и другое…

Слон

– Сейчас я тебя так потяну, что мало не покажется. Вон небо светлеет, встаем и идем. По одному, вон к тому забору крайней хаты. Первый дойдет, маякует, что там – еда‑вода‑карта местности, мы в бинокль смотрим. Проверьте автоматы, все дела.

Велес

– А кто первый?

Слон

– Кто спрашивает, тот и ходит.

Велес

– Так у меня ж нога…

Слон

– Вот и не будешь спешить.

 

3 сцена

 

Тетяна виходить з хати на город, прямує до дощатої вбиральні, відкриває дверцята, помічає Велеса.

 

Тетяна

– Димка?!

Велес

– Танька… Какого хрена ты здесь?

Тетяна

– А ты какого?! Ты же в каратели пошел… Это све крови хата, а в городе обстрел каждую ночь, там опасно стало.

Велес

– Пончик в хате?

Тетяна

– Нет больше Пончика.

Велес

– Убитый?!..

Тетяна

– Типун тебя на язык, выгнала я его. Воюет с такими как ты. Он теперь Червонец стал, а не Пончик. Малый в хате спит. Пусти меня, куда шла, разберусь с тобой.

Велес

– Иди. Я в хате буду. Сейчас мои подойдут.

 

4 сцена

 

Тесей біля стрічки новин.

– «Котел виник після прямого вторгнення російської армії. Воно, як і артобстріли в червні на кордоні, схоже, стало несподіванкою для українських генералів. Своєчасний наказ на відступ не надійшов. Відтак українським бійцям, начебто за згодою президента Росії Володимира Путіна, пообіцяли відкрити коридор і дозволити вийти, зберігши життя. Росіяни дали українцям “слово російського офіцера”, що стріляти не будуть. Але коли українські солдати наблизилися до “коридору Путіна”, відкрили вогонь з усіх видів зброї. Українським військовим і добровольцям доводиться з боєм і важкими втратами прориватися невеликими групами». Та знаю вже все це, знаю… Що там з цими групами, ось питання… Ого… «Местному населению ополченцы приказали выдавать карателей под угрозой военного трибунала»…

 

5 сцена

 

Підвал хати Тетяни. Вся група в зборі. Тетяна відкриває банки з консервацією, щось відставляє, чимось пригощає бійців.

 

Тетяна

– И с собой дать вам нечего. Соседи только завтра за едой в город поедут.

Слон

– Это таки судьба. Я тут точно не могу одноклассников встретить, а Велес раз – и как специально.

Тетяна

– Так он Велес… Красиво. Дима, а почему Велес?

Велес

– Бог такой. Песни пел, чтобы все, кто воюет, побратались. Я сам скоро запою… Стрелка, а, Стрелка, глянь, что у меня с ногой.

 

Стрілка підходить, закочує Велесу штанину до коліна.

 

Стрілка

– У вас є щось з медикаментів? Тут таки загноїлося, ще й сильно…

 

Тетяна підходить, теж дивиться.

 

Велес

– Танька, отойди, я голый тебя стесняюсь.

Тетяна

– Дурак ты Димка, как был, так и остался, как же я тебя ненавижу!

Велес

– Любишь ты меня, Танька, а выскочила за Пончика.

Тетяна

– Оставляйте, ребята, мне этого идиота пораненного на всю голову, видать и правда судьба.

Поет

– Це насправді дуже небезпечно, думаю, нас вже шукають, може і з собаками… Тоді і вам буде зле, і малому.

Слон

– Ну, откуда у них собаки – кто знал, что смогут уйти? А подвал тут большой, отлежится, связь есть, выйдем – пришлем за ним.

Лавр

– Велес, ти як? Згодний?..

Велес

– От судьбы не убежал.

Поет

– Ну тоді всі пішли швидше, доки сусіди ще сплять. Бо хто зна які тут сусіди.

Тетяна

– Это точно, у нас уже ни сын за отца не отвечает, кто сейчас за кого, ни сестра за брата, не то что за соседей… Стойте, вот вам вода, еда, а тебе, девочка, халатик нашла, больше никакой тут одежды нет, – мы сами в чем были, в том приехали.

Стрілка

– Та не треба, навіщо…

Тетяна

– Переоденешься, сойдешь за местную.

 

6 сцена

 

Поле соняхів. Всі сидять навпочіпки. Вибухи.

 

Слон

– Василек…

Лавр

– Волошка…

Стрілка

– Мої улюблені квіти. Я їх у дитинстві в рапсі збирала.

Поет

– Не знаю, про що ви, стріляють з Гіацинту.

Лавр

– Також красиво. А я в дитинстві соняхи курив.

Слон

– О, а поподробнее?

Лавр

– Поет, а дай‑но мені папірця з твоєї захалявної книжечки.

Поет

– Чекай, у мене таки натхнення, вірш склався.

Лавр

– Так дай папірець і читай.

 

Лавр знаходить сухе листя соняху, подрібнює, Слон слідкує за його священнодійством, далі обидва згортають самокрутки, закурюють з величезним задоволенням.

 

Слон

– Так вот что такое счастье!

Лавр

– Так, непогано, але щастя я якось інакше уявляв…

Поет

– Ну, слухайте тоді…

Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях.

Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,

І між ними спокійно, а далі куди – невідомо,

Бо червоні озера під Красносільським і чорне сонце.

Голови соняхів нині схилилися долі

Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі.

Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю,

Повертали тільки за ним, корилися долі.

Ти правий, вороги, з`ясувалося, всюди,

Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди,

Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,

Тримають радари на горизонті.

Стрілка

– Сильно… Страшно… А далі що?

Поет

– А далі немає.

Стрілка

– А буде?

Поет

– Не знаю.

 

7 сцена

 

Червонець і Мартинов перед полем соняхів, з біноклями, повністю озброєні – автомати, гранатомети.

 

Мартинов

– Двое на растяжке подорвались – успели на тридцать километров пройти. Еще один у местного мотоцикл отжал, так на блокпосте расстреляли, никуда не делся. Но уходят, уходят…

Червонець

– Может и хрен с ними? После такого они больше воевать не пойдут.

Мартинов

– Это те, кто мобилизованный, не пойдет. А добровольцы они же конченые, правосеки эти, без рук и ног полезут, их выжигать напалмом надо. О, а там на поле не дымок?..

Червонець

– Не вижу.

Мартинов

– А я вижу. Смотри, где.

 

Стріляє. Ще стріляє. Випускає чергу.

 

Червонець

– Да нет там ничего.

Мартинов (вдивляється)

– Может и нет. Уже нет. Пойдем, посмотрим.

Червонець (дивлячись на протилежну сторону поля)

– А там вон видишь, стебли шевелятся. Может, собака?

Мартинов (починає стріляти туди, куди показав Червонець)

– Фашистская собака, живой не брать.

Червонець

– Да откуда здесь фашистские, здесь все местные. Мой Акбар как убежал, когда в соседний дом Град попал, так и нет его.

Мартинов

– Какой породы?

Червонець

– Немецкая овчарка.

Мартинов

– Ну, фашистская. Не люблю собак. Пошли проверим, что там, где дымок был.

Червонець

– А самогон любишь?

Мартинов

– Наливай, тормоз. Спрашивает. Интервьюер.

 

Червонець дістає флягу, наливає у кришечку.

 

Мартинов

– За Россию‑матушку! За блудных ее сыновей!

 

8 сцена

 

На полі соняхів Слон, Лавр і Стрілка лежать, не ворушачись. Поруч Поет, він убитий, куля потрапила в серце. Стрілка шукає йому пульс на руці, на шиї, показує жестами, що його немає. Слон також жестами повідомляє, що всі по його команді повинні будуть якомога швидше доповзти до краю поля і сховатися в посадці, він піде останнім, прикриваючи. Лавр дістає у Поета з берця блокнотик з віршами, ховає собі в нагрудну кишеню, показує іншим, що зробив це, ті кивають. Лавр і Стрілка повзуть на животах, Слон за ними.

 

 

9 сцена

 

Мартинов і Червонець йдуть по полю, розсуваючи стебла і перемовляючись.

 

Мартинов

– Левее бери.

Червонець

– Да мы прошли уже это место.

Мартинов

– Не прошли.

 

Зупиняється біля тіла вбитого Поета.

 

Мартинов

– Вот и наш бандеровец. Не увидит свои Карпатские горы и бандитские схроны.

 

Обшукує тіло, дістає документи. Відкриває паспорт.

 

Мартинов

– Странно…

Червонець

– Что там?

Мартинов

– Однофамилец.

Червонець

– Чей?

Мартинов

– Мой.

 

Розглядає вкладений в паспорт листок. Простягає Червонцю.

 

Мартинов

– Читай!

Червонець

– Что читать? Тут типа стихи…

Мартинов

– Ну, стихи, ты же украинский учил, читай, значит.

Червонець (читає повільно, іноді спотикаючись на словах, але загалом доволі артистично)

– Зорану землю засіяли рясно кулі Чи то пройшли крізь тіло, чи – оминули

Таке металеве, добірне насіння зброї, Мабуть, із кров`ю таки проростає швидше, Глибоко встромлені зерна мороз не знищить, З них навесні проб`ються стрункі дротини Та набубнявіють пуп`янки гострих квітів, Далі запилиться порохом дивне поле І кулемети зав’яжуться, і гранати, Лише сапати треба їх обережно – Надто земля чутлива – тому родюча. Кращий букет не вигадати коханій, Тільки зрізати важко залізні стебла, Буде врожай стояти такий блискучий, Сповнений кулями саме того калібру – Просто збирай ці сємки та гучно лузай …А восени заіржавіє під дощами, Як вже ніхто збирати його не прийде…

Червонець

– Хватит, а, Мартынов? Давай похороним.

Мартинов

– Пошли, вынесем отсюда, а дальше есть кому похоронами заниматься. Позвонят родственникам, те заплатят, сколько надо, в бюджет республики. Ну, или в яму сбросят. А о чем там стих‑то? Я только понял, что про землю.

Червонець

– Ну, что пулями вспахать, кровью полить, так и вырастет…

Мартинов

– Картошка?

Червонець

– Да война вырастет, что же еще. Все всех перестреляют, людей и не останется.

Мартинов

– А ты людей‑то давно видел? Нет их уже!

 

Червонець не сприйняв жарту, з подивом дивиться на Мартинова.

 

Мартинов

– Испугался?! Да шучу я, шучу. Видишь, снова скажут – Мартынов поэта убил. Попаду в историю. Я же тут для чего – историю делать. Государства российского былую мощь восстанавливать. Это ты тут за деньги, Червонец, тварь ты дрожащая. А я чтобы жизнь за Россию отдать. Но вначале чужих побольше заберу. Плесни‑ка еще твоего волшебного напитка. Чтобы зря тосты не говорить.

 

10 сцена

 

Тесей перед комп`ютером.

 

– Вірші у стрічці. Щось в них є…

 

Читає повільно.

 

– Цієї ночі сиджу на підвіконні, Очі ріжуть вогники криваво‑червоні, Це на тобі кров розстріляних батальйонів – Телевежа сирецька, башта моя Вавілонська…

– Гарна аватарка. Теж не спить – постить про Іловайск. Схоже, в неї хтось знайомий виходить…

– Ну, дівчинко, поки що видаєш бажане за дійсне…

…Я виводжу тебе із цього згубного місця По доріжці світлій в річці від місяця, По словах ясновидиці, Пунктиру на карті, Зіроньці з неба. Ти не зможеш більше тут загубитися Не треба.

– Запитує, у кого є точні карти місцевості та інформація, які населені пункти контролює українська армія… Ну, припустимо, все це є, шукати я вмію… Що‑що, а добувати інформацію… А чи можу я впливати на природний відбір? Війна – це катаклізм, вона все одно забере своє… Та що це я?..

Починає швидко набирати особисте повідомлення.

– Готовий спробувати. Хто я?.. Тесей, так вас влаштує?.. Ні, це не позивний. Хоча… Так, це не важливо. Чи є зв’язок з тим, хто виходить?.. Дайте мені його номер і попередьте, щоб точно виконував вказівки… Немає зв’язку?.. Пропадає?.. Вже п’ять годин немає?.. Де був в останній раз? Ну, поле соняшників не орієнтир, там скрізь поля. Після гарбузового?.. Вже дивлюся… Будемо намагатися разом.

 

11 сцена

 

Стрілка, Лавр і Слон біля потічка в лісопосадці. П’ють довго, все ніяк не можуть напитися.

 

Лавр

– Я б оце пив, пив і пив. А потім спав. І далі пив, пив і пив.

Стрілка

– А я б тут жила у лісі. На дереві. Горішки збирала… Поет мене білченям називав, все питав, чи виросли в мене на вушках китички… (очі сповнюються сльозами, схлипує).

Лавр

– Нічого плакати, Поет вже там з усіма зустрівся, з Самольотом, Шульцем, Восьмим, Бані, Редом… Це ми тільки тут невідомо де.

Стрілка (до Слона)

– Обійми мене. Мені дуже страшно.

Слон (ігнорує прохання)

– Связь ночью появилась, вызванивал командование. Глухо. Не берут. А комбат трубку бросил. Кто его знает, что там вообще. Один только Актер ответил. Сказал, что их выходит семь человек, два раненых, попросил, чтобы я поскорее помощь нашел. Так что пойду быст рее.

Стрілка

– Так всі підемо.

Слон

– Я один быстрее выйду, найду машину, наших и заберу и их, и вас. Связь будет, позвоню сразу.

Лавр

– Ну брешеш же.

Слон

– Ты во сне орал так, что за лесом могли услышать. Придушить захотелось. Пойду от греха. Ну и воевать я сюда пришел, а не нянчиться. Это война, солдат выбирает, где он нужнее.

 

Слон піднімається, бере свою зброю, Стрілка розгублено дивиться на нього.

 

Стрілка

– Так а я? Ти ж навіть заміж…

Слон

– Какой из меня муж? Я на войне женат, вот ищу ее по свету…

 

Мовчки швидко йде.

 

Стрілка

– Чого він?

Лавр

– Жити хоче.

Стрілка

– Так і я хочу.

Лавр (натискає на телефоні виклик, слухає напевне невтішну відповідь, ховає апарат)

– Так отож.

 

12 сцена

 

Тетяна та Велес в підвалі, на постілі зі старого матрацу та ковдри.

 

Тетяна

– Я хочу на нашу свадьбу красивое белое платье со шлейфом. А то за Пончика пришлось в выпускном выходить. Он в ополчении Червонцем стал, чтобы всем нравиться… Кроме меня…

Велес

– Какой из меня муж? Ты бы хоть у бывшей моей спросила… Куда я вас заберу? Мне бы сейчас хоть самому уйти…

Тетяна

– Сиди уже. Прокормлю как‑нибудь.

Велес

– Нет, это не жизнь в подвале прятаться. Нога заживет, уйду. У тебя своя жизнь, у меня – своя.

 

Люк підвалу розкривається, автоматна черга пробиває банки з консервацією біля матрацу.

 

Червонець

– Выходите по одному.

Тетяна

– Нашел, сука?!

Червонець

– Сука ты, при ребенке ёбаря завести. Выходи, убивать буду.

Велес одягається, Тетяна теж, не дивляться один на одного, виходять.

Червонець

– Димка?!

Велес

– Убивай меня, Пончик, не стесняйся.

Червонець

– Руки за голову!

Велес

– А поговорить?

Червонець

– Не о чем мне с тобой говорить. И так все знаю. Ментов бывших не бывает. Пошел за Америку воевать, чтобы тут сланцевый газ добывали, землю отравили. А еще на выпускном речь толкал, мол, как я люблю свой город, жизнь за него отдам. Что ты от города оставил, фашист?! Сейчас запоминать будешь, что не твой это город, и Татьяна – не твоя жена. А потом тебе яйца отрежу и жить оставлю.

Тетяна

– Ты один пришел? Отпусти Димку, пусть уходит. Иначе ни меня не увидишь, ни сына.

Червонець

– Нет, не один.

Мартинов (підходить)

– Слушаю тут вашу пьесу, Шекспир отдыхает. Давай, Отелло, карателя – в плен, будет город отстраивать, а жену сам выпорешь посреди улицы. Чтобы знала, как с фашистами блядовать. А про яйца да, сильно, готов наблюдать лично.

Велес

– Поровну поделите, кто какое отрежет.

Мартинов

– Ну, я сперва язык вырываю.

 

Б’є Велеса прикладом автомата, підштовхуючи до виходу.

 

13 сцена

 

Тесей біля комп`ютера.

 

Тесей (говорить по телефону з Лавром)

 

– Заночуете на териконі. Там дрібний щебінь. Від вас два кілометри на захід сонця. Потім повертайте на 9‑ту по годиннику. І на дорогу поки ні кроку. Там БТРи, передислокація. Вимикай телефон, вранці включиш, вже буде моє повідомлення, куди далі… Так, Насті передам.

 

Відводить слухавку від вуха, дивиться, хто дзвонив. Передзвонює.

 

– Так, люба, столик забронював. Будемо проводжати літо. Цілую, поки зайнятий, чекай карету.

– Настя? Щойно додзвонився, говорив, сказав йому вимкнути телефон, привіт вам. Все у них добре. Двоє їх, начебто… Було п’ятеро? Не знаю, він нічого не сказав… Ну, голос бадьорий… А, ось, сказав «як щось, то маю зброю»… Настя, ви знаєте, у вас дуже гарні вірші. Може, надішлете зараз ще щось? Як поціновувачу…

 

Кладе слухавку, відкриває сторінку в соцмережі, читає вголос, повільно.

 

Ніс автомат без ременю,

притиснувши до грудей,

неначе первістка,

вдихав його запах

розпеченого металу і тижневого бою.

йшов без дороги,

аби не в полон і не в небо.

їв насіння із сухих соняхів, набивав рота,

не міг проковтнути.

бо пив тільки раз і з калюжі.

І так три доби

йти, ховаючись,

ночувати на териконах,

пробиратися

по рядках вірша,

шукаючи рими,

а її немає.

є тільки диво,

про нього – потім.

а зброю виніс,

віддав новачку.

тому, у кого ще світлий погляд,

бо він не бачив,

як спопеліла пожежна машина,

на якій побратими з розвідроти «Донбасу»

виїжджали з Іловайська

по зеленому червоному чорному коридору.

подробиці потім,

коли вийде останній,

а він ще йде.

вже вручено всі ордени,

а він ще йде.

відіспалися по домівках ті, хто вийшов,

а він ще йде.

відрізано в поранених, що надто довго чекали,

і руки, і ноги,

а він ще йде.

оголошено перемир`я, знехтувано перемир`ям,

а він ще йде.

на алеях героїв ховають загиблих

а він ще йде.

у комбата нові грандіозні плани

і вони не враховують того, хто ще йде,

а він ще йде.

і я знову чекаю до ранку.

 

Набирає номер.

 

– Настя, дякую, це дуже сильно, те, що ви пишете. Вибачте, а ви могли б мені трохи більше розповісти про Лавра. Мені здалося, він такий… Ну, зовсім простий хлопець… Ви давно знайомі?.. Так, звичайно, буду чекати дзвінка.

 

14 сцена

 

Стрілка та Лавр на териконі. Лежать, дивляться на зірки.

 

Стрілка

– Розкажи мені про свою Настю. Ти давно з нею?

Лавр

– Не хочу.

Стрілка

– Ну, чому? Може це наша остання ніч у житті. Треба все виговорити.

Лавр

– А як не остання? Як тоді?

Стрілка

– Ти тому мене не хочеш обійняти?

Лавр

– Тому.

Стрілка

– А що у твоєї Насті таке, чого у мене немає?

Лавр

– Все у тебе є. Просто вона – моя. А я – її. Як побачив, так це відчув. І – досить. Спи вже. Давай обійму, як бойового побратима, бо я і сам змерз.

 

Обидва мовчать, вмощуються.

 

Стрілка

– Не спиш?

Лавр

– Ні. Ти там хотіла виговоритися, то розповідай. Я під казочки краще засинаю.

Стрілка

– Добре. Жила собі дівчинка у місті Коростені. Там, де колись княгиня Ольга випускала горобців із запаленими хворостинками, аби місто спалити. Так вона за свого чоловіка мстилася. Це я вже зараз згадала, коли все своє життя продивилася. Бо на війну пішла за хлопцем своїм – не своїм, так і не зрозуміла. Думала, війна нам це діло висвітить, а його вбило. А вона не помстилася, тихенько собі відплакала разом з побратимами й далі воювала. Ну, вже недовго, десь тиждень…

Лавр

– Ти про Довбуша?

Стрілка

– А що, хтось щось помітив? Я ж нікому, і він…

Лавр

– Ми ж розвідка. Всі це знали.

Стрілка

– Як скажеш. Так от, вивчилася ця дівчинка в школі, а далі пішла в університет на філософію. Бо дуже їй подобалося розмовляти з хлопцями, в чому сенс буття. Щоб ото стати видатним, принести користь, прославити свою країну… Ну, не те щоб з хлопцями‑хлопцями, просто з ними цікавіше…

Лавр

– Ти не відволікайся. В чому сенс буття?

Стрілка

– Тепер вже не знаю. Правда не знаю. Спимо.

Лавр

– Ми на Майдані стояли, аби жити на своїй землі по справедливості, так, як нам треба. І сєпари, а я їх допитував, те саме кажуть. То ж їхня земля – це наша земля. Чи земля – вона взагалі нічия, вона нас прийняла, як рослинок, комах, пташок, тваринок…

 

Затихає, засинає.

 

Стрілка

– Безпілотник… Над нами безпілотник… Нас побачили… Зараз сюди арта лупане…

 

Трясе Лавра, намагаючись розбудити, він не реагує.

 

15 сцена

 

Центральна вулиця. До стовпа прив`язаний побитий Велес, на шиї табличка «Украинский каратель, он убивал наших детей». Тетяна стоїть біля нього.

 

Тетяна

– Поеду в Россию. Начну новую жизнь. Забуду вас всех. Что, плохо жили? Чего тебе было надо? Вся вон милиция при деле, в начальниках, все твои бывшие сослуживцы – так нет же, чистеньким хотел выйти, беленьким… Чего молчишь, тебе что, язык отрезали?..

 

Поставивши запитання, сама лякається і придивляється до обличчя Велеса.

 

Велес (спльовуючи кров з рота)

– Ну чего ты бесишься? Плюнь в меня, ударь, вот по ноге, знаешь, где больно. Сюда уже весь класс ходил, как в Мавзолей, заценить знакомое тело.

Тетяна

– Били?

Велес

– Только Швабра, я его лет пять назад на пятнадцать суток сажал, когда он Наташке по пьяни в глаз дал. Наташка, кстати, мне сюда воды принесла и пирожком накормила, не то, что ты.

Червонець (підходить)

– Ромео с Джульеттой, твою мать, Донецкой губернии. Одна прямо сейчас пойдет далеко‑далеко, а ты давай на допрос, подышал уже свежим воздухом, массаж на халяву. Расскажешь сейчас на камеру всю правду, как пришел на родину с американским оружием, как убивал, мародерствовал, как теперь у земляков прощения просишь…

 

Відв’язує Велеса і відводить під дулом автомата.

 

16 сцена

 

Тесей відповідає на довгий дзвінок телефону.

 

– Настя? Ні, я не вдома. Ні, більше не було. Так, на Волноваху. Тільки вранці. Ну, не все, що пишуть, правда. Я зараз по своїм каналам проб’ю. Якщо так, їм поки що йти нікуди. Ну, ночі поки теплі. Без їжі людина може два тижні. Ну, вода… Настя, не все так погано, повірте мені, зараз виходить одночасно кілька груп, волонтери відстежують пересування, як тільки буде найменша можливість, їх заберуть на машині місцеві жителі, які за Україну. Настя, ну що ви, припиніть… Раджу поспати. Від вас зараз абсолютно нічого не залежить… Ну добре, залежить…Прошу секунду, у мене друга лінія. …Так, візьми рахунок, я зараз підійду… …Настя, це його шлях, зрозумійте, він сам пішов на цю війну, він повинен пройти його до кінця. Це як в іграшці – він іде, точніше, я його веду й у нього ще є життя в запасі. Зрозуміли? …Ні, ну яке дякую, поки точно нема за що…

 

17 сцена

 

Слон заплигує в окоп, тримаючи автомат напоготові.. Бачить Мартинова, той бачить його, піднімає руки догори.

 

Слон

– Фак, теперь еще вести с собой этого мудака.

Мартинов

– Здесь убивай.

Слон

– Как говорят в моей родной Одессе, торг здесь неуместен. Опять же, по всему, я вижу перед собой не юного новобранца, а матерого российского капитана или даже майора. У него может быть много интересного в свежей памяти… Пошли, пошли, тут уже недалеко. В Волновахе как раз штаб, тебя сдам, машину возьму, ребят заберу… А то они меня точно за труса держать будут. Ты, кстати, чего так далеко от своих забрался?.. Ну молчи, молчи, потом все расскажешь…

 

Виводить Мартинова, йдуть.

 

Мартинов

– У меня в кармане часы дедовские золотые, командирские – взял с собой на счастье. Возьми, а меня убей. Ну, убей, а потом возьми. По‑любому, не с трупа заберешь, а подарок.

Слон

– Шо‑то ты накрутил. Тебе какая выгода? В упор не вижу.

Мартинов

– Если в плен попаду, на органы пустят. У вас врачи ваших раненых за счет наших латают. Кровь‑то у них одна, русская… Ты меня понять должен, лучше смерть, чем по кусочкам жить…

Слон

– Ну, положим, я, американский еврей, родом из Одессы, истинный православный жидобандеровец, ничего тебе не должен. А пересадка мозга тебе точно не помешает. Давай лучше споем что‑нибудь этакое, походное, чтобы идти веселее.

 

Заспівує. Крутить автоматом за спиною Мартинова, ніби диригує. Той спочатку ворушить губами, потім теж починає підспівувати.

 

– Полковник Васин приехал на фронт

Со своей молодой женой.

Полковник Васин собрал свой полк

И сказал им: пойдем домой.

Мы ведем войну уже семьдесят лет,

Нас учили, что жизнь – это бой,

Но по новым данным разведки

Мы воевали сами с собой.

Этот поезд в огне,

И нам не на что больше жать,

Этот поезд в огне,

И нам некуда больше бежать.

Эта земля была нашей,

Пока мы не увязли в борьбе…

Лунають постріли. Обидва падають, лежать, кров, здається, потрапило в ноги.

 

Мартинов

– Эй, ты живой?

Слон (після паузи, обмацує себе)

– Не дождешься!

 

18 сцена

 

Лавр і Стрілка. Ранок. Терикон. Лавр намагається додзвонитися Тесею чи Насті. Глухо. Також дзвонить командирам, нічого.

 

Стрілка

– Пити хочу. Дуже. Не можу більше.

Лавр .

– Будемо сечу пити. Бери осьо флягу, наливай. Чи я можу, мені зручніше.

Стрілка

– Ну не жартуй.

Лавр

– Та які тут жарти, космонавти п`ють. Я малим хотів бути космонавтом. То й спробував пити. Нічого страшного.

Стрілка

– А я хотіла моделлю бути… Гуляла по квартирі в такому коротюсінькому платтячку… Стій, чекай!

 

Дістає з кишені на штанях згорнутий халатик, який дала їй Тетяна. Гарячково скидає з себе все до білизни, надягає його, підперізується, крутиться перед Лавром.

 

Лавр

– Ще б туфлі на підборах.

Стрілка

– Угу, і білий кабріолет. Давай флягу, піду до колодязя.

Лавр

– Як попутка трапиться, бреши що хочеш, та їдь до наших, у Волноваху, а я далі сам.

Стрілка

– Не той час, щоб тут дівчаток підвозили. Мчать по дорозі як кулі, раз на три години машина.

Лавр

– Буду на тебе в бінокль дивитися. Як це в моделей зветься, як вони по терикону на трасу виходять?

Стрілка

– Дефіле. Останній писк літа – 2014. Останній зойк…

 

Крутнувшись, виходить.

 

19 сцена

 

Лавр видивляється у бінокль, де Стрілка. Дзвонить Тесей.

 

– …І вам добрий! Як ваші справи?..

– Ну, а чого тільки про мої? Я тут один лишився, Стрілка пішла воду шукати…

 

(придивляється)

 

– О, сіла в машину, мабуть, підвезуть. Я їй сказав до Волновахи вибиратися, як ти й казав. А мені куди звідси?.. Так… Тоді удосвіта вийду. Ну, таке… Сім‑вісім… Считай, вмію. Ставок в селі, раків там повно, пірнав за ними… Кажеш же, немає іншого шляху… Ну то й добре. Мені завжди важко, як треба між чимось вибирати. А як там Настя?.. Ну добре як добре. Це ти їй хто?.. Ясно… І не бачив її ніколи?.. Бувай тоді, піду втоплюся у річці глибокій… Тю, це пісня така. Всі її знають. І звідки ти такий взявся?..

Тесей (Тримає телефон в руці)

– Дивний хлопець. Йому виживати треба, вибиратися, смерть навколо, а він, схоже, до мене ревнує. Смішно… Хоча з дівчиною вже час познайомитися особисто. Тонка натура, зараз такі майже не трапляються. Як вона зніяковіла, коли запитав, що їх з цим хлопцем пов’язує, так і не відповіла… А там щось таки не просто “а я люблю військових, красивих та здорових”. Звісно, може, заяложений сюжет – романтична дівчина і хлопець з тих, у кому прокинулася давня козацька кров. Як дід казав – “той, хто спочатку цілує шаблю, а потім – жінку”…

 

20 сцена

 

Стрілка виходить до дороги, бачить автівку, що наближається, зупиняється. Машина зупиняється також.

 

Червонець

– Куда, красавица?

Стрілка

– За водой.

Червонець

– Давай подвезем.

Стрілка

– Да нет, я сама, тут близко.

Червонець

– Интересно, куда тут близко? И кого это ты разула?

Стрілка

– Мужнины.

Червонець

– А муж что, лилипут?

Стрілка

– С чего ты взял?

Червонець

– Да с того, что берцы твои 35‑го размера. Лезь в машину, сучка укропская. Сейчас покажешь, как карателям давала.

 

21 сцена

 

Лавр на березі річки. Роззувається, прив`язує берці до автомата, ладнає, аби плисти з речами в руках. Дістає мобільний.

 

Лавр

– Настя? Як ти? Знаєш, ти мені за всі дні вперше наснилася. Я так цього хотів, і ніяк. А тут і прийшла… У тому дощовику, що ми під грозою накривалися… Може, тому, що один спав, аби тепліше стало…Ні, нехай пеленгують, хоч наговорюся. Дуже скучив. Дуже‑дужедуже. Мені Портос сказав, що ти не мого поля ягода. А тепер ти моя, а він про це ніколи не взнає. Ти ж моя? Не мовчи… Рідна, люба, кохана моя дівчинка… Я доки йшов, їв шипшину з кущів, вона солодка, та начиння язика ріже, оце говорити боляче… І не знаю, що ще сказати, тільки пообіцяй, що будеш щасливою, що б не сталося. Обіцяєш? Я завжди буду з тобою, ніколи не обману, не зраджу, не покину…

 

Зупиняється, дивиться на телефон. Вочевидь, зв`язок перервався, а він продовжував говорити. Набирає знову.

 

Лавр

– Абонент не абонент.

 

Шукає пакетика, аби загорнути телефон, не знаходить. Ховає телефон у берці, туди ж кладе згорнений прапор, заходить у річку по коліна, тримаючи якомога вище автомат і взуття. Поволі йде далі по дну. Зупиняється і починає співати, спочатку тихо, потім голосніше.

 

Лавр

– Ще не вмерла України Ні слава, ні воля, Ще нам, браття‑українці Усміхнеться доля, Згинуть наші вороженьки, Як роса на сонці, Запануєм, рідні браття, У своїй сторонці. Душу й тіло ми положим За нашу свободу…

 

Вдихає повні груди, починає плисти, штовхаючи речі перед собою, раптом гучний вибух, в річку потрапляє снаряд, йде хвиля, накриває його з головою.

 

22 сцена

 

Тесей

– Настя, добридень… Ні, зв’язку немає, теж набираю періодично. Я стосовно іншого. Мені б хотілося побачити вас, давайте зустрінемося… Так, сьогодні – завтра вже не буде сенсу… Ой, та що ти, припини, я зовсім не це хотів сказати… Ну, клянуся, він живий, все з ним добре, за річкою вже наша територія, наші війська, все добре, вийшов він, точно, мав вийти… І на зв’язок осьось вийде. Тому й не буде сенсу, що він вийде і все закінчиться. Так, якщо не вийде, закінчиться теж… Не буду, не буду, я тямущий.

 

23 сцена

 

Лавр лежить на березі, викинутий хвилею. Поруч, трохи неподалік, лежить його речі. Починає говорити тихо, ніби марячи, потім голосніше, виразніше.

 

Лавр

– Братани, де ви? Бані, Ахім, Восьмий?! Я тепер з вами тут буду… Самольот… Дай мені руку, піднімуся, обійму тебе… А як тут у вас знову народитися?.. Я в черзі чекатиму… Мені аби мене Настя народила, нового, чистого… Тільки вона зможе…

 

Затихає, лежить, не піднімаючи голови, схоже, плаче. Раптом з купи, де лежать зв`язані автомат, берці, прапор, лунає телефонний дзвінок. Лавр поволі піднімається, оглядається, сідає на пісок, телефон не бере.

П`єса “Котел” на сцені “Кінопанорами”, постановка 29 серпня 2015 року

П`єса “Котел” на сцені “Кінопанорами”, постановка 29 серпня 2015 року

Четверта дія

ЧЕРЕЗ РІК

1 сцена

Тесей

– За рік, що минув, я грав в різні ігри. Більше нікого не врятував. І тут, за великим рахунком, рятувала Настя, від моїх карт було мало толку. Немає таких карт, щоб на кожній оселі, у кожній квартирі і навіть кімнаті, відзначала, хто за російський світ, а хто за європейський вибір. Хоча зрештою і не за це війна пішла, а за незалежність. Ох, як я все життя за цим словом, як за синім птахом, ганявся. Ні наркотиків, ні алкоголю, ні цигарок, аби не потрапити в залежність, гроші у батьків з сімнадцяти років не брав, на першому коханні не одружився – у неї була квартира, а у мене – ні, ну як же… Але це все до котла. Я там не був, але мене теж зварило. Переколбасило. Розлучився з нареченою, її зовсім не цікавила війна, але не це стало причиною. Просто сиділи ввечері у кафе на терасі. Підійшов п’яний солдат, став питати, чому я не на війні. Почав відповідати, а вона раптом заволала, як різана, покликала офіціанта, зажадала охорону, аби відігнали бійця, для неї – людину нижчого сорту. Досі соромно. Ходжу, дивлюся в обличчя, може, зустріну його, вибачусь. А на війну? Не моє. Воювати таки повинні професіонали. Або якщо “вставай, хто може, ворог біля воріт”. Встановив собі податок на війну – перераховую волонтерам половину заробленого. Якось півночі сперечався з товаришем, таки потрібно воювати чи це справа військових, а не добровольців. Бо за Іловайськ так ніхто і не покараний, так і не знайдені сотні загиблих, тих, хто теж виходив, і так і залишився на соняшникових полях, в лісах і підвалах спорожнілих селищ… А вранці пішов у військкомат. Там сказали, поки такі, як ти, хто все життя уникав призову, не потрібні, але будемо мати тебе на увазі. Ну, досі мають. Ось щось є у тих, хто пішов на фронт, чого у мене немає… І я ще шукаю це саме… А, може, все простіше: я – боягуз? Непереможний диванний воїн, що впевнено знищує ворогів одним натисканням кнопки, аби не дратували в стрічках?..Боягуз…

Тетяна

– Я уехала в Россию ближайшим рейсовым автобусом. Схватила малого и уехала. Мне был противен бывший, сдружившийся с этим отвратительным русским, я ненавидела Димку, который мог бы еще тогда, в десятом, дать мне понять, что тоже любит меня, а не говорить об этом в подвале двадцать лет спустя. И себя я тоже ненавидела, потому что вообще не понимала, за что все это моему городу и моей жизни – за то, что хотели власти построже и зарплат повыше?! Живем сейчас в Курской области, в общежитии. Крыша протекает, грибок на стенах. Сына одного никуда не отпускаю – пьяных много, переселенцев никто не любит. С соседкой‑армянкой подружилась, их тоже война из дому выгнала, четверть века уже прошло, а все равно тут они чужие и им все чужое. И с нами так же. В школе программа совсем другая, он по физике‑математике уже прошел то, что тут учат. Сидит сутками в интернете, общается с Украиной – его друзья все кто в Киев, кто в Днепропетровск уехали. В России никого, кроме нас. А в Украину куда – жена сепаратиста, кому докажешь, что бывшая, официально‑то числится… И работы тут нет – вот, стою на рынке, беларусский трикотаж продаю. Трусы‑носки‑бюст га‑а‑а‑ль теры…

Червонець

– За то, что Велеса пленного привел, меня в санаторий в Ростов отправили. Это Димку под таким позывным все знали, он, оказалось, разведчиком был у карателей. Там хорошо кормили, хорошо поили. Только я, считай, целый, а остальные кто без руки, кто без ноги. Прикинул, возвращаться смысла нет – денег не заработаю, а голову потеряю, как тот витязь на распутье. Поехал в Курскую область, зажопье, с Танькой мириться, сына повидать. Они там в одной комнатке, грязь – прежняя Танька бы такого не потерпела, эта как и не видит ничего. Поговорила со мной так, ни о чем. Сказала, чтобы пришел трезвым, договорился о сыне, о разводе – ну, я выпил немного перед встречей, чего бы не выпить? Я тогда вышел, там станция, поезд как раз из Донецка прибыл, считай двое суток едет, там земляки, ну, поговорили по душам… Когда протрезвел, оказалось, уже в гостях у таманских казаков. И они все собираются добровольцами на Донбасс, освобождать его от фашистов. Все знают как каратели насилуют женщин, распинают детей, как вырубают березы, русское дерево, под корень… И я не спорю. Я совсем не спорю. Я пью. А когда выпью, то всё думаю, где же на земле то место, в котором смогу выжить, и понимаю, что сам его и разрушил…

Мартинов

– Нас вынесли, раненых, у обоих – обе ноги прострелены. Правда, мне легче, чем американцу – кости целы. Что значит родная земля помогает! Вначале мы с ним в одной палате были, потом меня забрали в СБУ, в камеру. Чекисты допрашивали – кто, что, откуда.

Предлагали записать видеообращение, чтобы другие на Украину не ехали. Отказался. Хотя, конечно, нечего нашим тут делать. Алкаши‑шахтеры не бойцы, нет в них истинного российского боевого духа, нет чувства империи. Суд был надо мной, статья за терроризм, десяточка, Россия требовала к себе забрать, не отдали. Все чисто – из части задним числом уволили, я тут как доброволец. Мать мою искали, чтобы сказала, что я офицер российский. Но мать сама дочь офицера, не созналась. А что заплатили ей за это, так я эти деньги кровью и потом… Ко мне в больницу консул российский приходил, принес соки там, бритву, пену – я потом все попросил выбросить. Отравить как угодно можно, а я для отечества сейчас – сбитый летчик. На самом деле, думал, что по традиции офицерской чести должен бы застрелиться. Но – не могу. Что‑то мешает. Ну, есть время подумать, что. Кстати, библиотека в тюрьме – вся на русском языке. Ну, почти. И книг достаточно, на мой срок точно хватит. Может, и правда что‑то не то с этими бандеровцами‑фашистами… Но американца‑то я сам точно видел. И он таки из Америки – где наш бы сказал «бля», он говорил «фак». Хотя…

Стрілка

– Мене гвалтували довго, не знаю, скільки, годину чи дві. Троє їх в машині було, озброєні. Все питали, звідки я, з ким була. Щось відповідала, клялася, що місцева, з Краматорська, варила обіди українцям, військовим, не добровольцям – ох, як вони ненавидять добровольців, поїхала з колоною зеленим коридором, далі злякалася, просиділа дві доби у кущах, пішла блукати. Наче повірили. Викинули, як собаку, на узбіччі. Місцева жінка підібрала, відпоювала травами, бо я спати не могла. Потім у село Червоний Хрест заїхав, то вона тихенько умовила мене забрати. Привезли до Києва, до лікарні. Зі мною говорять, а я плачу. І все перед очима, як колону розстрілювали, а я в машині, і на неї, прямо на лобове скло, голова Дзиги. Він малий був, років дев`ятнадцять, все ходив до мене за вітамінками, солоденьке просив… А потім лікар мені руку свою дав, каже, тримай і розповідай далі, а в мене спогад як я в Поета пульс шукала… Накриває. Мама Довбуша приїхала, каже донька моя тепер будеш. А лікар каже, що я молода, все пройде, хіба що сни лишаться. І радить на психіатра вчитися. Бо філософія то таке, химерне. А після війни всіх лікувати треба буде, повоєнний синдром. У мене з нього повний комплект – кажу ж, сни страшні, і я щоразу не можу з оточення вийти, потім таке находить, що вороги всюди… Пішла за цукерками, то продавчиню злякала – падаю на підлогу і повзу за прилавок ховатися… Ото як була, в платтячку зеленому, батистовому… І хлопців наших зустрічаю, плачу… П`ю разом з ними і плачу… Хоча це вже не ті хлопці. То кричали: «Ми тут не за гроші!», тепер ходять, рахують, хто їм скільки винен, які пільги, де ділянку щоб виділили, кредит… Ну, не всі, звичайно. Чи може, так і треба, вимагати те, що держава повинна дати, а я ще мала, щоб це зрозуміти…

Слон

– Тот пацан‑срочник, который мне ноги прострелил, каждый день таскал еду мне в палату, ухаживал, я его сразу простил и братиком назвал. После госпиталя вернулся в Америку, хромой. Там посмотрели, сломали ноги заново, поставили какие‑то протезы костей что ли. В общем, сейчас не хромаю, но и не бегаю. Женился. Как‑то внезапно. Она тоже из наших, психиатр, работает с вьетнамским синдромом. Он же афганский. Он же донбасский. Я для нее материал для диссертации и всегда готовый собеседник. Таких флешбеков, как у меня, ни у кого из ее пациентов не было. Оцените только сон: я в окопе, со мной Лавр, Поэт и Мартынов, всех накрывает, все ранены, я могу только одного вытянуть, беру Поэта, тащу‑тащу, вытягиваю, а это Мартынов. И – мертвый. Вот жена до сих пор голову ломает, что это значит. Уже додумалась, что скучаю я по этому русскому, что не прожил с ним то, что должен был прожить… Упаси бог! Я как‑нибудь так, с американцами проживу. Да, ни один бурундучок больше в бассейн не попадал. Не знаю, что с ними случилось в лесу. А на выборах впервые голосовал за республиканцев – они хоть как‑то пытались уговорить конгресс дать Украине оружие. Большая, трусливая страна. Знали бы здесь, как в нас поначалу верили в Украине. Ну, пока все не поняли.

Велес

– Я вышел из плена спустя сто дней, при большом обмене «всех на всех». До этого работал на стройке, латали разрушенные здания. Рабы‑рабами. Раз в день кормили перловой кашей. Чтобы пахали, давали чтото такое, не знаю, становишься как автомат, и мыслей нет, на ночь – похоже, снотворное, чтобы не сбежали и не бузили. Стал реально зомби. Как‑то нашел меня сосед, у которого сына в ополчении убили, начал меня молотить, пока не оттащили. Попал в больничку с разбитой головой, с тех пор глаз один плохо видит и ухо не слышит. Домой звоню, но редко. В другой батальйон пошел, уговорил, чтобы взяли. Нет у меня другого пути. Кем бы ни стал сейчас, все равно на войну тянет, там мой дом, у врага. Там мои братья погибшие и не похороненные. Знакомили меня с женщинами на предмет женитьбы – нет, не могу, что‑то держит. Может, просто еще свою половинку не встретил. А просто так – не хочу, обман это будет. Я и так себя в жизни много обманывал. Хотел быть врачом, стал милиционером. Любил Татьяну, женился на Валентине. Решил только родину не обманывать, так без дома остался. Но, как ни крути, живой, значит, еще пригожусь. Сына хочу. Самолет когда‑то говорил, что надо у добровольцев, которые на фронт идут, сперму собирать, замораживать. Пусть потом жены, девушки любимые, берут и рожают. Или любые женщины, которым детей захочется красивых и смелых. Это же после войны ой как мужиков будет не хватать…

Лавр

– Я один з усіх нас таки вийшов до наших. Точніше, мене підібрала машина, помітив водій з дороги, коли з річки виплив і так і лежав на березі. Просто лежав і дивився, як хмаринки пливуть. Одна була така, як літак. Я і подумав, що то мені від Самольота. Той водій тільки побачив шеврон, нічого не питав. А далі на блокпостах всім пояснював, що я доброволець, з Іловайського котла виходжу. Сам я тоді говорити не міг, як заціпило. Довіз водій аж до військової частини в Дніпропетровську, де я мав автомата здати. Я ж його без ременя ніс. То мені пальці розтискали, бо наче приросли до того заліза. А тоді Настя приїхала. Така рідна, щаслива. Я її за руку тримав. Обійняв. А далі як хмарою – вона така чиста, а я війни повний, смерті, жаху. І щось не так пішло… Чи, може, все так?.. Для мене весь цей рік, як кіно в кінотеатрі. Ілюзія. Ми всі гуртом трималися. Вимагали, аби наших з полону вимінювали. Аби загиблих шукали, щоб поховати. Одне повторювали: ми всі разом, як хтось гукне про допомогу, ми всі прийдемо. І приходили. А потім потроху – хто роботу знайшов, хто одружився, в кого маля народилося… Хто геть спився… Головне, аби ті, хто загинув, щоб воно не марно було. Щоб нову країну збудувати. У нас же така земля – все на ній є, все у ній є… А про це все тихіше говорять, і влада нова зовсім мовчить, тільки роздає ото медальки та гроші для рідних героїв, виплата за ту зраду під Іловайськом, коли їй добровольці кісткою в горлі стали… А в мене з Настею… Ні, не буду нічого казати. Доля – вона розсудить. Ну, і не разом, і не окремо. Питав якось, як знову тією чорною хмарою, навіщо вона мене рятувала? Краще б лишився там зі своїми, де Бані, Ред, Ахім… Чи замість Поета у жовтих соняхах під синім небом, хоча б я і там цей прапор повернув. Аби синє – під жовтим… Знаєте, у мене багато чого в житті виходить так, як я хочу, але зовсім не тим шляхом, як у всіх. Що б хто не казав, що надто різні, ми з Настею з одного світу, просто я ще трохи подорожуватиму по своїй річці… Все буде добре, все точно буде добре, війна скінчиться, і діти у нас з Настею будуть, трійко, два хлопчики та дівчинка, вони чорняві, в маму, а мала світленька, ні, навпаки, та все рівно, абсолютно, і хата буде в лісі біля річки, сам збудую, з дерева, з живим вогнем у кам`яному каміні … Дивитимусь на нього… На вогонь можна все життя дивитися, на вогонь та на воду… І думати, в чому сенс буття, що ото його Стрілка не знала…

Поет

– Є така чи легенда, чи бувальщина, що перед другою світовою на стіні будинку чи то в Італії, чи в Німеччині з`явився напис, звісно, невідомого автора – “Якби я був справжнім поетом, я зумів би запобігти війні”. Якби я був справжнім поетом, не тільки за позивним, знав те чарівне слово, що зупиняє смерті, повірте, вже б його вимовив. Ще за життя. Хоча воно в мене офіційно продовжується – те, що лишилося від мого тіла, вороги скинули у яму там же, під Червоносільським, в братську могилу, де поруч ще десятки побратимів. Може, з часом пошуковці знайдуть її, відтак біологічна експертиза встановить, де саме моє останнє місце на Землі. Тільки батьки відмовляються здавати свою кров на аналіз ДНК – не вірять, що я міг загинути, не хочуть про це знати, ось є в них довідка, що пропав безвісти, і тішаться… Говорять між собою, може, я в Чечні у полоні, раб у багатій сім`ї, мене напевне поважають і годують, як же інакше, тільки телефона не дають… А, може, обдурив ворогів, узяв у когось з них, убитих, документи, виїхав до Росії, заховався десь подалі й як тільки війна скінчиться, одразу дам про себе знати… У мене що мама, що тато вигадують будь‑які історії – я ж весь в них, що писати почав. То нехай так і буде, казка для моїх стареньких, аби чекали. Якби я був справжній поет… Ні, в мене замало хисту, я ніколи не зміг би вигадати навіть те, що побачив на власні очі. Це оточення з усіх боків, мало не зсередини, зрадою і ненавистю, цей котел, солдатський казанок, ні, велетенський казан, в який було вкинуто, викинуто купу абсолютно різних людей, абсолютно різних людей… Жоден з нас не очікував нічого такого, така була собі людська сировина. І вона варилася в цьому котлі, довго, криваво, пекельно, зрештою перетворюючись на ту смолу гарячу, якою, я це точно знаю, і заллється врешті ненажерлива пелька війни… А ще в мене за цей рік збірка вийшла. Друзі видали мою захалявну книжечку. А як видали, в одну з газет лист прийшов з тюрми, а в ньому – папірець з віршем. Російський офіцер надіслав, зберіг, вбивця мій. Написав: «Это последнее стихотворение поэта, которое случайно попало ко мне». Ні, випадково ти у мене влучив, а вірш цей не останній, просто я його колись на папірці записав. А останній насправді ось який.

 

Поет починає читати, решта бійців підхоплює і продовжує по кілька рядків.

 

Поет

– Війна – відображення миру в кривому дзеркалі. Якщо дивитися довго – спочатку смішно, Потім – боляче, а далі – дивно і страшно…

Велес

– Довго і гучно страшно, і все страшніше, Бо вже ніколи й нікуди війна не щезне.

Слон

– А від кожного пострілу із гармати Тільки більше та більше дзеркальних друзок,

Лавр

– І ці сотні тисяч дрібних уламків Потрапляють в серця тих, хто там воює З непомітним нікому вже холодком .

Тесей

– І бійці лишаються далі жити, Викладати кригою слово «вічність».

Стрілка

– А вночі, прокидаючись у нестямі, Оглядаються, де ж ти, названа сестро, Чи несеш своє рятівне кохання…

КІНЕЦЬ

Читайте також:
ГПУ надала Гаазі докази причетності російських генералів до Іловайської трагедії

ГПУ завершила унікальну експертизу Іловайської трагедії


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.