Цими днями 411 років відзначає Києво-Могилянська академія – один із найстаріших та найпрестижніших закладів вищої освіти у Східній Європі. Феномен Могилянки й досі лишається актуальним: коли ми говоримо про вплив її випускників на державотворчі процеси в Україні – наприклад, від Василя Липківського, першого митрополита Української Автокефальної Православної Церкви (1921), і до Ростислава Павленка, який активно долучився до отримання Томосу про автокефалію Православної церкви України (2019).
Водночас цей вплив міг нести й негативні наслідки: коли йдеться про таких “будівничих Російської імперії” як Теофан Прокопович чи Олександр Безбородько. Чи дійсно Академія несе відповідальність за цих амбітних діячів, які робили свої кар’єри на півночі? Чи не перебільшуємо ми їхньої ролі у створенні імперії? Зрештою, яка роль сьогоднішньої Могилянки у деконструкції імперії та імперськості?
“Новинарня” занотувала відповіді на ці питання, що звучали під час дискусії “(Не)однозначна історія КМА: від Феофана Прокоповича до російських студій. Внесок (випускників) Академії у розбудову і руйнування Російської імперії”.
Максим Яременко. Фото: Локальна історія
Максим Яременко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії НаУКМА, керівник Науково-дослідного центру “Спадщина Києво-Могилянської академії”:
– Київська академія в різні часи, у різних іпостасях впливала на будь-яку ситуацію, зокрема і політичну. Так як і зараз будь-який навчальний заклад впливає. Тобто через своїх вихованців. Не як інституція, а як місце, яке готувало кадри, які потім вибирали свій життєвий шлях і свою кар’єру. І ми можемо знайти різних героїв чи антигероїв в цій довгій історії.
Чи Академія в своїй стратегії виховання молоді якось намагалася їх до чогось заохотити? Виглядає, що так. Ми маємо свідчення початку XVIIІ століття, що за Київського митрополита Варлаама Ясинського, відомого покровителя Академії в часи Івана Мазепи, в Академії студентам намагалися привити, якби зараз сказали, відчуття корпоративності. Це означало, що після навчання ці люди мали би пам’ятати про свою альма матер, дбати про неї і старатися для неї. Бо свої люди не зашкодять ніде – чи в Петербурзі, чи у Варшаві, чи у Стамбулі. Ми такі приклади знаємо.
Портрет Теофана Прокоповича середини XVIII ст.
От якраз Теофан Прокопович – це антиприклад. Ми не знаємо чому, але він мав якийсь зуб на Академію. Найновіші дослідження, які ще не оприлюднені, показують, що його негативні характеристики Академії чи її діячів насправді не відповідали дійсності.
Марина Ткачук. Фото: газета “День”
Марина Ткачук, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії і релігієзнавства НаУКМА; упорядниця, наукова редакторка та співавторка двотомної енциклопедії “Київська духовна академія в іменах: 1819—1924”:
– Хто кому служив – непросте питання.
Уже XVIIІ століття в житті Київської академії фактично пройшло під знаком служіння імперії.
Виснаження академії значно мірою було спричинено її примусовим донорством на всі навчальні заклади та ініціативи Російської імперії. Хочеться комусь заснувати академію наук Росії – забираються рекрутери. Відкрити Московський університет – забираються рекрутери. Звідки? З Києва.
Київська духовна академія була дуже камерним навчальним закладом, який за перші 50 років існування, тобто з 1819 року, закінчило 1120 осіб. Але це все були дуже цікаві видатні постаті, вихідці не тільки з російських губерній, а й багато іноземців: сирійці, японці, чехи, болгари, румуни і так далі. Викладач в Академії – це була людина в мундирі, яка служить, у якої є чин в таборі про ранги Російської імперії. Тобто викладач – це людина, яка служить православ’ю, самодержав’ю і народності, звісно, російській.
Вид на Київську духовну академію 1840 року
Крім того, студенти Академії ділилася на свойокоштних (контрактники) і казеннокоштних (бюджетники). Перші не були зобов’язані відпрацьовувати. А от другі, яких була більшість, мали відпрацювати на користь вітчизни саме там, куди ця вітчизна надсилала терміном на три чи п’ять років.
Чи повинні ми закидати капцями всіх, хто навчався і викладав в Києво-Могилянській академії, беручи до уваги цей факт? Абсолютно ні. Були випускники, які все життя жили ідеалам там добра, церкви, гуманності, жертвували собою. А були люди, які заробляли чини й статки.
Києво-Могилянська академія сіяла свої зернини вченності в усі часи і давала всіх, включно зі святими. Зокрема, це Дмитро Ростовський (Туптало), Феофан Затворник. Загалом, Академія дала 50 святих, якщо не більше вже, бо їх продовжують канонізовувати в різних церквах.
Багато випускників відіграли величезну роль на користь українського національного руху.
Можемо згадати професорів і випускників Київської духовної академії початку XX століття, які зробили все, щоби знищити Синод російської православної церкви й відновити патріаршество.
Коли Симон Петлюра видав указ про Синод (йдеться про указ Директорії УНР від 1 січня 1919 року “Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви” – “Н”), у ньому майже всі були випускники Київської духовної академії. Згадаймо Українську Автокефальну Православну Церкву першої формації: Василь Липківський, Нестор Шараївський, Костянтин Малюшкевич – вони всі випускники Київської духовної академії, включно з ідеологом української церковної автокефалії Володимиром Чехівським.
Максим Яременко:
– Петро Могила був Київським митрополитом. А Київська митрополія – це Вільнюс, Холмщина і Підляшшя. Ієрарх міркував категоріями даної йому в опіку церковної одиниці. Інша справа – як це потім спрацьовує. Очевидно, коли Петро Могила створював тут навчальний заклад, то мав на увазі насамперед необхідність підготовки нових церковних кадрів. Тобто в цьому сенсі він був патріотом, як би ми зараз сказали, православним, Київської православної митрополії. Безсумнівно, це герой української історії. Безсумнівно, Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в той час для української історії.
Митрополит Петро Могила
Могилянці стояли біля витоків української політики пам’яті. Йдеться не про вшанування канонізованих чи князів, а про не канонізованих. Впродовж дуже тривалого часу в Могилянці щороку вшановували Петра Могилу, як свого фундатора. Пізніше вони підкреслювали, що Петро Могила, будучи “отчизни молдовлохійської, став сином отчизни нашої”. Політично ця людина була річпосполитської політичної культури.
Також треба пригадати, що невдовзі після Петра Могили Київ опинився до певної міри розмінною монетою. То він в Гетьманщині, то у Речі Посполитій, і майже весь час функціонування Києво-Могилянської академії Київ був прикордонним містом. Немає сумніву, що в Київському колегіумі домінували українські студенти, але сюди приходили різні люди. Скажімо, у першій половині XVIIІ століття приходили навчатися студенти з-під Львова, формально іншої держави, Речі Посполитої. І вони верталися назад. Кому вони служили? Це питання взагалі не вивчене, бо ми знаємо переважно тих, які залишалися або йшли до Москви чи Петербурга.
Є таке поняття, як ранньомодерна нація, коли зазвичай з’являється політична еліта, яка розуміє, що вона відповідальна за певну територію, за людей на цій території. Тобто вони вирішують, що вони є володарями конкретної вітчизни, самі моделюють цю вітчизну. І звичайно, що на українських теренах ми таке бачимо. Наталя Старченко багато говорить про те, що у руської шляхти під кінець XVI століття кристалізується уявлення про Україну і про про її особливі права. Яскравий приклад – це, звичайно, козацька держава. Причому козацька еліта і українські гетьмани мислять завжди більшими географічними категоріями, аніж ті, над якими мають владу.
Коли Київ опинився на території, охопленій козацькою революцією, то потрапив під козацький протекторат і слугував їхнім інтересам. Є припущення відомого канадського історика Франка Сисина, що
після Києва політичні декларації Хмельницького стали сміливіші, бо з ним попрацювали зокрема могилянські професори.
Тоді це національний проект.
Тимур Демчук. Фото: inspira
Тимур Демчук, старший викладач кафедри політології НаУКМА, керівник корпоративних навчальних програм у Києво-Могилянській бізнес-школі (KMBS), співзасновник і викладач курсу “Держава і політика” програми “Змінотворці”:
– Перше. Скоріш за все,
ідея почалася не з Петра Могили, а братства, цієї прекрасної геошки на Подолі,
і з меценатки Галшкою, яка заклала принцип рівності й всестановості. Українці вміють будувати інституції, які існують 400 років, попри неіснування своєї політики довгий час. Це говорить про нашу суб’єктність.
Уявний портрет Гальшки Гулевичівни. Художник Григорій Зорик, 2015 р. Фото: Віртуальний музей НаУКМА
Друге – політичний аспект. Могилянка ніколи не була поза політикою. Могилянка часто творила політику. Могилянка – як інституція, могилянці – як випускники, як менеджери, які керували Академією. Погоджуюсь, могилянці відкрили Хмельницькому свідомість: що він не просто середньої руки шляхтич, який мститься іншому шляхтичу, а значно більше. Такий був мотиваційний коучинг від могилянців. До 1648 року, коли почалося повстання Хмельницького, Могилянка встигла спродукувати достатньо багато суб’єктних людей. Повстання Хмельницького не загинуло, як решта до нього, а переросло в державотворчу війну. І хто підставив плече?
Я колись підрахував, що 15 випускників могилянки були в топ-менеджменті тієї держави.
Наприклад, Виговський був генеральним писарем. Сьогодні це аналог прем’єр-міністра. Полковники – це не суто військове звання, це, як сьогодні, голови обласних військових адміністрацій. Академія продукувала людей, спроможних керувати політикою української держави.
Третє. Топ-три будівничих Російської імперії. Теофан Прокопович. Що він дав Російській імперії? Політичну систему керування, тому що був прихильником централізованої влади. Він Петру I дуже класно навішав на вуха: ти маєш бути єдиним, головним і все решта має тобі підпорядковувати. Звідси зрозуміло, чому він придумав Синод – орган управління церквою.
Виходить цезаропапізм імені Прокоповича.
Цей стиль існує до сьогоднішнього дня. Вони відтворюють ту саму систему. Російська церква повністю підпорядкована політиці.
Номер два – Олександр Безбородько, випускник могилянки.
Олександр Безбородько. Портрет роботи Йоганна Баптиста Лампі Старшого
Він приєднав Крим, Кубань. Заклав цей стиль російської дипломатії – “ми це все заради миру робимо, ми вас приєднуємо заради миру”. Це був хитрий і дуже розумний персонаж. Він архітектор приєднання шматка Речі Посполитої до Російської імперії (другий поділ Речі Посполитої). Як він це подав? Що поляки знецінюють і принижують царя, відповідно їх треба через це покарати. Це другий стовп російської політики – обіженка на весь світ: обманули, кинули. І знову ж, ця логіка працює по сьогоднішній день.
Лавров працює за методичками Безбородька.
І номер три – це Петро Завадовський, перший міністр народної освіти Російської імперії. Він став міністром при Олександрі I. Він заклав логіку того, що державі не треба суб’єктні автономні навчальні заклади. Усе треба систематизувати, класифікувати і управляти цим. Згідно, з цим і Могилянку перетворили із самобутнього світського закладу, який дав освіту в Російську імперію.
Гіпотетичний портрет Івана Мазепи, створений експертами в рамках проєкту “Україна. Повернення своєї історії”
І в основі цього – Мазепа. Він привів до влади Петра I. Моя гіпотеза: йому було 50 років, Петру I – 17 років. І Мазепа був єдиний освічений, культурний, багатий чоловік в оточенні Петра. Він, по суті, був його ментором і думав, що цим малим можна керувати. Бо раніше Мазепа підписав не дуже вигідний договір з попередницею Петра – Софією.
Скинувши Софію, поставивши Петра, уклавши Московські статті, Мазепа подумав, що взяв Бога за бороду.
Тобто наші люди спроектували, здизайнували, задали ідеологію і стиль імперії, яка існує. Далі мої міркування. Мені видається, що ця логіка пішла ще від Мазепи: ми ж тут в Києві самі розумні. Відповідно, моя здогадка, що люди, які йшли туди, думали: “Ми будемо керувати тими неуками. Будемо тримати все під своїм ідеологічним контролем, бо Київ – така інтелектуальна столиця”. Тому бійтеся ідей, які народжуються в цих стінах. Бо якщо не думати в інтересах України, така ідея може сильно нашкодити.
Максим Яременко:
– Політика пам’яті – це така штука, що коли ми щось пам’ятаємо, ми обов’язково щось інше призабуваємо. Так що зрозуміло, що в могилянській політиці пам’яті ми будемо якісь сторінки наголошувати, якісь – ні. Зараз в умовах повномасштабної війни ми говоримо про Російську імперію, і це питання загострюється.
Інколи так по-могилянськи ми трошки перебільшуємо свою роль, зокрема у розбудові Російської імперії.
От Теофан Прокопович – ідеолог чи виконавець? До нього в Москві уже було вирішено, що патріаршої форми управління не буде. Отже, йому дали завдання, і він його розпрацював? Чи він прямо прийшов з новою ідеєю?
Наприклад, він запропонував сприймати Російську імперію як вітчизну для всіх підданих. Українці початку козацькій державі, початку XVIIІ століття, розуміли, що були підданими царя, але зі своєю отчизною – Україною. А Теофан Прокопович сказав, що для всіх піддані у межах російської держави отчизна – це російська держава.
Ми й досі є заручниками образу Академії, що сформувався в другій половині XX століття, де треба ділити на чорне і біле, і Києво-Могилянську академію віднесли до білого. Суспільство різне, в Академію потрапляють різні люди. В навчальних закладах їм намагаються сіяти добре вічне, але люди виходять дуже різні.
Тимур Демчук:
– Коли була своя політика, своя держава, Прокопович класно служив цій політиці. В нього є твір про Володимира, присвячений Мазепі, гетьману обох берегів Дніпра. Але потім він перевзувся дуже швидко. Висновок: якщо ми втрачаємо свою політичну конструкцію, прекрасні й розумні люди в силу своєї суб’єктності будуть хотіти застосовувати свої амбіції й робити кар’єру в іншій політичній системі. І поки є своя держава, Могилянка буде працювати на неї.
Марина Ткачук:
– Могилянка не може бути абсолютно відповідальною за все, що робили її випускники, навіть найкращі. Тому що саме поняття суб’єктності передбачає, що ми говоримо про її випускників, як про суб’єктів. Ми не можемо робити Прокоповича та інших могилянців відповідальними за створення Російської імперії, вони є людьми, які доклалися.
Про політику пам’яті. Подивіться як убого представлені в стінах Могилянської академії багато видатних людей, які закінчили Києво-Могилянську академію та Київську духовну академію. Пилип Орлик, Памфіл Юркевич, Григорій Сковорода. Ми повинні задавати тон в напрямі дослідження історії академії, в акцентах цього дослідження.
Читайте також:
Друг Хмельницького та Мазепи: у Чернігові готують канонізацію Лазаря Барановича
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
