Топ-7 книжок про війну, які варто прочитати

АТО, воїн, війна

Влітку так хочеться планувати відпочинок, думати про море, гори, відпустку, і чи не найменше – про війну.
Проте війна, в усьому її гібридному розмаїтті, на жаль, триває. І залишатиметься в нашому житті – прямо чи опосередковано – ще дуже довго.
А ворога треба знати в обличчя. Тож Новинарня” пропонує до вашої уваги топ-7 книжок про війну, які обов’язково варто прочитати всім, хто не боїться подивитися цьому ворогу у вічі.

автор: Ігор Бондар-Терещенко

Світлана Алексієвич. У війни не жіноче обличчя. – Х.: Віват, 2016
Світлана-Алексієвич-У-війни-не-жіноче-обличчя

Вже сьогодні з певністю можна засвідчити, що обличчя у війни аж ніяк не жіноче, утім, «чоловічого» у ньому так само небагато. Хіба «ввічливі люди» без жодних розпізнавальних знаків, які непомітно і впевнено «відтиснули» Крим – це лицарі чи конкістадори з минулих століть, що несли на знаменах чіткі символи свого п’ятикутно-зіркового каганату?

Не змінює правдивого вектору навіть випадок із засудженням Надії Савченко, коли війні – наче наперекір твердженню авторки повісті – спробували повернути «жіноче» обличчя. Оскільки в результаті судилища перед нами постала – так, нехай жінка, але з мужнім, чоловічим, лицарським характером!

Таким чином, як бачимо, конфігурація досвіду, описаного у цій книжці Нобелівської лауреатки і водночас сприйнятого сучасниками, моделює  доволі тенденційні конструкції. Виходить так, що своє питання авторка ставила давно, а відповідати ми на нього продовжуємо сьогодні.

Будучи основана на спогадах жінок-фронтовичок, повість Алексієвич, опублікована 1983 року, нещадно урізалася цензурою.  За часів «боротьби за мир у всьому світі», коли насправді Радянський Союз повсюдно вів локальні війни у тому самому світові, авторку небезпідставно звинувачували у пацифізмі.

І лише чергова зміна курсу партії разом із наближенням «перебудови» сприяла тому, що спільний наклад повісті наприкінці 1980-х сягнув накладу у 2 млн. примірників, за нею були поставлені фільми і зняті телефільми. Не в останню чергу через те, що «травматичний досвід» у сприйнятті Другої світової війни вже не міг завдати значної шкоди правлячому режимові, який завжди дозволяв махати кулаками з минулого нашої історії, хибно вважаючи, що пильнувати треба тільки сучасну літературу. Своєрідний кульбіт, який зробила повість білоруської авторки, будучи перевидана сьогодні, найкращим чином це заперечує.

Для чого це читати: щоби дізнатися, як велося жінкам на війні, яку зазвичай вигравали чоловіки

Лісові хлопці. Проза про УПА. – Брустури: Дискурсус, 2016
Лісові-хлопці-Проза-про-УПА

Ця збірка з’явилася друком у результаті проведення першого Конкурсу прози про УПА від літературної агенції, що видала «Лісових хлопців».
З одного боку, добра затія, яка пречудово заперечує ідею переведення статусу нашої, споконвіку аграрної, «сільської», «лісової» держави у формат «міської» держави. І якщо згадати, що такий самий конкурс «офісної» прози зазнав поразки, то успіх цієї справи цілком зрозумілий  і закономірний.

Автори збірки, на слушну думку видавців, «доносять правду, котру не здатен стерти ні час, ні політичний режим», і це, що дуже показово, так само підтверджує незмінність «повстанської», але при цьому й «лісової», «сільської» свідомості авторів за будь-якого «політичного режиму».
Навіть такого, що заграє з «офісними» конкурсами «європейського» зразка.

З іншого боку, хоч як кумедно це виглядає, але на прикладі деяких оповідань збірки можна побачити, як пропагандистська машина здатна силоміць насаджувати «урбаністичні»  тенденції навіть у самому серці «лісової» теми.
Те, що давно вже стало соціокультурним «міським» мемом радянського зразка, у деяких авторів із незайманою, «незалежною» свідомістю звучить цілком невинно, без задньої думки і будь-якого «сатиричного» підтексту.

«- Пал Андреич, вы шпион? – Видишь ли, Юра…» – люблять неточно цитувати в мережі героїв радянського фільму «Адъютант его превосходительства».

Дослівно те саме відбувається в прозі «незалежного» часу.
«Дядьку! Дядьку! – маленький хлопчик наздогнав його, – Правда, що ви бандерівець?Розумієш, – він присів і подивився хлоп’яті в очі».

Для чого читати: щоб дізнатися про славу УПА ще й з «прозового» боку віртуальної пам’яті поколінь

Андрій Криштальський. Чорноморець, Матінко! – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2016
Андрій-Криштальський-Чорноморець-Матінко

Роман, який відкриває цю збірку, розпочинав свою важку, але гостросюжетну ходу давно і доволі складно. Виданий вперше більше десяти років тому, був прочитаний небагатьма, бо назвою не скидався на авантюрні епоси того часу.

Чесно кажучи, «Чорноморець, матінко» заримувався з тодішнім «Топінамбур, сину!» більш актуального своєю гумористикою автора, зашпортався і зник у наступальному вирі двотисячного покоління, яке розміняло високу патетику визвольної боротьби на буденні «Пісьма братана».

Тепер, коли до роману про Чорноморця долучився другий, не гірший, з чого склалася героїчна дилогія, що повністю відповідає і пафосу, і скепсису нашої воєнної доби, дилогія Криштальского знову на часі.
Здається, про це вже на її початку: «А посеред монастиря дві долі зітнулися і не було їм роздоріж­жя — лише одна розв’язка».

Отже, у першому романі вистежує радянських агентів і карає зрадників той самий Чорноморець, невловний вояк УПА, народний месник, вишколений у вермахті, але вихований, як сам каже, Міхновським і Донцовим.
Сам-один, без знищеного загону, а назирці за ним ходить, наслідуючи його дії, чи то двійник, а чи сама Смерть. Таємні криївки, підступні стрибки, коханки, кажуть, у кожному селі, де зрадників не менше.

До речі, другий роман із цієї героїко-епічної дилогії починається саме химерним сном, в якому збираються разом на тому світі тіні забитих предків, чия слава ніколи не загине за будь-якого «двотисячного» часу, топінамбур йому в рейдер.

Для чого це читати: аби не думати, що фільм «Ми з майбутнього» – єдине «джерело» правди про ОУН-УПА в масовій культури  двотисячних

Роман Пономаренко. Бойова група «Байєрсдорф». – Тернопіль: Мандрівець, 2016
Роман-Пономаренко-Бойова-група-Байєрсдорф

Про унікальну історію української добровольчої дивізії військ СС «Галичина» у нас більш-менш відомо, наукові дослідження вряди-годи з’являються, діаспорні спогади вояків-учасників опрацьовується, а громадська думка майже повністю сформувалася на користь цього унікального явища.

Незайве буде нагадати, що потрібне було це угруповання, постале в роки Другої світової війни, аби, пройшовши вишкіл у німецькому війську, придатися до формування збройних сил майбутньої Української Держави.
Принаймні про це розповідають документі, архівні свідчення та наочна агітація на плакатах і листівках, що рясно представлена на сторінках цієї книжки, чергової, до речі, в серії «Невідома Україна мілітарна». Суть якої не в черговому нагадуванні про українських дивізійників, а уточнити факти про існування ще одного маловідомого формування, з бойових дій якого, власне, й почалася військова історія СС «Галичина».

Отже, мова про окрему бойову групу, що постала у лютому 1944 року з представників різних частин дивізії, і чиєю метою була боротьба з радянськими партизанами, які на той час вторглися на територію дистрикту «Галичина».

Що унікального в цій збірці, яка не розпадається на окремі глави, а читається на одному патріотичному подиху?

Крім історії формування, ситуації в регіоні, огляду сил ворогуючих сторін та історії про бойове хрещення групи, тут чимало побутових деталей того часу.
Також тут чимало про «цивільний» контекст історії групи. Наприклад, жіноча допоміжна рада при Міській управі Львова, яка співпрацювала з вояками, святкування тими прийняття присяги, коротке дозвілля.

Крім того, звісно, деталі на фото. Чоботи з кавалерійським шпорами на офіцерах, антипартизанський заклик на плакаті не пересуватися самому і тримати зброю напоготові,  львівські газети в руках вояків і хлопчаки-волонтери, що прибігли їх привітати – усе це екзотичне дійство живе на архівних світлинах у книжці, підтверджуючи славу українського вояцтва.

Для чого це читати: щоби дізнатися, хто перший, як саме і навіщо розпочав бойові дії одіозної до сьогодні дивізії СС «Галичина»

Дмитрий Якорнов. То АТО. Дневник добровольца. – Х.: Виват, 2016
Дмитрий-Якорнов-То-АТО-Дневник-добровольца

Спочатку автор цього щоденника прагнув бути безпристрасним хронікером, описуючи військовий досвід в АТО. Причому як до, так і після його отримання.
Спершу, зрозуміло, Десна, Чернігів, навчання, плац, караули, наряди. А також розмови. Про що саме? «Дивне кажуть – що першого місяця заплатять 400 гривень, а більшість розраховує на 2500 і спересердя матюкається, що за 400 гривень ніхто під кулі не полізе».

Далі бажання побачити кумедне у буденному, покращивши бойовий дух і заодно настрій читачеві, перемогло, тим паче виявилося, що без гумору описувати ситуацію просто неможливо. Інакше можна повірити в серйозність намірів начальства відбити будь-яке бажання служити у війську.

Мабуть, саме через це автор порівнює свій щоденник із таким собі посібником «Мобілізація для чайників».
Виявляється, дуже мало хто тут займається військовою підготовкою, адже «командири створюють штучне навантаження, як було в радянському війську». Саме ця безглузда муштра, на думку автора-добровольця, «вбиває будь-які ініціативи, патріотичні почуття і бажання знову потрапити в армію». Мовляв, від системи мобілізації треба відмовитися і перейти на систему підготовки резервістів, як у Швейцарії чи Фінляндії.

Крім фахових порад, історії в щоденнику здебільшого все ж таки не про війну, а про людей на війні, про їхні звички, їжу, питво та інші побутові подробиці.
«Таці в їдальні нерівні – вдруге перекинув склянку, цього разу компот потрапив просто в кашу – вона від цього тільки виграла».

А ще про місцеве населення, яке одразу після обстрілу «Градами» й «Ураганами» біжить із тачками збирати металобрухт. А жінки, бува, якщо женеться п’яний чоловік із сокирою, тікають одразу до блокпосту, бо іншої влади в селах нема.

Хай там як, але після такого чтива заснути довго не вдасться. І хоч де те АТО, і де ми з читанням про нього, але якщо довго не йти на війну, вона, як правило, приходить до нас сама.

Для чого це читати: щоб зрозуміти, чому ситуація, коли «командири створюють штучне навантаження, як було в радянському війську», не зникне ні за яких «незалежних» умов

 Маргарита Сурженко. АТО. Історії зі Сходу на Захід. – Брустури: Дискурсус, 2015
Маргарита-Сурженко-АТО-Історії-зі-Сходу-на-Захід

У цій збірці оповідань ніхто нікуди б не тікав з одним рюкзаком за плечима, якби не дірка в квартирі однієї з героїнь у Луганську.
«Не знаю, хто її зробив: “терористи” чи  армія, яка намагалася мудро вигнати їх із міста», – згадує вона у потязі, що несе її на Захід.

У той же час, інший оповідач уточнює, що в цій самій дірі їх «не сприймали за людей, ми були щурами, які біжать з корабля».
Але перш ніж обуритися, дізнавшись про те, що сталося далі в батальйоні «Айдар», варто вислухати третю героїню.

Після чого всі три товариші, як це буває у військовій прозі, зустрілися наприкінці у благословенному Львові. І відразу зрозуміли, що «АТО – це чудова можливість відчути один одного і стати одним цілим».

Тобто нерви в людей не витримують, і вони, наче у славному 1944-му році, коли до Львова увійшли радянські війська, їдуть підкорювати західноукраїнські терени нашої Батьківщини. Транзитом через Київ, де повно «фашистів», які здебільшого виявляються звичайнісінькими хіпстерами.

«Замість фашистів і націоналістів найчастіше зустрічалися бородаті чоловіки, – роззираються приїжджі. – Я навіть подумала про те, що це якийсь волосяний вірус. А може, саме так і виглядають націоналісти? У Гітлера були вуса, а от в українських фашистів вони еволюціонували ще й у пишні бороди».

Для чого це читати: щоб зрозуміти, чи АТО – це просто «три букви», а чи справжнє випробовування «дружби народів».

Євген Магда. Гібридна війна: вижити і перемогти. – Х.: Віват, 2016
Євген-Магда-Гібридна-війна-вижити-і-перемогти

На думку автора цієї книжки, «русскій мір» як матриця державних інтересів Російської Федерації виглядає досить агресивно, і протистояти йому можливо винятково асиметричними методами.

Наприклад, в основі газового протистояння завжди лежали два міфи: міф про злодійкувату Україну і міф про Росію як велику енергетичну наддержаву. Недарма в книжці згадується, що восени 1917 року саме Донбас опинився в епіцентрі збройної боротьби.

З одного боку, III Універсалом Центральної Ради Донецький басейн був включений до території УНР. З іншого боку — на території Війська Донського виник політичний режим генерала Каледіна, який прагнув поширити свій контроль на всю територію Донбасу, що проявилося у розгромі ряду місцевих Рад.
Однак більшовикам вдалося не тільки зупинити наступ Каледіна, а й встановити свій контроль у Донецькому регіоні. Ну, як, власне, відбувається сьогодні.

Ось чому, на думку автора, Україні необхідно оперативно сформувати сучасну національну ідею, визначити державні інтереси і продемонструвати готовність до перетворень всередині країни заради посилення позицій у навколишньому світі.
Тобто від руйнування міфів перейти до створення в цьому самому, згаданому світі – світу, без якого в гібридній війні за незалежність і неподільність ані вижити, ані перемогти.

Для чого це читати: щоб зрозуміти, чому, крім того, що «в усьому винен Путін», Україна стала жертвою агресії

Читайте також:
Прослухай аудіокнигу “Фелікс Австрія” – подаруй пораненому плеєр

Про реформи без популізму. Книжка Андерса Аслунда
“Україна: що пішло не так і як це виправити”

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *