автор: Наталія Терамае
24 серпня 2024 року він був на межі життя і смерті внаслідок російського удару по Краматорську. 21 травня 2025 року – вже власноруч отримав премію імені Георгія Ґонґадзе. 1 квітня 2026 року – відкрив першу виставку своїх картин. Історія Івана Любиша-Кірдея, військового оператора, який після тяжкого поранення вийшов із коми й став на ноги, на перший погляд – чисте чудо. Але хто знає Івана, той упевнений, що тут багато значать його особисті риси: упертість, жага до життя й здатність запалювати інших. Не дивно, що свою першу виставку він назвав “Відродження“.
Теплого першого квітневого дня у Києві, нагорі крученого Андріївського узвозу, акурат під Андріївською церквою, можна було побачити групу хлопців, які чітко ідентифікувалися – військові: відповідна постава, одяг, дехто з протезами. Більшість з них – ветерани, пацієнти реабілітаційного центру Tytanovi. Також серед присутніх – Руслан Приходько, заступник міністра у справах ветеранів України, й заступниця голови КМДА Марина Хонда. Помалу всі піднімаються до музею-майстерні Івана Кавалерідзе, де амбасадор Tytanovi вже роздає інтерв’ю своїм колегам-телевізійникам.
До поранення Іван Любиш-Кірдей сам багато працював як оператор. Зокрема, у 2015-му зняв для німецького телеканалу ARD фільм “Втеча з Іловайська“, за який отримав премію Deutscher Kamerapreis (до слова, той вихід з російського оточення став одним із чудес виживання цього ризикового хлопця). На момент поранення у 2024 році працював як військовий журналіст для Reuters. А от після поранення його місце здебільшого перед камерами: історія того, хто вижив, важлива як для українських, так й іноземних медійників.
Більше того, Іван не зупиняється у своєму розвитку: він давно грає на баяні, робив неймовірні фото, а тепер опановує блокфлейту, повернувся до вивчення англійської мови та живопису.
“Після повномасштабного вторгнення Росії ми з 5-річною Санею (дочкою – “Н”) виїхали до Варшави, де прожили рік і два місяці, – розказує журналістка Марія Семенченко, дружина Івана. – Саня в нас дуже творча, багато малює. І якось запропонувала передати фарби татові, щоб і він малював. І якось воно дуже добре в нього пішло. Тоді Іван був сам у Києві, їздив знімати на схід, і, очевидно, ці акварелі стали для нього як така собі шафа в Нарнію. Іван знайшов вчительку онлайн, з якою досі підтримує зв’язок.
Цікаво, що тоді він почав малювати пейзажі й продовжує зараз. Хто знає Івана, той пам’ятає його фотопейзажі. У нього була улюблена розвага вставати рано-вранці, їхати на велосипеді у парк “Муромець” і знімати світанки. Зараз він не може на велосипеді їздити і повноцінно знімати через руку“.
Після виходу з коми одним із перших повідомлень Івана світові були два сердечка, намальовані неслухняною рукою на папері.
Фото з FB Марії Семенченко.
Це віддзеркалення кожного, хто мене підтримує. Родина й друзі зчитали це як знак і почали приносити йому в лікарню робочі інструменти: спочатку дитячі товсті олівці, щоб йому було легше тримати, потім – тонші, потім – акварелі, мольберти, альбоми.
Фото з FB Марії Семенченко.
Через травму Іван не пам’ятає, що малював до поранення, і був вражений, коли побачив свої давніші роботи.
“Він дуже переживав, що не може так малювати, як до поранення. А зараз малює щодня, – продовжує Марія. – Навіть якщо прийшов пізно і втомлений. Коли кудись їде, бере із собою альбом. Зараз його права рука не працює на всі 100%. Він не має правого ока. Тобто це роботи, які він створює попри все“.
Мистецькі студії – це дієва терапія в реабілітаційний період. Марія Семенченко пояснює:
“Реабілітологи кажуть, що коли є тяжка травма голови, то важлива будь-яка творча діяльність. Це утворення нових нейронів зв’язків. Тобто це роботи про любов до життя і бажання жити так, як жив до поранення. Тому вони такі цінні для нас. Ще такий момент: до поранення його роботи були монохромні, багато сірого кольору. Тепер він здебільшого користується яскравими кольорами“.
Родина для Івана – його первинний драйв. Він не перестає дякувати Марічці за її підтримку і любов, має дуже тісний зв’язок із дочкою, з якою вони разом навіть виступають із Сергієм Жаданом. На відкритті виставки Іван одягнений у вишиту сорочку із виразним візерунком – подарунок дружини і сестри.
Іван не перестає дякувати Марічці за її підтримку і любов.
Він говорить про те, що “важливо зловити кураж“:
“Це кураж від життя.
Коли ти відчуваєш задоволення і хочеш, щоби його відчували й інші, щоб це не було так егоїстично”.
І хвилюється, щоб ця експозиція була оцінена з мистецької точки зору. Тут йому не дає розслабитися вчителька з малювання.
“Таня, я просто її обожнюю, не каже “ой, який ти молодець”, або “ні, це все погано”. Вона каже: “Тут добре, а тут погано, отут треба так”. Вона мені допомагає. Там, де я помилився, пояснює: “Ти зробив отакий прийом, а треба інший”. Наприклад, спочатку зволожити папір, потім нанести фарбу, або спочатку фарбу, а потім трошки підправити водичкою. Мій мозок пам’ятає, що я малював, і якось воно згадується“.
Катерина Черниш, менеджерка культурно-мистецького центру Tytanovi: “Такі проєкти – про життя після травми”.
Катерина Черниш, менеджерка культурно-мистецького центру Tytanovi, розвіює сумніви Івана:
“Ця виставка дуже важлива для нас і для наших ветеранів. Ідея виникла на початку березня, коли Іван, між іншим, якось згадав, що малює. Він приніс роботи, ми подивилися – і почали все оформлювати“.
Пані Катерина наголошує, що подібні проєкти – показати не біль і травму, а відродження, те, як складається життя після. Показати людину, яка пройшла або проходить цей шлях. А для суспільства – це дізнатися, що відбувається з ветеранами, і бути заангажованими у їхню діяльність.
Іван додає, що відродження – це повернення до того стану, в якому він був, і який у нього “забрали москалі“:
“Почати малювати, фотографувати, грати музику, піти в гори. Це віддзеркалення кожного, хто мене підтримує. Ви мене доповнюєте. Знаєте, я завжди, коли беру пензля, згадую Дімку “Да Вінчі”. Він казав, що не візьме до рук пензля, поки не закінчиться війна. І от я згадую його… Я хочу, щоб ця увага до мене зараз привернула увагу меценатів до ветеранів, яким треба рух, життя, творчість, яким треба щось робити. І я дякую усім побратимам, які воюють“.
Акварельне “Відродження“ Любиша-Кірдея – перша експозиція реабілітаційного центру Tytanovi за межами їхнього простору, де ветерани проходять культурну й психологічну реабілітацію (там і музика, й арт, майстер-класи, концерти). Виставка триватиме до 8 квітня. Потім її планують перенести в артцентр і, можливо, повезти далі.
Тим часом акварелі Івана уже працюють як лоти, за допомогою яких збирають донати.
Нагадаємо, у 2025 році телеоператор Reuters в Україні Іван Любиш-Кірдей був нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
