автор: Людмила Кліщук
фото Миколи Геркалюка, пресслужби 80-ї ОДШБр та надані Михайлом Курахом
Українські підрозділи досі присутні на території Курської області РФ — це реальність п’ятого року війни, яку обережно підтверджують військові. Водночас на півночі Сумщини триває виснажливе протистояння: росіяни не полишають спроб прорватися, але зазнають значних втрат.
Командир 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Михайло Курах розповідає, що співвідношення втрат останніми місяцями може сягати 1 до 10 або навіть 1 до 15 на користь українських військових — і це результат зміни тактики, уражень по тилах противника, постійної адаптації до нових умов війни. Його бригада воює на прикордонні, але дістає ворога на десятки кілометрів углиб Росії. Допомагають негода, дрони, сани замість НРК і вимкнений для ворога Starlink.
Полковнику Кураху лише 34. Він воює ще з 2014 року. Керував підрозділами у боях під Луганськом, Бахмутом, на Херсонщині й Курщині. У вільний час читає Роммеля, Ремарка, книжки про особистісне зростання та сучасну українську літературу.
Про фронт, людей 80-ї бригади ДШВ, найважчу пережиту зиму, нову тактику і те, чому Росію потрібно добити, а не зупиняти війну — у великому інтерв’ю Михайла Кураха “Новинарні“.
Командир 80-ї бригади ДШВ ЗСУ Михайло Курах. Фото Миколи Геркалюка
— Пане Михайле, ваша бригада тримає оборону на Північнослобожанському напрямку, тобто на Сумщині. Рік тому росіяни окупували тут чимало території, створили певну “буферну зону”. Після того Сили оборони відбили деякі села. Як би ви охарактеризували ситуацію на цій ділянці фронту зараз?
— Ситуація на напрямку не є геть легкою, але все ж контрольована. Противник продовжує здійснювати штурмові дії, особливо при погіршених погодних умовах, туман або дощ.
Росіяни намагаються зайти в окремі населені пункти (Могриця, Садки) вже понад рік, але в них нічого не виходить.
Ми справляємося, встигаємо виявляти ворога ще до підходу до позиції та своєчасно його знищуємо. Втрат у нас фактично немає. А от противник несе колосальні втрати. Хоча при цьому спроб штурмових дій не полишає.
У росіян є завдання, які вони мають виконати буцімто до певних дат, але поки що не спроможні це зробити, і дати постійно переносяться. Але завдання є, і росіяни будуть однозначно пробувати просуватися.
— Знаю, що наші підрозділи не відмовляються від активних дій на Сумщині, в тому числі в напрямку населених пунктів Гуєво і Горналь, що поблизу кордону в Курській області РФ…
— Є таке.
— Чи є позиції ЗС України на території Курської області РФ, внесіть ясність?
— Підрозділи та позиції, які знаходяться конкретно в смузі нашої бригади, розташовані виключно на українській території. Це прикордонна ділянка, поле. Але є інші бригади нашого угруповання (військ Курськ” – ред.), котрі знаходяться на території Курської області.
— Саме позиції?
— Так. Але не конкретно нашої бригади.
— Чи ви перетинаєте кордон із Росією? І чи є взагалі зараз кордон перешкодою для ведення бойових дій?
— Кордон ми не перетинаємо, але це не є проблемою для нас.
Просто це (захід на територію РФ – Ред.) дуже ускладнено через процеси евакуації, забезпечення, логістики тощо. Але ми можемо літати дронами через кордон, навіть на кілометрів 40-50 у глибину території РФ. Знищуємо склади, бази зберігання техніки чи дронів.
— Як часто та з якого озброєння працюєте по території Курської області?
— Працюємо з різного озброєння. У нас є дрони на оптоволокні різної дальності, з різною кількістю бойового заряду.
Переважно застосовуємо в бойовій роботі FPV та ударні “крила” (DARTS, “Блискавка” українського виробництва).
Наша бригада — перша з військових частин, хто застосував планер літакового типу на оптоволокні. Раніше таке ніхто не робив.
Працюємо стабільно на декілька десятків кілометрів по всьому, що їде та переміщується: від одиночного солдата — до рухомої техніки, стаціонарного складу, антен, вишок. Все це ми зносимо. Ураження здійснюється постійно, за винятком погодних умов. На цьому напрямку, на мою думку, ми знайшли та вразили найбільше артилерійських систем (гаубиць, гармат).
— Яка тактика ЗСУ і ворога на цьому напрямку — двійки-трійки, механізовані штурми абощо? Яка ваша тактика показала себе як найбільш дієва?
— Наша тактика ніколи не є сталою, “класичною”. На кожній окремій ділянці місцевості треба аналізувати, який підрозділ там стоїть. Щоразу ми адаптовуємо тактику. Бо те, що було дієвим, наприклад, пів року тому, зараз не працюватиме.
Тактика значною мірою залежить від погодних умов і характеру дій ворога.
Якщо противник не надто активний, ми наносимо вогневе ураження за допомогою БПЛА та артилерії, і лише після цього починаємо висуватися.
Військовослужбовці 80 одшбр
Скільки в групі буде людей — п’ятеро чи двоє-троє — залежить від погоди, хмарності, дощу тощо.
Все завжди по-різному, обставини міняються дуже швидко, і одна група військових має працювати за кількома тактиками. І ми до цього їх готуємо.
У росіян зараз приблизно стандартна тактика — елементи інфільтрації між нашими позиціями двійками-трійками. Завдання просте: застрибнути і закріпитись, все. І щоб ми відволікалися й працювали по них.
Про побудову лінії бойового порядку в противника зараз не йдеться.
— Чи є зараз простір та можливість для штурмів з боку Сил оборони на цьому напрямку?
— Можливість є завжди, просто треба враховувати погоді умови та напрямок. Якщо противник активно веде свої дії, то в такий час не потрібно нічого починати, оскільки в них засоби розвідки та ураження зосереджені на цьому напрямку. Якщо висувати на такий напрямок наші паралельні групи та робити контрдії, то це може призвести, як свідчить досвід, до втрат.
Але коли противник “вимотався” та не має ресурсів й особового складу для проведення штурмових і наступальних дій, то його потрібно зупинити, стабілізувати — і в нас це теж виходить. І вже далі ми починаємо діяти.
На Північнослобожанському напрямку в нас є просування. Виходить як коли, але ми просуваємось на 300-500 метрів у лісистому масиві.
Підкреслю, що просунутись лісом на 300 метрів — це значна відстань.
—А за скільки часу ви просунулися на ось ці 300 метрів?
— Це в середньому. Наприклад, за минулий місяць просунулися на 500 метрів. Відновили певний ряд ділянок і територій. І підкреслю: зробили це без втрат з нашого боку.
Командир 80-ї бригади ДШВ ЗСУ Михайло Курах. Фото Миколи Геркалюка
—Який взагалі “рецепт” ведення наступальних дій, щоб підрозділ залишався без втрат?
— Немає універсальної формули збереження особового складу. Солдат не накритий куполом. Головне: особовий склад треба навчати. Підготовка — це головне. Чим краще ми підготуємо солдата, тим більше в нього шансів вижити. Важливим є і саме бажання жити.
Ми просуваємося повільно, спокійно, акуратно. Бо
якщо просто стояти — ризиковано. Треба рухатися, якщо є можливість.
Перед тим відпрацьовуємо ретельно розвідку. Якщо бачимо загрозу — краще зупинитися та перечекати.
Ми ж не граємо в ігри. Тут на кону людське життя. Кожен військовослужбовець має батьків, дітей, дружину… Такий у мене підхід.
— Яке співвідношення втрат наших підрозділів і ворога у вашій смузі відповідальності?
— Цікаве питання… Немає конкретної і чіткої цифри. Вона динамічна, може мінятися. Але якщо порівнювати активні дії росіян, які вони вели в червні-серпні, то втрати були орієнтовно 1:3 (на одного нашого — троє росіян – Ред.).
На даний момент (можу говорити тільки за свою бригаду) це співвідношення коливається десь 1:10 або 1:15. Така динаміка спостерігається останні пів року.
Ми не лише стараємося максимально не допускати противника до лінії зіткнення, а й працюємо в їхніх тилових районах та знищуємо їх там. І особовий склад, і техніку.
В них дуже велике плече логістики — і вони поки дійдуть, то ми їх ще по дорозі хлопнемо, і нормально, — сміється.
— Чи вдається брати полонених на цьому етапі війни і на цій ділянці фронту? Хто ці люди? Як би взагалі оцінили особовий склад ворога на ділянці фронту, де ви виконуєте бойові завдання?
— Крайніх полонених брали десь місяць чи два назад під час нашого просування.
Контингент у ворожій армії різний. Орієнтовно 60% з них — контрактники. Основна частина — зеки, решта — менш соціально забезпечені верстви населення (боржники з кредитами, алкоголіки, наркомани), які підписують контракт заради грошей.
Трапляються і найманці. Пів року тому взяли в полон філіппінця. Переважно найманці в російській армії — з країн Азії, Латинської Америки, Африки.
Є завербовані найманці, а є й нелегали, для них участь у війні є одним зі способів отримати громадянство.
— Якщо підбити підсумок минулої складної зими. Значне похолодання, сніг, низька температура — як це вплинуло на перебіг бойових дій на вашій ділянці фронту?
— Зима завжди боляче б’є по логістиці та забезпеченню особового складу — все ускладнюється. Але ця зима була найскладніша і найхолодніша за час повномасштабної війни.
Військовослужбовці 80 одшбр в зимових умовах
Військовослужбовці 80 одшбр в зимових умовах
Динаміка цієї зими була така, що мої люди могли перебувати на позиції два-три тижні. Але: в нас не було випадків обмороження, лише невеликі почервоніння в кількох військовослужбовців. Ми все встигали, логістику вдалося на відмінно забезпечити.
Пальці нікому не довелося ампутовувати.
Позиції пілотів були з елементами обігріву, все забезпечили максимально. Але власне батарея [дрона] на морозному повітрі охолоджується набагато швидше. Відповідно, час перебування борта в повітрі значно зменшується. Тому кількість вильотів збільшувалася, але час перебування в повітрі ставав значно менший.
Якщо говоримо про власне штурмові дії та пересування, то все планували конкретно під погоду. Адже пересування помітне в тепловізійні камери — на це зважали і ми, і противник.
Тому ми переміщалися в снігопад, наприклад. Ми пройшли — сніг замів сліди. Старалися так робити, і це забезпечувало певну живучість для нашого особового складу. Ну, і під час снігопаду ми намагалися по максимуму піднімати “крила”, щоб проглядати, куди противник пересувається. І вони робили так само.
Аналогічно переміщалися і під час дощу — вода теж прибирає слід, теж хороший варіант, як і розмерзання й танення з приходом весни.
Зверну увагу, що більшість втрат відбувається під час переміщення. Безпосередньо на позиціях втрат дуже мало.
Нагородження військовослужбовців 80 одшбр
— Як позначилося відключення Starlink у лютому на управління військами противника і нашими? Чи принесло це нам якісь переваги, результати?..
— Принесло. І дуже багато. У росіян повністю відключилося спостереження, стріми, передача даних, управління, відео — все пропало. Змінився час на реакцію. Ми навіть в перехопленнях самі чули, як росіяни корегують своїх пілотів дронів по радіостанції.
Приблизно в ті ж дні ми відпрацювали по ворожих вишках передачі даних, ретрансляторах. Круто, на мою думку. Дезорієнтація, паніка — і ще плюс ми рухаємося, вони не розуміють, що відбувається! Підібрали момент хороший.
Читайте також:
ЗСУ розпочали контрнаступ на Запоріжжі після відключення росіян від Starlink, — The Telegraph
— Усе впевненіше заходять на поле бою наземні роботизовані комплекси, їх масово використовують у логістиці. Як у вас із цим у бригаді? Які нещодавні місії виокремили би? Чи вистачає НРК у ваших підрозділах — сучасних, справних?
— НРК ми використовуємо вже приблизно рік. Зараз в бригаді маємо близько 10 різних видів. Кожен підрозділ забезпечений, має по 8, 10, 15 засобів різних. Основний напрямок роботи — логістика.
Раніше пробували за допомогою НРК робити розтягування малопомітних загороджень, мінування, проводили евакуацію загиблих, поранених, підвіз б/к. Але зараз НРК для евакуації людей рідко використовуємо через складність застосування — НРК дуже довго їде, місцевість у нас лісиста, важко на них пересуватися, зв’язок переривається. Взимку евакуацію здійснювали на санях, навесні для евакуації задіюємо ручні ноші…
Додам, що маємо тісний фідбек та співпрацю із виробниками НРК, чимало “докручуємо”, доробляємо самі. Тому й радимо виробникам, як можна покращити виріб.
Зараз вже є чимало НРК зі “старлінками”, що забезпечує більш-менш автономний зв’язок.
Військовослужбовці 80 одшбр
— Яка у вас взагалі ситуація з заміною військових на позиціях та з евакуацією поранених? Скільки часу хлопці сидять на СП? Як їх міняють? Як вирішується проблема ротацій та евакуації в умовах вкрай складної логістики?
— По-різному. Намагаємося, щоб військові були на СП в середньому до трьох тижнів. Але якщо ситуація на ділянці чи напрямку загострена, то цей період зростає до місяця-півтора. Буває і більше, і менше. Але ми стараємося по максимуму всіх міняти — але не дуже часто, бо є ризик зазнати втрат під час переміщення, заходу на позиції чи виходу.
Під час переміщення людей нашими союзниками є погодні умови. Розвідка контролює погодні умови дуже потужно. Як тільки бачимо в прогнозі дощ, сніг, густий туман — тоді й пробуємо переміщення чи евакуацію. Густий туман важко проглядається навіть у тепловізійні камери. Використовуємо засоби РЕБ і ППО, спостерігаємо, скільки противника зараз знаходиться в нашому районі, здійснюємо подавлення, якщо у нас пересувається підрозділ. Ми намагаємося задіяти всі елементи прикриття, щоб захистити групу чи солдата. Чимало залежить від самого солдата, його навченості та дій.
Читайте також:
“Якби так всі виходили!” Інтерв’ю з бійцями 93-ї ОМБр Дмитром і Денисом після 130 днів на позиції. ВІДЕО
— На прикладі вашого підрозділу — чи справді в останні місяці покращилася ситуація з самовільним залишенням частини?
— Не можу сказати, що зараз є якийсь “стрибок” у динаміці вчинення СЗЧ. Суттєвих змін не відбулося.
Переважно СЗЧ здійснюється ще в самому навчальному центрі, під час проходження новобранцем базового курсу. Основні випадки СЗЧ вчиняють мобілізовані. Серед тих, хто прийшов у бригаду добровільно, скоюють СЗЧ одиниці.
Чимало мобілізованих приходять у навчальний центр з думкою: “нам всім хана, нас всіх уб’ють”. І такі уявлення — основна причина, чому ще на етапі БЗВП новобранці тікають.
Якщо в людини не має бажання вчитися і вона хоче будь-що втекти з армії — цей новобранець втече, навіть якщо ми будемо стояти за ним, як за єгипетським царем, із віялом із пальмового листя, — сміється.
Командир 80-ї бригади ДШВ ЗСУ Михайло Курах
— Не можу сказати, чи останнім часом тенденція щодо СЗЧ збільшилася, чи зменшилася. Але те, що кількість охочих служити добровільно зменшилася, — це факт.
— Чи діє переведення через СЗЧ у ваш підрозділ? Як саме?
— Наша бригада не дуже має доступ до батальйонів резерву. Здебільшого з батальйонів резерву комплектуються військові частини Сухопутних військ.
Але за рекомендаційними листами (відношеннями) ми до себе переводимо людей, які хочуть до нас. Це приблизно до п’яти осіб на місяць.
— Як працює рекрутинг і мобілізація для поповнення вашого підрозділу? Чи входить бригада до переліку пріоритетних?
— Військовослужбовці нашої бригади — це прості люди. Ми не відбираємо собі “арійців” чи “гладіаторів”, — усміхається. — Зараз наша бригада не входить в перелік пріоритетних підрозділів.
У нас є багато мобільних рекрутингових груп, які працюють переважно в центральних і західних областях України. Також є рекрутинговий центр у Львові. Крім того, маємо чергову групу в пункті прийому особового складу власне в ППД бригади. Співпрацюємо з обласними ТЦК та СП Львівської і Закарпатської областей.
Наш рекрутинг — це в основному реклама у ЗМІ. Але велику рекламу робить власне наш особовий склад, який служить у бригаді. Хлопці й дівчата зрозуміло та прозоро пояснюють, що бригада — крута й забезпечена.
— А що можете сказати про поповнення через “контракт 18-24”?
— Програма працює, молоді хлопці приходять та працюють.
Але зізнаюся, що молоді маємо не таку кількість, як хотілося б.
Військовослужбовці 80 одшбр ДШВ під час навчання
— Як вдається зберігати мотивованість особового складу за відсутності термінів служби?
— На відчутті комфорту та дружності в підрозділі. На відчутті того, що побратим може та хоче тебе підтримати. Ми постійно комунікуємо з нашими людьми, чуємо проблемні запитання, уточнюємо, що треба покращити.
Наприклад, нещодавно був запит щодо додаткового заняття зі збиття дронів — ми його провели.
Постійно їздимо по підрозділах, запитуємо, що людям потрібно. Відповідно до запиту, змінюємо елементи підготовки.
— Якою бачите весняно-літню кампанію на фронті? Це можуть бути наші чи ворожі активні дії?
— І в нас, і у ворога є свої цілі та завдання, які підсилюються та обґрунтовуються певним ресурсом. Маю на увазі і особовий склад, і наявність техніки та озброєння. У нас, в принципі, цього всього вистачає, в залежності від об’єму тих завдань, які на нас хочуть покласти. Зрозуміло, що відновити все до кордонів 1991 року в нас не вийде однозначно. Але на деяких ділянках і напрямках ми просунутись зможемо — за умови наявності особового складу, його підготовки та відповідного планування.
Військовослужбовці 80 одшбр під час навчання
— Як військо сприймає (чи не сприймає) новини про мирні переговори, наближення якогось “перемир’я”?
— Від бойових дій втомилися і ми, і противник. Але всі прекрасно розуміють, що будь-яке перемир’я з Росією лише тимчасово заморозить, розтягне конфлікт, переведе в фазу умовної “АТО” — і з часом ситуація може лише загостритись.
Тому зараз нам треба так працювати, щоб добити росіян. Це моя особиста думка: зараз закінчувати нічого не треба, потрібно далі боротися з ворогом, виснажувати і нищити його. Чому? Тому що їхня економіка від цього максимально посиплеться, і вони будуть все дуже довго відновлювати.
Тому вважаю, що якщо ми їх зараз все-таки дотиснемо, доб’ємо економічно, то років 20-30 у росіян піде на відновлення. Тоді нам буде спокійніше. Якщо ми зараз зупинимося чи послабимо тиск — із росіян знімуть санкції, вони відновлять і посилять економіку, і через рік-два почнеться те саме.
Тому Росію треба добити. Після цього, в тому числі, є ймовірність зміни політичного режиму.
— Пане Михайле, розкажіть про свій шлях у Збройних силах.
— У 80-й бригаді я ще з командира взводу, прийшов одразу після випуску з Національної академії Сухопутних військ. У 2014 році, під час боїв за Луганський аеропорт, стояли там від початку й до кінця, паралельно звільняли населені пункти, наприклад, Хрящувате. Були елементи рейду в напрямку Антрацита Луганської області.
Командир 80-ї бригади ДШВ ЗСУ Михайло Курах. Фото Миколи Геркалюка
Після боїв 2014 року весь час перебував в АТО/ООС. Служив на посадах командира десантно-штурмової роти, після того був начальником штабу батальйону.
Повномасштабну війну 2022 року застав на посаді т.в.о. командира десантно-штурмового батальйону. Ми тоді перебували на Херсонщині, район Шилової Балки, перед Каховською ГЕС. Ми спочатку поїхали на Антонівський міст, потім перебралися на інший, і зазнали там, на жаль, втрат. Росіян на той час на тому напрямку було набагато більше. Під час одного з мінометних обстрілів я зазнав поранення.
Фактично, тоді чимало наших бійців були поранені через те, що… були дружні й хотіли врятувати побратимів. Якщо один боєць зазнав поранення — товариші намагалися його врятувати, і самі, на жаль, отримували поранення. Це людський фактор… Подія, на яку ти у стресових обставинах реагуєш інакше, ніж, наприклад, на навчанні.
Тому тоді на Херсонщині ми зазнали чимало втрат: хотіли допомогти один одному, нехтуючи власною безпекою.
Після періоду лікування, відновлення та реабілітації повернувся в стрій командиром десантно-штурмового батальйону в район Бахмута, утримували позиції на південно-західній околиці міста.
Під моїм керівництвом проводили штурмові дії щодо відновлення контролю над лісистим масивом, посадками. Далі, також під моїм керівництвом, були початок і завершення штурмових дій у Кліщіївці під Бахмутом — довгий час ми там “бавилися”, але все вийшло.
Після того був призначений начальником штабу 95-ї десантно-штурмової бригади. Здійснювали планування та управління веденням бойових дії у Тернах, під Куп’янськом, у Торецьку.
Далі було планування Курської операції, після чого я став командиром 80-ї бригади.
— Коли вам було найскладніше, але й найцікавіше під час офіцерської кар’єри?
— Не можу сказати, що відчував якісь особливі складнощі на командних посадах. Усе це, так чи інакше, робота з людьми.
Найкомфортніше було ротним, комбатом, комбригом — хоча це й складніші посади, так, особливо під час ведення бойових дій.
Стресово, емоційно важко — під час втрат. Але навіть після людськ0ї втрати в підрозділі треба концентруватися на тому, щоб не допустити втрати решти людей.
Командир 80-ї бригади ДШВ ЗСУ Михайло Курах під час нагородження воїнів
— Ви вступали в академію у 2008 році, коли українська армія, м’яко кажучи, не була в розквіті сил. Що мотивувало вас обрати цей шлях?
— Коли в початкових та середніх класах школи проводили опитування, ким я хочу стати, я завжди хотів бути військовим. Перед академією я три роки навчався у львівському військовому ліцеї, і в якийсь момент мені здалося, що там замало навантажень, — сміється. — Тому й вирішив далі йти на факультет тоді ще аеромобільних військ.
— Розкажіть про свій тил, родину, хобі.
— У мене є сім’я — більше нічого не хочу розказувати, — усміхається.
— Щодо хобі, то цікавлюся єдиноборствами.
Люблю читати книжки, коли є час. У мене є невелика бібліотека. Недавно читав “48 законів влади” і “33 стратегії війни” Роберта Гріна. Досить цікаво та круто пише.
У 2014 році читав “На західному фронті без змін” Ремарка — і чимало було співзвучного, не зважаючи на те, що там описуються події Першої світової війни… Зараз, у 2026 році, книга менш актуальна — в нас геть інше поле бою, революція озброєння.
“Атлант розправив плечі” Айн Ренд — досить цікава й крута книга, хоча і важко читається. Але мені не сподобалася третя частина, — сміється.
— Багато читав Василя Шкляра, Андрія Кокотюхи, Максима Кідрука. Недавно читав “Я бачу, вас цікавить пітьма” Ілларіона Павлюка — гарно і й цікаво написано, хороший сюжет і розвиток подій, сподобалась.
Читаю також книги із саморозвитку. З нещодавного — “Кафе на краю світу”, “Магія ранку”. Також читаю літературу, яка стосується військового напрямку — наприклад, Ервіна Роммеля.
У Роммеля, до речі, день народження — рівно 100 років перед моїм днем народження, — усміхається.
— У книзі “Піхота наступає” він описує події Першої світової війни, свій шлях від командира взводу до командира батальйону.
Зараз читаю про Євгена Коновальця, “Історія нерозкритого вбивства”. Також про Шухевича багато читав. Цікавлюся історією.
— Ви багато читаєте — чи не планували самі писати книгу?
— Щоб написати одну книгу — треба 100 прочитати, — усміхається. — Інколи думав над цим, але ж ви розумієте, що буде більше критики, ніж…
Командир 80-ї бригади ДШВ ЗСУ Михайло Курах. Фото Миколи Геркалюка
— Що для вас буде завершенням війни?
— Коли я впевнено знатиму, що є чіткий кордон та лінія розмежування з Росією. І коли я чітко знатиму, що з цього напрямку на нас точно нічого не полізе. Всі інші країни-сусіди не є для нас загрозою — бо навіть не знаю, яка країна захоче з нами потягатися, — сміється.
— Про який кордон із Росією говорите?
— Кордони 1991 року можуть бути можливими, лише якщо завалити повністю економіку РФ, Російська Федерація почне розпадатися на частини, і Китай її теж не зможе забезпечити…
Але що ми маємо робити?.. Боротися, дочекатися розвалу РФ і насолодитися цим моментом, — сміється.
— Що плануєте на після війни?
— Ох, та я ж не знаю, що буде завтра, — сміється. — Але після війни хотілося б, якщо буде така можливість, більше часу проводити з сім’єю.
Читайте також:
Командир 8 КДШВ Дмитро Волошин: Через обман у доповідях про передній край ми програємо в локальних боях
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
