3 липня, у день відкриття четвертого фестивалю “Протасів Яр” пам’яті загиблого військового і громадського діяча Романа Ратушного, письменниця Оксана Забужко виголосила промову, яку очевидці вже охарактеризували як програмну для покоління 20-30-річних українців. “Новинарня“, інформаційний партнер фестивалю, публікує текстовий варіант цього важливого виступу.
Оксана Забужко на сцені фестивалю “Протасів Яр 2026”. Фото із FB-сторінки фестивалю.
Я дякую насамперед організаторам за цей фестиваль. Дякую за запрошення. Це особлива честь для мене виступати тут ключовим промовцем, який має задати розгортку основній темі фестивалю: темі слів, які мають не дзвеніти, а важити. Слова, котрі належать Сенеці. Сенеці, котрий був актуальним героєм Романа Ратушного (розвідник 93 омбр Ратушний мав позивний “Сенека” – “Н”).
Коли я готувалася і дуже хвилювалася, щиро кажучи, до цієї промови, я вкотре мусила прогортати тему нашої поколіннєвої особливої відповідальності говорити тут і зараз під омофором Романа Ратушного. В цій локації, яка була сенсом мирного життя. І я не мушу, очевидно, повторювати вкотре те, що багато разів, починаючи від 2014 року, говорила і писала: це почуття не просто відповідальності, а вини цілого мого покоління, яке я називаю поколінням відкладеної війни. Війни, до якої ми свого часу були не готові, і так вийшло за історичним ритмом, що ми дали її нашим дітям. І тепер наші діти в цій війні стають нашими вчителями.
Це дуже складне екзистенційне й ціннісно забарвлене почуття, коли наші діти стають нашими вчителями навіть тоді, коли вони мертві. І особливо тоді, коли вони мертві.
Роман Ратушний, після смерті якого (я не була з ним особисто знайома) було блискавичне відчуття: ось обличчя цього покоління. Ось цей світлосяйний хлопчик, якого всі знали як громадського активіста. Ось цей хлопчик, про якого думалося: майбутній державний діяч, український політик з державним мисленням, з історіософським баченням української ролі і місця в світі.
Ось прийшло покоління, якому можна буде залишити країну.
І, відповідно, загибель Романа стала одразу наскрізним потрясінням, котре змусило до рефлексій, осмислень і переосмислень багатьох речей. Тому я сьогодні хочу використати цей час, щоби поділитися деякими з рефлексій, котрі зі мною всі ці чотири роки. Тобто моїм уроком, взятим у Романа Ратушного.
Невдовзі після його смерті сипонуло по наших медіях заголовками з цитатою з одного з його останніх дописів у фейсбуку:
“Просто запам’ятайте: чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям”.
Заголовки сипонули, як вогонь по соломі. Але навіть тоді, у 2022 році, ці слова звучали для воюючої України – поза межами, власне, військової спільноти, для цивільних – занадто радикально. Убивати – як певна озвучена мета – якось воно ніби незручно і ніякого. Я сама себе на цьому відчутті піймала: якось ніяково це цитувати вголос в європейських аудиторіях, ніяково пояснювати і тлумачити, що мається на увазі, бо відразу звучить, відразу падає ось це “убивати” – як завдання, як стратегема.
Те, що, власне, стало певною, я би сказала, семантичною межею між військовими і тилом. Ось цією межею слововжитковою, котра означує цю різницю підходу. Коли ти говориш у мирному місті після ночі бомбардувань: “Мирної нам ночі, і хай орда швидше повиздихає”. Мирні громадяни реагують у форматі: “От швидше б, так, дай Боже, щоб швидше”. Військові відповідають (не раз перевірено): “Ми працюємо над цим”.
Тобто те ставлення до смерті, як до частини життя, включеної у вбивства, в тому числі включення в шкалу сенсобутьєвих цінностей. І чим більше ми уб’ємо росіян зараз, тим менше їх доведеться убивати нашим дітям. Це по суті розгортка – це слова воїна, це слова мислителя, який став воїном, тобто людини з політичним мисленням, котра бачить на довгу дистанцію і думає про майбутнє. І котра, в принципі, говорить те, що говорила в інших історичних обставинах Ґолда Меїр, коли вона казала: “Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це лишає дуже мало місця для компромісу”. По суті, те саме, сказане іншими словами, сказане без ось цієї граничної чесності і оголеності військового формулювання.
Нам з Росією на цьому світі поруч місця немає, бо вони уже заявили, що нас не повинно бути.
І контекст, в якому ці слова прозвучали, потверджені найвищою жертвою, яку може скласти людина на олтар своєї віри – власним життям: немає більшої любові, як тої, коли хтось покладе душу свою за друга своя. Тобто воно форматується ось тут, в цій шкалі християнських цінностей, коли слова, потверджені відданим життям, набувають реальної, особливої сили і змушують до них дослухатися.
Але контекст, словесний контекст наш, ті дискурсивні руїни, на яких Україна прокинулася 24 лютого 2022 року, коли ще кілька місяців був страх назвати ворога по імені, і коли журналісти казали, приходячи у звільнені вже села: “От у вас в селі були орки?” Ще страшно було сказати росіяни, десь місяців два-три треба було розучити, що проти нас не якісь там орки, не якісь міфічні казкові істоти, які нам бажають зла. А проти нас воюють і хочуть нас знищити росіяни. І це відповідно накладає на нас певні зобов’язання, ось ті якраз, які озвучив Роман Ратушний.
Я думала над цією відвагою говорити і називати речі своїми іменами, якої забракло свого часу нашому поколінню. А нам її забракло. Тут впору згадати, раз уже ми запускаємося у філософський дискурс, іншого мислителя – Альберта Швейцера, який в середині XX століття, може, одним із перших продіагностував головні симптоми глобальної ціннісної кризи нашої цивілізації.
Він сказав, що спекулятивне мислення переважає над підставовим. Я зараз поясню, це потребує розшифровки. Підставове мислення – це те, яке шукає за смислом життя, виходячи з реалій конкретного живого досвіду. Спекулятивне мислення – це те, яке живе цитатами з прочитаних книжок, яких може бути багато, можна їх нанизувати до нескінченності, але так чи інакше це завжди чиїсь слова, це впадання комусь в річ, це мовлення і мислення, відповідно, також чужими словами. І це те мислення, яке не оплачено, не куплено живим пережитим досвідом.
От, власне, спадщина Романа Ратушного – це приклад отого самого підставового мислення, де абсолютно все, що він говорив, було вислідом його живого проживання і його повної людської сенсобуттєвої заангажованості у цей самий перебіг життя.
І в цьому сенсі я недавно тільки змогла це сформулювати. Тиждень тому я була в Харкові, в місті значно більш побитому і потрощеному, ніж Київ. Там, коли по центру ідеш, немає цілих шиб у вікнах. Там майже всі вікна зафанерені, як вони кажуть. ДСП вставлено, бо вибухова хвиля ходить багато разів тими самими вулицями. Деякі руїни не відбудовують, на середмісті є старі сецесійні будинки з вивернутими назверх нутрощами з весни 2022-го року. І мене якраз проводили по центру і розповідали про всі ці рани міста за останні чотири з половиною роки.
На дуже багатьох цих фанерах, ДСПшних вставках, – вірші, стріт арт. Молоді харківські митці, в тому числі ровесниця Романа, їй зараз 24 роки (Романові завжди буде 24 в нашому розумінні) – це саме покоління дітей війни, котре обживає воєнне, ранене, травмоване місто, як місце свого життя, своєї молодості. Іншої молодості в них не буде. І, відповідно, обживання цього міста відбувається стрітартівськими виписуваннями віршів, дуже різних: класика, сучасна поезія, українська, перекладна.
І в якийсь момент мене заводять із центральної Сумської, повертають у бічну вулицю і кажуть: “Ось погляньте, в цей будинок прилетіла ракета. А навпроти, ось дивіться. Впізнаєте?” Мій вірш. Я зараз його прочитаю, бо він має безпосередньо відношення до теми нашої розмови, до теми цього фестивалю. І потім поясню хід своєї думки, і як це все нанизується на страх мого покоління і безстрашність покоління Романа Ратушного. Я забула була про цей вірш. Він десь років 10 як написаний. Я навіть не знаю, де ця дівчинка, художниця Діна Чмуж його взяла. Я не одразу його впізнала. Написаний він був ще тоді, коли у нас не говорили “війна”, а “АТО”. І не говорили “ветерани”, а говорили “атовці” або “атошники”. І це, відповідно, виставляло дещо іншу матрицю. Ціла решта світу дивилася на конфлікт в Україні (теж дуже небезпечний термін: в Україні якийсь конфлікт, проросійські терористи). Як ви знаєте, присутність Росії в подіях після 2014-го не була офіційно визнана Європарламентом. Ми вчилися, так би мовити, ще тільки говорити про себе.
Отже, ось цей вірш:
Скажеш слово – і:
Відчиняються брами в повітрі,
Запахи кришаться, як хліб голубам,
І епохи міняються, як декорації в третій дії!
От я стою на цій вулиці Олеся Гончара. Справа від мене – вирва на місці будинку, зліва – срітартівський артефакт, мій вірш, виписаний каліграфічним почерком на ДСП. Я питаю у художниці: “Слухайте, а нащо ви таке страшне написали? Стрьомний же вірш. Нащо ви його вивісили?”
І вона мені відповідає, дещо здивована, заскочена моїм питанням: “Ну, – каже, – як? Я ж мусила якось описати цей простір. Простір із вирвою на місці дому”. І так, він потребує називання, він потребує слова, він потребує імені, він потребує бути описаним, тільки тоді він стає частиною свідомості.
Тобто я насправді відчула в цей момент, наскільки моє покоління було не готове до війни. Вірш, по суті, про страх вимовити слово, страх заперечити, страх виступити в опозиції до панівного дискурсу про подолання цього страху.
Я написала цей вірш і я його сховала. У публічний простір його вивела ровесниця Роми Ратушного, дівчинка з цього самого покоління війни, яка шукає підставового слова, яке допомогло б їй ввести оцю реальність, цей жах у свою свідомість, і зробити частиною свого досвіду. Бо це роблять тільки слова і тільки мова прямого називання.
І в цей момент я згадала слова Роми Ратушного, які для багатьох цивільних звучали занадто радикальними, занадто різкими, тобто по першій хвилі цитування вони не стали мемом в українській журналістиці. Ось у чому справа. Момент ось цього остраху перед називанням речей своїми іменами навсупір тому, що нам підказує спекулятивне мислення з чужих слів.
Тому що всі ці наші страхи назвати – від бажання не сваритись із сусідами, подобатися старшим дядям на Заході, подобатися Москві, подобатися Вашингтону, подобатися Берліну, подобатися виконувати вимоги Венеціанської комісії і так далі, і так далі. Список можна продовжувати до нескінченності. Але ми справді витратили дуже багато часу на те, щоби ось цей дискурс пристосування до чужих вимог засвоїти і зробити власним. І ось тут приходить хлопчик, який каже просто так: “Чим більше вб’ємо, тим менше вбивати нашим дітям”.
І ось це є визвольне слово, слово, яке справді визволяє від недомовок.
Подумаймо зараз над тим, як, скажімо, Росія у своєму дискурсі останніх чотирьох з половиною років уже здійснила наше символічне вбивство тим, що заборонила в публічному просторі саме слово “Україна”. Не знаю, чи всі на це звернули увагу, але у них це заборонене слово. Вони не воюють з Україною. “Україна” взагалі не вимовляється вголос. Є якийсь “противник”: “Против нас же весь Запад. Ми воюємо с НАТО, ми воюємо с Западом”.
Ще одне табуйоване слово – “війна”. Воно там у них не вживається, натомість у них є СВО, тому що війна тригерить і після 70 років активного радянського побєдобесія з рефреном “Лишь бы не было войны”. Війна тригерить негативом, якщо війна, то значить, до чогось зобов’язує: хто воює, чому воює, а може не треба було?
А так – це якесь далеке СВО, яке, в принципі, на життя пересічного росіянина в Москві чи в Петербурзі особливо могло і не впливати. І саме тому вони сьогодні з таким жахом і подивом питають “Что происходит? И за что ж? И когда всё это кончится?”. Для них це абсолютно поза межами їхньої реальності: те, що відбувається. У них немає свідомості і не було всі ці роки – що їхня країна веде війну проти України. В цьому самому панівному дискурсі табуйовані слова “війна” і “Україна”.
Як недавно сповістив мені один знайомий, навіть у російському футбольному огляді про відбіркові матчі не було згадки про участь України. Нема такої країни. Вся російська інформаційна чи дезінформаційна машина побудована на тому, щоби таке слово було викреслене з свідомості пересічного росіянина. А це що означає? Символічну смерть. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. А тепер згадаймо, чи часто ми це чуємо в наших медіа.
Я погуглила, трошки помоніторила, посиділа в інтернеті. Значить, домінантною темою наших медіа котра перекидається і на соцмережі: як ми будемо жити з росіянами далі, як ми будемо з ними будувати стосунки після війни? Росія ж нікуди не дінеться. А що ми будемо робити, а коли ми будемо робити? А тут ще й європейські хороші русскі, російська еміграція, котрі теж вкидають питання: от як ви гадаєте, коли українці і росіяни зможуть помиритися? І українці їм відповідають гордо “Ніколи” і тягнуть це в своє інформаційне поле. Тобто, так чи інакше, перекос уваги іде не на тому, що нам двом місця немає. І саме поняття “один народ”, яким послуговується їхній президент ще від 2012-го року, передбачає, що з двох народів має лишитись один.
“Ах так?, – сказала українська армія, сама того не усвідомлюючи, сама, можливо, над тим не рефлексуючи. – Але якщо так, то хто вам сказав, що це має бути ваш? З двох має лишитись один”.
Те, що я зараз розповідаю, і є приклад отого швейцерівського підставового мислення, яке у нас не виводиться на рівень дискурсу – через стільки бар’єрів й автоцензурних рогаток, які ми самі собі ставимо. І зрештою, через оту домінацію швейцерівського таки спекулятивного мислення, коли наша журналістика десятиліттями просто списувала з московських зразків і великою мірою досі продовжує це робити. А не досить перекласти з російської на українську Google Translatом. Тому що є не тільки слова, а й сенси, от російські сенси, які вносяться, несуться і які вживлюються в українське інформаційне поле.
Ось ця постійна розкрутка теми “як же нам з ними жити після, як же будувати стосунки з Росією”. Але не звучить вголос: “А хто сказав, що буде Росія?
Хто сказав, що після нашої перемоги лишиться Росія?”
Тобто все те, що я оце говорю, це насправді розшифровка того, що Роман Ратушний написав в одному зі своїх передсмертних фейсбучних дописів. І це чесно сказано. І це сказано словами, які важать. От в тому сенеківському сенсі. Правда, можна ще додати, що у Сенеки це певною мірою перефраз. Тут укрита цитата із послання апостола Павла до коринтян: якби говорив я мовами людськими і янгольськими, а любові не мав би, то був би я наче мідь та дзвеняча або кимвал брязкучий. Ось саме це мав на увазі Сенека, коли говорив, що слова мають не дзвеніти, вони мають важити.
Важити – значить дорівнювати людському прожитому життю. Бути оплаченими. Бути такими, щоби за них людина, яка їх промовляє, була готова відповідати всім своїм життям, аж до останньої межі, включно. Ось це і є відповідальність. Це відповідальність, від якої відучили нас політики. Коли я кажу нас, я маю на увазі не тільки Україну. Бо одним із перших, хто в XX столітті поставив це питання про деградацію мови в політичному письмі і літературі був звичайно ж Джордж Оруел.
Оруел не говорив про любов на відміну від апостола Павла і Сенеки. Оруел говорив про щирість. У нього була прекрасна програмова стаття 1946 року, яка передувала його прекрасному трактатові про Newspeak, про нову мову, котрим закінчується роман “1984”. Стаття називалася “Politics and the English Language” (“Політика і англійська мова”). І ось там він діагностував цю саму деградацію мови, яку ми бачимо в диктатурах. Цю деградацію мови, яку надзвичайно цікаво було би простежити, але я не знаю жодного росіянина, який би це робив, хоча це їхній прямий обов’язок. Одна з причин, чому я вважаю за можливе не довіряти російським інтелектуалам: тема, що відбувається з російською мовою в умовах рашизму, в умовах фашистської держави. Це не тільки “СВО” замість “війна” і не тільки викреслене з ужитку зовсім по-оруелівськи як означаюче неіснуючу реальність слово “Україна”. Там багато всього.
Коли занепад називається “отрицательным ростом”, коли замість вибух вживається слово “хлопок”, і вже громадяни “послушно” переходять на цю мову і собі кажуть “были хлопки”. Тобто, насправді, це вартує окремого дослідження, такого, принаймні, яке свого часу було зроблено Віктором Клемперером у нацистській Німеччині. “Мова Третього Рейху” – це його щоденник, який діагностує перетворення мови на “мідь дзвенячу” і “кимвал брязкучий”. Точніше, деградація мови, котру випускають із себе політики, – це я вже Оруела цитую.
Головний фактор оцінки якості мови для Оруела – це щирість. Він каже: “Розрив між тим, що людина має на думці і що вона говорить, змушує людину послуговуватися фальшивими словами, так як восьминіг із захисною метою випускає хмару чорнила. Це хмара чорнила, яка оточує те, про що говориться, і в результаті губиться реальність, не названа по імені”. Ось вона може бути матеріально намацальна перед нами, але фальшиве ім’я, підміна імені робить нас сліпими і не видющими на цю реальність.
Це як з тою вирвою на місці будинку: без вірша, який кінчається словом “війна” цю вирву можна видати за що завгодно. Вибух – за хлопок, занепад – за отрицательный рост. І таким чином, в хмарі захисної мови, перетвореної на брехню, мови, котра не прояснює, а затуманює значення, абсолютно паралізувати волю громадян до дії.
І, власне, оце є спадщина не тільки радянського періоду, а великою мірою минулих довоєнних десятиліть русифікації сенсів. Отого, що відчув Роман і що він означив одним із перших, абсолютно безстрашно називаючи речі по імені. І те, що він зробив, і що він довів…
У військо його привела межова інтелектуальна чесність.
Ось це – приклад інтелектуала нового покоління і політика нового покоління. Це є образ тої майбутньої України, котрої ми всі прагнемо, за котру ми воюємо, а декотрі – гинуть.
Дякую.
“Новинарня” – інформаційний партнер фестивалю “Протасів Яр”
Читайте також:
“Рома не хотів би, щоб ми плакали. Він хотів би, щоб ми перемогли”. Письменниця Світлана Поваляєва – про свого сина Романа Ратушного
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
