Загиблі квітня: обличчя й історії 17 героїв, які поповнили справжній безсмертний полк України

 

Вони не дожили до справжнього Дня Перемоги. Нашої Перемоги у нашій визвольній війні.

Подивіться у їхні обличчя: ці бійці, контрактники Збройних сил віком від 18 до 46 років, поповнили безсмертний полк України, що воює, минулого місяця.

Офіційні бойові втрати на Донбасі у квітні 2017 року становлять шістнадцять осіб загиблими. Ще один юнак помер у шпиталі після поранення під Авдіївкою місяцем раніше.

Разом – 17. Із них більшість – дев’ять – із 72-ї «чорної» білоцерківської бригади.

Загиблі по днях: 3 квітня – 2 (+1 померлий у шпиталі); 12 квітня – 1, 20 квітня – 2; 22 і 23 квітня – по 1; 25 квітня – 3; 26 квітня – 1; 28 і 29 квітня – по 2; 30 квітня – 1.

Варто зауважити, що з 1 квітня на Донбасі формально діяло «великоднє перемир’я», про яке було домовлено на Тристоронній контактній групі в Мінську.
Обстрілів вистачало, однак за перші три тижні загиблих у боях з боку ЗСУ було лише п’ятеро. Це значно (можна навіть сказати – в рази) менше, ніж зазвичай порівняно з кількома попередніми місяцями.

11 бійців загинули в останні дев’ять днів квітня.

Згідно зі звітами штабу АТО, поранених за місяць було 105. Із них у перші три тижні – 69.

Без жодних втрат обійшовся лише один день квітня з тридцяти – 24-те число.

Але публікація не про цифри. Вона про людей.

Читаючи їхні історії під портретами, мало хто стримає сльози…

Читайте також про загиблих у попередні місяці:
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016

підготували: Дмитро Лиховій, Леся Шовкун,

1. Артур Латченко «Шумахер»

21 рік. Солдат 8-ї роти 3-го батальйону 72 омбр.

Народився 30 листопада 1995-го в селі Більськ Котелевського району на Полтавщині. Після школи навчався в Полтавському вищому міжрегіональному професійному училищі, де здобув фах «столяр-верстатник». Працював у рідному селі в сільгосппідприємстві «Скіф». Захоплювався волейболом, мотоциклами, настільним тенісом.

Восени 2015 року був призваний на строкову армійську службу, яку проходив у «Десні», з лютого 2016-го — у харківській 164-й радіотехнічній бригаді на посаді кулеметника. 7 квітня 2016 року підписав контракт із ЗСУ, зарахований до роти «Полтава» 164 ртбр. Коли з роти набирали добровольців на передову до 72-ї бригади, Артур зголосився їхати.

«Він, може, і не повинен був тоді їхати, якраз руку поламав, із гіпсом ходив. Але відмовок не було, поїхав, – згадують його друзі. – Сам гіпс зняв, працював, як і всі. А роботи було багато: усе, що танк порозбивав, потрібно було чи не щодня лагодити. Тягали і колоди, і мішки із землею, укріплювали позицію».

Сусідка Латченків Валентина розповіла журналістам Kolo.news: «Питаю в нього, що їм треба в АТО, а він все відмовляється. Відправимо – дзвонить, що навіщо так багато, як він людям буде дякувати, соромно перед селом.. Єдине просив – прапор прислати, діти в школі підписали. Говорив, що в нього там стіна бетонна, гола, повісив – і той прапор його грів».

Артур із жовтня обороняв позиції на шахті «Бутівка» на Донецькому напрямку.

Загинув там 3 квітня 2017 року в результаті мінометного обстрілу – осколкове поранення в шию.

Залишилися батьки, сестра, наречена.

2. Олександр Третяк

Десантник 81-ї окремої аеромобільної бригади, Третяк Олександр Євгенович народився 28 вересня 1989 року в Дніпрі.

У рідному місті закінчив Національну металургійну академію України.

В армії – з самого початку російської агресії, з березня 2014 року. Пішов на фронт потайки від родичів. Спочатку служив у 25-й бригаді. Був одним з десантників, які героїчно обороняли Луганський аеропорт. Як кажуть знайомі волонтери, «пройшов сім кіл пекла АТО».

Демобілізувався, пройшов курс реабілітації, але за деякий час знову повернувся до війська, у 81 оаембр.

Загинув 3 квітня на передовій в районі Донецька, підірвавшись на міні МОН.

3. Владислав Макаров

3 квітня в Головному київському військовому госпіталі помер боєць ЗСУ, який був важко поранений під Авдіївкою ще 2 березня. 19-річний Владислав Макаров, солдат, водій-механік бойової машини 3-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
У другий день весни він отримав важкі мінно-вибухові поранення внаслідок обстрілу під Авдіївкою, переніс кому та ампутацію обох ніг.

Як повідомляла радник голови Дніпропетровської ОДА Тетяна Губа, 14 березня Влад прийшов до тями, але залишався на штучній вентиляції легенів. Із Дніпра його 28 березня перевезли до Києва. Але лікарям не вдалося врятувати юнака.

Влад народився в Білій Церкві. Після школи вступив у Білоцерківське професійно-технічне училище ім. Поповича. Був призваний на строкову службу, по її завершенню продовжив службу за контрактом у 72 омбр.

4. Олег Саник

Солдат, командир бойової машини із 72 омбр. Народився 21 липня 1980 року в селі Поділ Срібнянського району на Чернігівщині, жив у Прилуках, закінчив школу з золотою медаллю.

Сестра Олега Лариса розповідала: «1997 року помер наш дідусь, а через місяць згоріла від лейкозу мама. Мені було всього 5 років, а Олегу – 15. Батька ці дві втрати дуже підкосили, тому дбав про мене брат – і їжу готував, і з дитсадка забирав. Він для мене був найріднішою людиною».

Олег вивчився в гідромеліоративному технікумі на газівника, з 2002 року працював в АТ «Укргазбуд», згодом у ТОВ «Агрокім». Закінчив також заочне відділення Івано-франківського університету нафти і газу.

Був мобілізований у січні 2015 року, служив у 72-й бригаді. Демобілізувався 31 березня 2016-го, але в січні 2017-го повернувся до ЗСУ на контракт і вже з початку лютого був на передовій.

«За час служби він дуже постарів. Ніякими переживаннями не ділився, все тримав у собі. Планував взяти відпустку – 10 травня буде річниця смерті нашого батька. Ми хотіли поставити на його могилі пам’ятник. Не знаю, чи передчував брат свою смерть, але він якось сказав кумові: “Якщо я загину, то поховайте мене біля батька”», – згадує Лариса.

Вона говорила зі своїм братом за кілька годин до його смерті. Останні слова Олега: «Я передзвоню пізніше, тому що сєпари щось розбушувалися».

Саник загинув внаслідок мінометного обстрілу взводно-опорного пункту на шахті «Бутівка» у страсну середу. Залишилися дружина та син 2000 р.н.

5. Олександр Кірієнко

«Олександру лиш кілька днів тому виповнилося 20 років.
Військовослужбовець строкової служби, він міг взагалі не йти сюди, на одну з найнебезпечніших ділянок фронту. Але, як справжній патріот і мужчина, Олександр підписав контракт і став разом з іншими героями на захист Вітчизни. Батьки можуть пишатися сином: молодий козак нічим не зганьбив славне ім’я свого роду, показав себе достойним звання Захисника України», – так 72 омбр відгукується про Кірієнка.

Він народився 12 квітня 1997 року в селі Гатне під Києвом. З 2001-го мешкав у Карпилівці Козелецького району Чернігівської області. Закінчив у Чернігові професійно-технічне училище, здобув фах зварювальника. Солдат 169-го навчального центру «Десна», в лютому 2017-го відряджений до 72-ї бригади в зону АТО.

Загинув 20 квітня від уламкового поранення у голову під час обстрілу Авдіївської промзони. Противник застосував танки й міномети, один із танкових снарядів влучив у бліндаж.
Залишилася мати, п’ять сестер та двоє братів.

6. Василь Ніженський

Загинув разом із Сашком Кірієнком під Авдіївкою внаслідок влучання танкового снаряда в бліндаж.
Служив у Збройних силах за контрактом із 2008 року. 28-річний старший сержант, відряджений до 72 омбр.

Народився 24 січня 1988-го у селі Берестівець, Уманський район Черкаської області. Мешкав в Умані.

Залишились батьки, дружина та 6-річний син.

7. Павло Смирнов

27 років, із села Полуботки, що під Черніговом. Після закінчення школи працював у ній бібліотекарем.

Загинув від поранення у живіт поблизу селища Верхньоторецьке на Донеччині.

Осколками міни Павлові сильно пошкодило печінку й легені, помер у госпіталі.

З поля бою його витягував рідний 25-річний брат Олексій. Молодший брат пішов служив першим. Потім і Павло вирішив підписати контракт зі Збройними силами. Старший солдат, номер обслуги зенітно-кулеметного відділення 550-ї окремої радіолокаційної роти 138-ї радіотехнічної бригади. Відряджений до 72 омбр у зону АТО.

Після смерті брата Олексій повернувся до батьків. Рішенням командування бійця відпустили додому, більше у зону АТО він не повернеться, пише «Газета по-українськи».

8. Руслан Аміров

25 квітня в смт Сосниця Чернігівської області поховали бійця 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Руслана Амірова. 25-річний солдат загинув 23 квітня під час бойового зіткнення з проросійськими бойовиками на сумнозвісній авдіївській «промці», позиція «Алмаз», від кулі снайпера.

“Сотні громадян, ніби почесна варта, по обидва боки дороги від церкви і аж до кладовища проводжали померлого захисника України в останню путь”, – повідомляли місцеві ЗМІ.

Руслан народився 31 березня 1992 року в Сосниці. Закінчив у селищі професійний аграрний ліцей, здобув фах електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Строкову службу проходив у «Десні» на посаді механіка-водія танка. 26 травня 2015 року вступив на військову службу за контрактом. У 72 омбр – кулеметник 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону.

Залишилася мати.

9. Сергій Кобченко

45-річний старший сержант, гранатометник 72 омбр. Загинув від осколкових поранень у результаті обстрілу опорного пункту в промзоні Авдіївки 25 квітня.

Народився 6 червня 1972 року в Каневі Черкаської області, закінчив там 4-ту школу, після чого здобув професійно-технічну освіту в Ленінграді.

Вчився у канівській 4-й школі. Потім отримав професійно-технічну освіту в Санкт-Петербурзі. Працював на підприємстві «Закордоненерго».

25 лютого 2016 року пішов за контрактом до ЗСУ, із навчального центру «Десна  направлений до 72-ї бригади. Посада – гранатометник. Хлопцям, молодшим на 20-25 років, був у підрозділі як батько.

Сергій похований у рідному Каневі. Без батька залишилася донька Валерія.

10. Іван Мельник

Навіки 22-річний солдат, командир відділення 95 одшбр.

Народився 7 липня 1994-го у Хмельницькому. Юнаком у 2006-2015 роках активно займався веслуванням на байдарках і каное, здобував нагороди на чемпіонатах області, країни. Закінчив Хмельницький національний університет за спеціальністю «здоров’я людини».

У лютому 2016-го вступив на контракт до ЗСУ, служив у 383-му окремому полку дистанційно-керованих літальних апаратів у Хмельницькому. Відряджений до 95-ї житомирської десантної бригади в зону АТО.

Загинув Іван від кулі снайпера під час бойового чергування на взводному опорному пункті поблизу смт Новгородське (Донецька область). Помер на руках свого побратима «Баті». У бригаді з Іваном служив його двоюрідний брат Андрій.
У Хмельницькому бійця не дочекалася наречена. Залишились батьки і сестра.

11. Василь Шевченко

Снайпер 3-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону 80 одшбр. Народився 13 грудня 1988 року в селі Білоусівка, Драбівський район Черкаської області. Там і похований. Залишилась трирічна донька.

Загинув 25 квітня від смертельного поранення в голову в селищі Піски під Донецьком.

Фото: газета «Драбівщина»

12. Олександр Штейко «Батарейка»

Сержант, командир БМП 72-ї бригади. Мав уже 46 роки, але позивний – «Батарейка» – бо завжди веселий, жвавий, життєрадісний. Був. Загинув 26 квітня на бойовому посту під час обстрілу поблизу смт Верхньоторецьке — с. Троїцьке (Ясинуватський район Донецької області). Похований у рідному селі Чемериси-Барські (Барський район Вінницької області).

Олександр народився там 14 лютого 1971 року. Працював будівельником, ремонтником доріг, охоронцем. Мав двох синів – після розлучення дружина з дітьми з 2001 року живе в Португалії. Старша сестра – на заробітках у Росії…

Батарейка ж на фронті з 2014 року. За рік служби був двічі поранений, лікувався, переніс кілька операцій. У вересні 2015-го демобілізувався. Того року познайомився з жителькою Донецької області, вони жили у цивільному шлюбі. У вересні 2016 року Олександр підписав контракт із ЗСУ, за два місяці отримав орден «За мужність» ІІІ ступеню.

13. Ігор Шапошник

Коли на сході України почалися бойові дії, Ігор Шапошник був іще школярем – навчався в 10-му класі. Круглий сирота, він зростав у дитячому будинку смт Золочів на Харківщині. Потім мешкав у Харкові, закінчив профтехучилище.

А в грудні 2016 року пішов на військову службу з контрактом. Сам написав рапорт про те, що хоче служити в зоні АТО – де найгарячіше.

Сашко загинув близько 5-ї години ранку 28 квітня внаслідок обстрілу позицій 92-ї бригади неподалік міста Красногорівка (Мар’їнський район Донецької області). Поховали 18-річного бійця на Алеї слави Харківського кладовища №18.

«Дитячий будинок закрили півроку тому, та нас знову об’єднала біда. Сьогодні в останню путь ми провeли свого вихованця Шапошника Ігоря, який загинув у Красногорівці Донeцької області. У чeрвні йому мало виповнитися 19 років.
Ігор пройшов нeлeгкий життєвий шлях. Щe будучи малeньким, від нього відмовилися батьки, і він близько 10 років пeрeбував у дитячому будинку, потім продожив навчання в ПТУ. Та коли в країні йдe війна, він нe зміг залишатися осторонь. У грудні 2016-го Ігор пішов служити за контрактом і був направлeний у зону АТО. У соціальних мережах він писав: “Україна – понад усe”.
Вчора о п’ятій ранку він загинув під час обстрілів. Сьогодні разом з колeгами та вихованцями ми в останнє були з ним. Його поховали з усіма почeстями у м. Харкові на Алeї Слави.
Ми завжди говорили, що наш дитячий будинок – цe вeлика родина, і ми будeмо підтримувати один одного в різних ситуаціях. Наш зв’язок нe можуть пeрeрвати ніякі зміни в законодавстві, діти завжди будуть нашими. Біль втрати пeрeповнює сeрця, та ми пишаємося Ігорeм. Він – гeрой, який загинув, захищаючи рідну зeмлю», – написала директор Золочівського дитбудинку Людмила Попова.

14. Олександр Бердник

1 травня у водія 2-ї роти морської піхоти 137 обмп Олександра Бердника був день народження – 22 роки. Саме в цей день він повернувся додому, в рідний Дирдин Городищенського району на Черкащині. Там його зустрічали кохана дівчина, з якою після повернення з війни хлопець збирався одружитися, батько, який виховував сина сам і дуже ним пишався, й фактично все село. З квітами і сльозами. В цей день Сашка поховали.

За кілька днів до того, 28 квітня, автомобіль, яким кермував на той час іще 21-річний Олександр, підірвався на міні поблизу Павлополя Волноваського району Донецької області.

Останнім часом Сашко Бердник жив в Одесі. Закінчив профтехучилище за спеціальністю «механіка». Техніку він любив і, за словами товаришів, «відчував». На військову службу був призваний  2015 року, а в лютому 2016-го підписав контракт іще на 3 роки.

Він часто їздив з передової на закупи, привозячи однополчанам численні замовлення: улюблені цукерки, шоколад, цигарки.

«У його руках все горіло! Тільки щось допомогти, привезти, принести – Сашко був тут як тут. Відповідальність була ніби продовженням його імені – Олександр “відповідальний” Бердник. Він був таким щирим, простим, ніколи не кривив душею. Говорив все як є, без здогадок і додумувань. Згадуючи про нього, я усміхаюсь. Він завжди жартував», – розповідав побратим Віталій.

Автомобіль морським піхотинцям у грудні 2016 року подарували волонтери фонду «Повернись живим». Саме на цій машині Олександр їхав і в ту, останню для себе п’ятницю.

«Довіз хлопців і висадив біля лісопосадки. Повертався. Дорогою по мінному полю. Тією, якою вони їздять щодня по десять раз вже понад півроку — підвезти продукти, воду, б/к, поїхати помитися і так далі» – пише Марія Шумська.

Шансів вижити у Сашка не було – унаслідок вибуху автомобіль вигорів ущент.

Відео наслідків вибуху машини:




15. Микола Кучерков «Танк»

Микола Кучерков народився 9 січня 1990 року в селі Новоспаське Запорізької області, мешкав у Мелітополі. У місцевий військкомат пішов добровольцем майже одразу, щойно на сході України почалися бойові дії.

Як зізнався через рік в інтерв’ю мелітопольському виданню, до того не лише в армії не служив, а й узагалі ніколи не тримав у руках автомата. «Але бажання зупинити цю некеровану силу було настільки велике, що я без тіні сумніву ухвалив таке важливе для себе рішення», – пояснив Микола.

За його словами, сім’я була проти такого вчинку, мама не пускала сина у військо. «Близькі довго не могли змиритися з тим, що я пішов на війну», – розповідав боєць.

На початку Кучерков служив у 37-му окремому мотопіхотному батальйоні «Запоріжжя». Демобілізувавшись, відпочив кілька місяців і знову повернувся контрактником на війну – на цей раз у 23 омпб «Хортиця» 56 омбр.

За три роки війни боєць із позивним Танк пройшов Новобахмутівку, Авдіївку, Первомайськ, Широкине, Талаківку. І дуже мріяв, що війна в Україні скоро закінчиться.

29 квітня у сумнозвісній промзоні Авдіївки Микола дістав наскрізне кульове проникаюче поранення в живіт. Хоч як хірурги боролися за його життя, смерть виявилася сильнішою.

«Зважаючи на стан військовослужбовця, у якого внаслідок поранення були ушкоджені органи та магістральні судини черевної порожнини, до лікарні прибули хірурги 66 військового-мобільного госпіталю. Операція тривала більше 5 годин. Врятувати життя важкопораненого військовослужбовця, на жаль не вдалося”, – повідомила прес-служба Міністерства оборони.

Поховали Миколу Кучеркова в рідному селі.

16. Віктор Афанасьєв

31 липня 2017 року Вікторові Афанасьєву із Хмельницького виповнилося б 25. Але красивий юнак із виразними очима назавжди залишиться 24-річним. На військову службу за контрактом він вступив у 2014 році, невдовзі після початку війни. Однополчани згадують його як спокійного, зосередженого, а рідні – як великого життєлюба…

Солдатові 25-ї повітряно-десантної бригади залишався місяць до кінця контрактного терміну, коли на опорний пункт ЗСУ біля села Зайцевого Донецької області увірвався п’яний сепаратист і відкрив стрілянину. Куля влучила Вікторові в груди.

Віктор Афанасьєв був сиротою – виховувався у Вовчинецькій школі-інтернаті, навчався в Чорноострівському аграрному ліцеї.

Планувалося, що хлопця поховають на Алеї слави кладовища в Хмельницькому, де він мешкав до війни. Але за бажанням сестри його тіло перевезли в місто Виноградів Закарпатської області, де вона живе. Відспівував Віктора той самий священик, який свого часу його хрестив.

Відео з похорону:

17. Денис Майборода «Красавчик»

Денис Майборода народився 15 лютого 1980 року в Кривому Розі. До початку російської агресії  працював на підприємстві «Кривбасзалізрудком», але щойно на сході України розпочалися бойові дії – пішов на війну добровольцем.

На війні став командиром 2-го відділення глибинної розвідки 1-го взводу роти глибинної розвідки 131-го окремого розвідувального батальйону (курінь УНСО).

«Красавчик. Всі його звали по батькові – Анатоліч – на знак поваги. Справжній Воїн і Людина. Як він казав – я не шахтар, я Горняк.
Не буде Дена, який любив свою машину, трішки раз***дяя, як і ми усі (це робить нас людьми). Царство Небесне, Воїне. Жди нас не скоро», – написав про Дениса Вадим Руд.

37-річний Красавчик загинув під час виконання бойового завдання в районі міста Попасна Луганської області, неподалік Катеринівки.

За інформацією прес-центру штабу АТО, в той день бойовики, розташувавшись десь поблизу окупованого села Молодіжне, обстрілювали позиції українських військ під Катеринівкою з мінометів калібру 120 мм.

Поховали Дениса Майбороду на Алеї слави Центрального кладовища Кривого Рогу. У бійця залишилися дружина і син.

Читайте також:
Бойовики “ЛНР” на п’ятий день повернули тіла трьох бійців ЗСУ,
загиблих на Світлодарській дузі. ІМЕНА І ПОРТРЕТИ

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

1 відгук

  1. Наталія

    10/05/2017 03:23 at 03:23

    Кремлядь готує новий реванш. Лайно кацапське плаває вільно серед наших міст і сіл. Ще буде війна серйозніша за цю. Fле ми переможемо і в ній. Таке передбачення.

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *