Настя Федченко — журналістка, що працює з темами війни з 2014-го року, зокрема й для “Новинарні“, мама п’ятимісячної доньки Катрусі та дружина загиблого воїна Андрія Кузьменка.
Про страшну втрату жінка дізналася на восьмому місяці вагітності. А коли написала про своє горе в соцмережах, зіштовхнулася з токсичними коментарями, які дратували та викликали злість.
Про досвід Насті слухайте у пілотному випуску подкасту “Важко сказати” від фонду “Повернись живим” на подкаст-платформах, YouTube або на сайті “Громадського радіо”.
“Новинарня” публікує скорочену текстову версію епізоду. Далі — пряма мова Настки.
Андрій — найкращий чоловік, який міг зі мною статися. Він добрий, світлий, з класним почуттям гумору. Просто неймовірний. Він офіцер, захисник, мій чоловік, мій партнер, мій друг. Це людина, з якою поруч було добре, з якою було класно говорити і класно помовчати. Він обрав захищати нас і робити дещо важливіше, ніж просто бути поруч. Андрій — батько нашої первістки Катрусі і чоловік, якого я дуже люблю.
Андрій і Настя
Новий 2025 рік ми зустріли разом, а 3 січня я провела його на Донеччину. На той момент я була на восьмому місяці вагітності. Весь день він не відповідав на мої повідомлення. Наступного дня я почала йому дзвонити, у відповідь — тиша. Я написала його побратиму і запитала, що з Андрієм, чому він не відповідає. Той мені сказав, що, напевно, у нього розрядився телефон.
Згодом я почула стук у двері. Відчиняю — а там стоять тітка Андрія та його двоюрідний брат. Вони почали говорити, що дуже мене люблять… і от, від ранку 4 січня я живу у пеклі. І, певно, житиму в ньому до кінця.
Не знаю, що мене тримало той час. Я робила все за інерцією і думала, як мені пощастило (якщо взагалі можна застосувати в цьому випадку таке слово), що мені цю звістку вживу повідомили рідні, а не телефоном, наприклад, чи не сповіщенням від центру комплектації. Його побратими та командування знали, що я ось-ось маю народити, і тому сповістити про таке по телефону було б дуже неемпатійним кроком.
Місяць перед пологами я прожила у нашої з Андрієм подруги — тепер хрещеної мами Катрусі. Напевно, те, що поруч були люди, якось допомагало. Ми могли мовчати, могли говорити про Андрія, про роботу. Не дуже пам’ятаю, про що саме тоді були наші розмови. Пам’ятаю, як я збирала речі у пологовий і прасувала пелюшки, а зі мною була подруга Таня, хоча зі мною мав би бути Андрій. Втім, це було краще, ніж я була би геть сама. Загалом люди так влаштовані, що здебільшого людині потрібна людина. І навіть якщо ця людина мовчить або, наприклад, щось говорить і це видається дурницею, то це краще, ніж бути самій. Я не знаю, як би я сама з цим дала собі раду.
Я писала дописи у соцмережі про свою втрату, про біль, який переживаю. І в коментарі почали приходити люди, що зовсім не розуміли, як коректно підтримати людину в горі. Складно сказати, що ті коментарі мене ранили, тому що ранити більше мене навряд вже можливо. Але мене дуже дратували деякі поради чи оціночні судження.
Я розумію, що частина людей робили це зовсім не зі зла чи з бажання роздратувати мене. Я не знаю, як в інших країнах, але наші люди зовсім не навчені співчувати. Щоправда, я і сама довго не вміла — це прийшло тільки через мою журналістську роботу з військовими та рідними загиблих.
Наприклад,
найбільш неемпатійне і взагалі недоречне слово — це слово “тримайся”.
За що мені триматися? Спуститися в метро, потриматись за поручень? За голову, за чашку, за спогади? Ложку взяти і потриматися за неї? Ти в такій ситуації, коли ти тримаєшся хіба за повітря. Можливо, комусь це слово помічне, мені — взагалі ні.
Після моєї втрати я почала більше спілкуватися з жінками, які так само втратили чоловіків на війні. Їх так само дратує слово “тримайся”, бо воно ні про що. І, чесно, краще написати “співчуваю” або нічого не писати. Краще, ніж писати якусь безглузду пораду на кшталт “ти маєш жити заради дитини”, краще пройти повз.
Після того, як я публічно сказала, що мене деякі способи співчуття дратують, мені почали писати, що люди співчувають, як вміють, а якщо я не вмію приймати співчуття, то мене не дуже-то й шкода, що я маю бути вдячна. Мені писали: “Подумаєш, чоловік загинув. А он в тієї двоє синів загинуло. І вона інакше це сприймає, ніж ти”. Тобто, я ще маю рівнятися на когось у своїй втраті. Не існує правил, як переживати горе — кожна людина проживає його, як вміє.
Ще мені писали: “От, у вас загинув чоловік, але у вас принаймні залишилась дитина. А я знаю жінку, у неї теж загинув чоловік. Вони дуже хотіли дитину, але дитину вони не змогли зробити”. Я співчуваю цій жінці, я співчуваю кожній людині, яка втратила на цій війні когось із рідних. Але дитина і чоловік — це зовсім різне, це різні рідні люди.
Ми про цю дитину мріяли вдвох, ми хотіли виховувати її вдвох, ми готувалися до цього, проговорювали якісь речі, про щось жартували. Мені не легше від того, що в когось загинув син, брат, чоловік, чи в когось залишилось двоє дітей, а в когось не залишилось жодної дитини. Тому що не існує шкали горя, не існує лінійки, яка може поміряти, чиє горе глибше, а чиє не таке глибоке. Припиніть, будь ласка, порівнювати людей.
Андрій і Настя
Якось на “Суспільному” про мою історію вийшов матеріал. В коментарі прийшла жінка і написала: “У кожного своє горе. Коли я була вагітна другою дитиною, мене зрадив чоловік і я залишилась з дитиною вагітна сама”. Я співчуваю. Але порівнювати те, що якийсь мужик не вміє тримати свій піструн в трусах, із втратою остаточною і безповоротною — це не ок.
Від коментаторів було багато порад — “ви тепер маєте жити за двох”. Я перепрошую, це як? Наприклад, Катруся зробила щось погане. Спочатку я її маю насварити як мама, а потім як тато? Чи, наприклад, колись Катруся виросте і у неї будуть свої перемоги. Я спочатку маю порадіти за неї як мама, а потім як тато? Чи, приміром, коли я закінчу грудне вигодовування і прийду в бар, маю сказати: “Дайте мені два пива — одне за мене, друге за мого чоловіка, який загинув на війні”?
Що означає жити за двох? Не існує категорії “жити за двох”, “за трьох”, “за 333 людини”. От є я і я живу за себе.
Ще був випадок, коли деякі фотографи на похованні зазнімкували мене крупним планом, залізли фотоапаратом у труну до Андрія, а потім опублікували це із заголовком “Так виглядає горе”. Я написала у фейсбуці, що це неправильно, що ці фотографи не істина останньої інстанції, щоб визначати, як виглядає горе, а як щастя. І в коментарі до цього допису прийшла жінка, яка написала: “Мені здається, що ви не так засмутилися, що у вас чоловік загинув, як засмутилися, що погано вийшли на фотографії”.
Так не прийнято говорити, але я ніколи не побажаю цій жінці показати, як гарно виглядати на фотографіях в такій ситуації, яка склалася у мене.
Мені писали, що комусь всі ці вислови, що я описала, допомагали. Це окей, я говорю тільки про власний досвід. Скажімо, якщо я не люблю какао — це ж не означає, що я знецінюю досвід тих, хто любить какао. Або якщо напишу, що не люблю зелений колір, ви ж не станете мене називати поганими словами, бо зелений колір треба любити? Чому із втратою не сприймається ця аналогія?
Важливо, щоб у вас самих були сили, щоб підтримати. Ви можете написати, що ви поруч, запропонувати якусь допомогу — приїхати просто помовчати, погуляти разом у парку. Я розумію, що багато людей втомлені, бо у них хтось із рідних на фронті, бо вони волонтерять або ще щось. І це окей, що не у всіх є сили, щоб когось підтримувати. Коли у мене не було сил підтримувати — я просто цього не робила. Принаймні це чесніша позиція, ніж писати дурню, яка роздратує чи стригерить людину.
Найменше, чого я хотіла в цій ситуації, і на що розраховувала, — що хтось буде мене підтримувати онлайн. Будь-яка підтримка насправді не допомагає зменшити біль. Просто от є люди поруч, ти прокидаєшся вранці, якось встаєш з ліжка, чистиш зуби, щось їси і продовжуєш існувати. Це ніби людина, яка втратила кров, але якось продовжує жити. Я втратила опору і я продовжила існувати тільки тому, що у нас з Андрієм є донька. Але, знов-таки, це тому що я так вирішила, а не тому що хтось порадив у фейсбуці.
Настка з донечкою Катрусею в день її хрещення
Був випадок, коли жінка написала в особисті повідомлення. Ми були з неї в друзях одна в одної, але ніколи не спілкувалися. Вона чесно сказала, що не знає, чи це доречно, але якщо мені окей, вона хотіла б мене навідати, привезти хліба, або чогось, що мені потрібно. Я погодилася. Тепер ця жінка іноді приїжджає, ми спілкуємося, п’ємо чай, розмовляємо. Вона може взяти на руки Катрусю. Це теж про присутність і про те, що людина довго наважувалася, але зрештою зважилась, і я прийняла її підтримку.
Всі ці слова більше значать для донора, ніж для реципієнта. Жодні слова не здатні якось допомогти. Коли на фронті загинув старший син Світлани Поваляєвої, Василь Ратушний, я могла уявити, в якому пеклі вона живе, втративши обох синів на війні, але розуміла, що нічим не можу зарадити. Я просто написала “співчуваю”, знаючи, що це не допоможе. Це просто непоправна втрата, яку не змінять ні слова, ні вчинки.
Якщо ви приходите до людини підтримати у такий момент, не розраховуйте на слова подяки. Людина не в тому стані, щоб подякувати. І, можливо, вона це оцінить, умовно, через п’ять років, коли вона навчиться жити з цим горем.
Я, наприклад, зараз розумію, що друзі мене підхопили, що подруги пішли зі мною на партнерські пологи, що вони чергували у нас вдома, коли Катруся народилася, і допомагали мені якось звикати до Катрусі і до своєї ролі мами. Я це по таких краплинах збираю і усвідомлюю, що це про безумовну підтримку. Хочу щоб дівчата і хлопці — побратими Андрія — знали, що я вдячна за їхню підтримку. Але насправді не варто розраховувати на подяку від людини у горі, тому що всі її зусилля спрямовані на те, щоб якось продовжувати існувати в цьому світі.
Як на мене, культура сприйняття втрати і співпереживання таки поступово формується, але тут теж треба зважати на власну соціальну бульбашку та коло спілкування. Моє коло — це журналісти, волонтери, активісти, військові, рідні військових, — тобто когорта пасіонаріїв, причетні до війни люди. Тому хороших і співчутливих слів було більше, ніж токсичних. Я не знаю, як в інших бульбашках, тому я не можу стверджувати, що ми як суспільство навчилися співчувати.
У мене немає думок, що люди пишуть щось неправильне, щоб мені було неприємно. Більшість із них щиро хотіли поспівчувати. Але будемо відвертими — не всі люди вміють співчувати. Є люди, які позбавлені цієї риси, як хтось позбавлений почуття гумору. Декому ж просто хочеться бути страусами: коли запхнув голову у пісок, а ззовні стирчать тільки сідниці. Але прикол в тому, що в сідниці теж може прилетіти.
Звичайно, обстріли, тривоги втомлюють, але війна ближче, ніж нам здається. Часом це означає зруйнований під’їзд в сусідньому будинку, а часом це наближається впритул. Потрібно продовжувати підтримувати сили оборони, продовжувати підтримувати тих, хто чекає на когось з війни, або тих, кому вже немає кого чекати.
Тому що війна — це така сука, яка одного дня може постукати у ваші двері. До цього не можна бути готовим. Але варто робити щось, щоб, можливо, відтермінувати цей стукіт.
Читайте також:
Навчилася бути сильною: звідки бере сили Євгенія Кушніренко, яка вже два роки чекає на безвісти зниклого коханого Вадима
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
