Катерина Ротаренко: Стаю живішою, несучи на руках смерть

автор: Катерина Ротаренко
військовослужбовиця, учасниця пошукових місій з повернення зниклих безвісти

З великою війною ми всі стали ближчими до смерті. Я обрала полюбити її, щоб було легше прожити час, що до неї протікає.

Більшість із тих, хто загинув, ішли в бій свідомо. Вони вже бачили смерть інших, знали що на них чекає. Хтось загинув раптово. Однак помирати завжди страшно — через біль, невідомість, сам момент переходу. Ми не знаємо, чи існує той уявний інший світ, чи щось ще. Але коли тіло загиблого не повертається, родина залишається в цілковитій невідомості — тут, живучи на землі.

Смерть — це прийняття, момент, перед яким ми всі рівні. Це неминучість.

Життя — це дорога до смерті.

І ми не знаємо, чи є зворотня дорога від смерті до життя.

Мій досвід сформував мене, зв’язав, зшив.

Я була на похованні чоловіка, якого знайшла. Рік ми боролися за його ідентифікацію. Я була дотична до багатьох етапів, і певні мої дії та слова наблизили момент, коли його ім’я було встановлено.

Коли я кидала грудочку землі в могилу, відчула завершення цього довгого шляху — звільнення від думок, тривоги й боротьби за його право бути похованим під власним ім’ям.

Це один із найважливіших досвідів у моєму житті. Тут дуже чітко видно причинно-наслідковий зв’язок: скільки зусиль потрібно, щоб знайти людину, загублену, втрачену, залишену на полі бою. Я віддаюся цьому процесу цілковито, і для мене важливо довести все до кінця. Я хочу бути впевнена, що ми використали всі шанси.

У повному сенсі кістки й плоть стають для мене сакральними. Я не знаю нічого про тих, кого знаходжу, але в моїх руках — чиєсь ціле життя, всесвіт його рідних, їхня подальша доля і життя нащадків, які зможуть поховати і будуть пам’ятати.

Декілька разів я шукала разом із дружинами загиблих. Їхні очі, мовчання, бажання рити землю голими руками — це додає усвідомлення важливості кожного мого кроку.

Ми разом знаходили сантиметри кісток та шматочки синього пластику — його телефон, місце, де в нього влучив танк. Свідки казали, що поруч закопали його ногу, але ми її не знайшли.

Дружина руками забрала землю з воронки, щоб “поховати” її на кладовищі — так сказав зробити священник.

Священник відспівував землю — у ній була пам’ять про момент смерті її чоловіка.

Ми ще декілька разів поверталися шукати, навіть із кінологами — але більше нічого не знайшли. Для мене це місце досі не закрите. Я все ще хочу повернутися туди. Бо вірю, що є шанс повернути його.

З цієї вирви на місці загибелі військовослужбовця його дружина взяла землю, щоб відспівати хоча б її

Пошуковці — свідки того, що сталося. Ми бачимо наслідки, деталі, механіку самої смерті.

Знаходити і працювати з останками в полі — це значно більше, ніж отримати перемішані кістки в пакеті. Коли я вилучаю їх із землі, вони вже ніколи не складуться так само.

Я буквально беру смерть руками — і це глибоке відчуття, наче торкаєшся того невідомого світу, є його живим свідком, але він все ще лишається невідомим.

Це викликає повагу, бо це кінець, який чекає на кожного. І я бачу та відчуваю кінець земного життя іншої людини, яку вбили на війні, яка мала б жити та загинула, щоб жили ми.

І кожного дня може настати наша черга, лягти в цю землю — за націю, за державу, за майбутнє, за нашу ідентичність, за волю і свободу і ще за багато “за…”, котрі, можливо, і не матимуть жодного значення для нашої душі, яку ми загубили у бою чи яка залишила тіло від удару ракети або “шахеда”.

Я дуже емпатична в цьому. Я не втратила нікого зі своїх, та все ж часто думаю: а що як одного дня переді мною опиниться знайома людина? Як би я поводилася з її останками?

Я завжди переживаю за ті останки, які передаємо в СМЕ. Чи поставляться до них там так само уважно, як ми в полі? Чи збережуть їхній вигляд? Чи не запліснявіють вони, не зруйнуються ще більше? Чи збережуть особисті речі та ті дрібні фрагменти, які говорять про людину? Як побачать це рідні? Бо для них важливий кожен міліметр, кожен уламок, кожна дрібниця.

Мертве тіло виглядає однаково, незалежно від приналежності. Тому кожне з них несе для мене насамперед глибокий досвід. У мене немає відрази до російських тіл, бо я знаю, що так само може виглядати наш загиблий. Хоч із росіянами морально легше — ми жартуємо, що “він прийшов подивитися Україну, то ми його трохи покатаємо по містах”.

Я не шукаю мотивації. Я просто роблю те, що треба, що від мене залежить, що відчуваю. Я не боюся йти вперед, запитувати про те, чого не знаю, копати не тільки в полі, а й у тилу — порушувати незручні питання, дзвонити, знайомитися з тими, хто дотичний до справи не залежно від посади чи статусу,  і відповідати правду. Бо найголовніше зараз — це взаємодія і фіксація всієї інформації, що в нас є. Безвісти зниклі мають права так само, як і їхні рідні. І головне — це право знати правду, що сталося і як.

Життя склалося так, що не лише я обрала цей шлях — мене теж обрали.

Хоча в мене є якесь підсвідоме відчуття, що в минулому я була воїном, можливо, загинула в бою. Воно охоплює мене, коли я тримаю в руках зброю, коли роблю постріл, коли вдягаю форму, коли говорю в рацію, коли веду за собою людей.

Наче я вже помирала на війні, та цього разу моя душа обрала маленьке тіло дівчинки, щоб не повертатися туди знову. Та врешті я все одно тут, цього разу в іншій ролі.

А що, як того разу мої кістки лишилися на полі, і хтозна, може, моя місія — знайти їх?

Із самого початку я не мала підтримки від людей, які давно в цій сфері. Було дуже важко. Я лікувалася природою й усамітненням. Потім почала писати вірші, присвячені подіям, які не поміщалися всередині, яким був потрібен вихід, і це стало ключем до мого особистого завершення історій. Моєю крапкою проживання.

Далі я зустрічала чарівних людей, була підтримка від абсолютно чужих мені,  які щиро бажали розділити зі мною ту трагедію, якої я торкалася. І це давало сили не зупинятися.

Та мертві тіла й історії все ж таки заповнили всі внутрішні шафи. І місця там уже не було. У найважчий момент трапилася Африка. Там я змогла відчинити всі двері, зазирнути всередину власної душі, зцілитися й прийняти все, що є. Повернулася вже іншою. Там весь біль, вся складність обраного шляху вже не відчувалися такими важкими, бо тепер я обернулася до життя.

Я маю проживати за живих і мертвих, я хочу відчути світ глибше, дізнатися більше і виконати свою місію заради якої прийшла на землю.

Досягла цього в довгій перерві від роботи, в подорожі Африкою.

І чим далі йду, тим ширше для мене відкриваються двері, почуття загострюються.

Я щиро полюбила те, що роблю.

Велику роль для мене відіграє жіноча природа. Жінка — це мати, продовження роду і життя на землі. Тому залишені на полі бою тіла — наче загублений рід, наші сини й доньки. Їх вирвала з-під серця війна. Тоді основна місія жінки не виконана, бо вона приречена бачити втрату роду.

І якщо немає змоги попрощатися, попросити пробачення, що не вберегли — це повністю ламає всю суть перебування на землі.

Як написала Руслана Броновицька, вдруге ти його не народиш.

Тому я сприймаю повернення загиблих і через призму материнства, хоч сама матір’ю не є. Це дуже глибока підсвідома річ.

Важливо завершувати людську дорогу гідно. Ритуали існують тисячі років: тіло має бути повернуте землі, а родина має право на прощання та скорботу і можливість відпустити людину та продовжити жити. Травми цієї війни переслідуватимуть українців не одне покоління, але я не хочу забуття тих, хто віддав життя в цій війні.

І я можу повертати тих, хто чекає на полі бою.

Як миротворцями стають ті, хто пройшов пекло війни, так і я стаю живішою, несучи на руках смерть.

Пишучи це, думаю і про себе: якби так сталося зі мною, я б, мабуть, хотіла залишитися в полі — розчинитися в просторі, стати частиною землі, вітру, дощу, рослин і тварин. Бо шлях, який проходять останки поки будуть ідентифіковані, для мене дуже болючий і неприродній.

У цьому морі смертей ми загубили найвищу цінність — людське життя. А я хочу її берегти.

Гідність, повагу і право мертвих бути впізнаними й повернутими.

Я можу це робити і буду продовжувати. Бо це наш борг перед загиблими.

Їхній останній шлях додому — це і мій шлях життя.

Читайте також:
Пошуковиця місії “На щиті” Катерина Ротаренко: Мені пощастило – перший знайдений труп був росіянином