автор: Максим Омельченко
23 квітня 1659 року московське військо князя Семена Пожарського спалило місто Срібне на Чернігівщині (зараз – селище Срібне Прилуцького району), захопивши в полон або вбивши практично все його населення.
Цей епізод, замовчуваний впродовж століть, став однією з перших великих трагедій московсько-української війни в період гетьманування Івана Виговського.
За три роки повномасштабної війни російські окупанти вбили щонайменше 13 тисяч цивільних українців, включаючи майже 700 дітей. Такі цифри на початку квітня озвучили в ООН, причому в Організації Об’єднаних Націй визнають, що йдеться про мінімальну підтверджену кількість жертв. Статистика не враховує, ймовірно, десятки тисяч людей, позбавлених життя там, де облік загиблих був неможливий. Так, “братськими могилами” стали Маріуполь (де за оцінкою, озвученою президентом Зеленським, загинуло близько 20 тисяч цивільних), Волноваха, Попасна, Ізюм, Бахмут…
Імовірно, ми так ніколи й не дізнаємося точного числа душ, загублених російськими вбивцями. Не матимемо меморіалу, де буде згаданий поіменно кожен безневинно вбитий. Водночас документування злочину – це перший крок до його засудження. А без останнього будь-яке злодіяння приречене на повторення у майбутньому.
Історія Московії сплетена зі злочинів, зокрема воєнних. Особливу жорстокість упродовж століть самопроголошений “третій Рим” проявляв до українців, попри те, що в різні часи називав їх то “підданими”, то “братами”. При цьому кожна наша спроба створити власну державу викликала у Москви/Петербурга нестерпну лють і жагу знищувати все, що зветься українським.
Однією з найбільш символічних була страта Батурина – столиці Гетьманщини, ранньомодерної Української держави, перетвореної московитами на попіл 13 листопада 1708 року. Ця різанина була піддана забуттю майже на 300 років. Проте пам’ять про Батурин почали відроджувати у 90-х роках ХХ століття, і тепер – завдяки зусиллям археологів, істориків, музейників і меценатів – світ гетьманської столиці та обставини її загибелі добре вивчені, задокументовані та вшановані, включно з перепохованням останків жертв 1708 року.
Читайте також:
Вчора Батурин, сьогодні – Буча. Загибель гетьманської столиці як невивчений урок історії
Батурин, імовірно, був найбільшою українською трагедією доби Гетьманщини, проте далеко не єдиною. Війні за незалежність від Московії під проводом гетьмана Івана Мазепи передувала низка інших, менш відомих широкому загалу, коли козацьку державу очолювали гетьмани Іван Виговський, Іван Брюховецький і Петро Дорошенко.
Кожна з цих війн так само сповнена як героїчними, так і трагічними епізодами. У кожній був “свій Батурин”, хоч і меншого масштабу.
Так, “Новинарня” вже розповідала про розорення московитами лівобережних українських міст – Борзни у травні 1659 року та Воронежа у липні 1668-го, коли були вбиті тисячі українців – місцевих жителів і оборонців-козаків.
Обидві ці трагедії, як і Батуринська, тривалий час були замовчувані та досі чекають свого часу, щоб стати частиною колективної пам’яті принаймні на місцевому рівні, не кажучи вже про національний.
Аналогічною є ситуація зі Срібнянською різаниною (чи Срібенською), що була скоєна московитами 23 квітня 1659 року – під час московсько-української війни періоду гетьманування Івана Виговського. Пам’ять про розорення міста, що супроводжувалося вбивством чи примусовою депортацією майже всіх його жителів (згідно зі свідченнями козацьких літописів), наразі не відображена навіть у місцевій топоніміці нині селища Срібного. Точні обставини трагедії, включно з бодай приблизною кількістю жертв, поки також не встановлені.
Каральна операція московитів у Срібному стала прологом до облоги Конотопа, що розпочалася 30 квітня 1659-го та закінчилась 8 липня того ж року нищівним розгромом армії московського князя Олексія Трубецького в Конотопській битві.
Виконуючи наказ царя Олексія Михайловича, московський воєвода вторгся на територію Гетьманщини 8 квітня на чолі величезного за мірками того часу понад 60-тисячного війська (близько 30 тисяч професійних вояків і щонайменше стільки ж бойових слуг) та одразу ж без бою зайняв Костянтинів. Вниз за течією річки Сули розташоване ще одне сотенне місто Лубенського полку – Лохвиця, що було опорною базою іншої московської армії – 35-тисячного корпусу воєводи Федора Куракіна. Закріпившись по Сулі, московити розпочали рух на північний захід з метою зачистити північну частину Лівобережжя від вірних гетьманові Виговському козацьких полків.
Карта весняно-літньої кампанії 1659 року на Лівобережжі під час московсько-української війни 1658-1659 років. З книги Андрія Бульвінського “Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи”, Київ, 2008 рік
Сам гетьман тим часом відійшов до столиці, Чигирина, де збирав підкріплення та очікував підходу кримськотатарських союзників. Проти “костянтинівської” та “лохвицької” ворожих армій він залишив два заслони у вигляді Ніжинського полку на чолі з наказним гетьманом Григорієм Гуляницьким і Прилуцького – під орудою полковника Петра Дорошенка.
Чисельність козацького полку на той час не перевищувала 3-4 тисяч вояків, тож Гуляницький і Дорошенко, фактично, мали вести партизанську війну, затримуючи просування московитів і сковуючи їхні дії.
Петро Дорошенко на німецькій гравюрі XVII ст. – майбутній гетьман “обох сторін Дніпра”, у 1659 році – прилуцький полковник
Прилуцький полковник обрав своєю базою Срібне, що за 80 кілометрів на північний захід від Лохвиці.
Зараз це селище, за сучасним адміністративним поділом – центр селищної громади у Прилуцькому районі Чернігівської області, колишній районний центр (статус райцентру втратило у 2020 році). А до 1659 року Срібне було великим містом, що оточене стінами дерев’яної фортеці, збудованої на початку XVII століття князем Яремою Вишневецьким.
У часи Речі Посполитої Срібне стало одним із центрів “Вишневеччини” – обширних володінь українського магната на Лівобережній Україні, які неофіційно називали “Лубенським князівством”. У місті діяло православне братство з церквою, братською школою та шпиталем.
Герб Прилуцького полку з печатки полкового суду XVIII ст.
Після появи козацької держави у 1649 році Срібне зробилося центром однойменної сотні Прилуцького полку.
Станом на 1654 рік московська присяга зафіксувала тут 1228 дорослих жителів чоловічої статі. Для порівняння, у Києві на той час мешкало 1460 повнолітніх чоловіків. Загалом у Прилуцькому полку Срібне було третім за кількістю населення, поступаючись лише Прилуці (1423 чоловіки) та Ічні (1798).
Міська печатка Срібного 1735 року
На жаль, дії майбутнього “Сонця Руїни” у тій військовій кампанії були не завжди вдалими. Маневри Петра Дорошенка у напрямку Лохвиці вчасно виявила московська розвідка. Воєвода Куракін діяв рішуче: виділив зі свого війська окрему “дивізію” під командуванням князя Семена Пожарского, до якої увійшли елітні московські підрозділи – дворяни, “діти боярські”, рейтари, драгуни та московські стрільці – загалом близько 17 тисяч кінноти та піхоти, враховуючи бойових слуг.
Пожарський (племінник так званого “визволителя” Москви Дмитрія) мав ліквідувати загрозу з боку прилучан, розчистивши шлях до об’єднання двох московських армій.
Кінні московські бойові холопи. З німецької гравюри XVI ст.
Перше бойове зіткнення підрозділів Дорошенка та Пожарського, що відбулося 18 квітня поблизу села Голінки Лохвицької сотні Лубенського полку (не плутати з “прилуцькою” Голінкою), не виявило переможця. Зрозумівши, що сили нерівні, козацький полковник почав відступ у бік Срібного.
Того ж дня московський воєвода спробував розгромити козаків біля Карпилівки: оборонців врятувало настання темряви.
Фрагмент мапи Боплана з зображенням фортець у Срібному та Лохвиці, 1648 рік
Розв’язка настала 23 квітня. На світанку корпус Пожарського підійшов до Срібного. Попри тотальну перевагу ворога, Дорошенко вирішив не відсиджуватися за фортечними мурами, а підготував до оборони переправи через річку Лисогір, намагаючись зупинити московитів на підступах до міста. Цей рубіж протримався до третьої години дня, після чого захисники відступили до Срібнянської фортеці.
“Жорстокі” (епітет з московських донесень) штурми мурів тривали ще три години. Зрештою окупанти увірвалися до Срібного, сіючи смерть на вулицях міста.
Прилуцький полк був вщент розгромлений, про що зокрема свідчить те, що ворогу дісталися полкові прапор і бунчук.
Московський воєвода XVII ст. Малюнок з книги 1841 року
Воєвода Куракін згодом доповідав царю Олексію Михайловичу про повне знищення всієї полкової старшини (“достальные, государь, начальные люди в приступе все побиты”). Що вочевидь було перебільшенням: принаймні частина козаків разом із самим Петром Дорошенком змогла відступити з міста через болото, і вже у липні прилучани та їхній полковник візьмуть участь у Конотопській битві.
Щоправда, доля решти оборонців та місцевих жителів Срібного виявилась трагічною…
Данчичева гора – південно-західна околиця Срібного. Сучасне фото
Читайте також:
На кону Першої білорусько-української війни стояв Київ: як у Битві під Лоєвом козаки дорогою ціною зупинили наступ білорусів
За свідченням козацького літописця Самійла Величка, Пожарський, здобувши Срібне, “тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками”.
Спалення міста включно з передмістями та церквою підтверджують і московські документи, зокрема донесення Куракіна (“а город, государь… зажгли, и город и посад выгорели, а церковь в то время от пожару огнем разорена”), – щоправда, без згадок про долю місцевого населення.
Титульна сторінка “Літопису” Самійла Величка
Сучасні російські історики не заперечують факт масової різанини, скоєної Пожарським у Срібному, проте цинічно виправдовують вбивства цивільних “військовою необхідністю”. Мовляв, міщани чинили спротив “русскім визволителям”, за що і були вибиті до ноги.
Аргументація нагадує сучасні виправдання МО РФ, яке після чергового влучання ракети по дитячому майданчику, автобусу чи багатоповерхівці заявляє, що нібито цілилось у “натівських інструкторів”.
“Судити Пожарського не можна вже в силу того факту, що срібнянці чинили збройний опір, тобто безпосередньо взяли участь у бою, – пише сучасний російський історик Бабулін. – Мирні жителі Срібного стали заручниками у бунтівників, які, сховавшись у домівках, вели вогонь по русскіх”.
Насправді різанина у Срібному не була випадковістю чи ексцесом. Під час кампанії 1659 року, як і впродовж попереднього 1658-го – першого року московсько-української війни, загарбники неодноразово проявляли своє справжнє обличчя.
Вже у травні 1659-го схожа доля спіткала Борзну: після захоплення міста московським воєводою Ромодановським його захисники були вбиті, а члени їхніх родин – козацькі діти та вдови – захоплені в полон та вивезені до Московії. Аналогічно, як свідчать літописи, московити вчинили зі срібнянцями, що вижили в різанині 23 квітня.
Жорстокість окупантів змушувала українських козаків і міщан чинити ще більш запеклий опір. Так, заохочуючи до боротьби наказного ніжинського полковника Кобилецького, наказний гетьман Григорій Гуляницький нагадував йому в листі про звірства московитів: “Неприятель жорстокий і немилосердний, москва наступає безбожна зі свавільниками, де нікому не спускають, все мечем і вогнем розоряють, церкви Божі палять, і монастирі, священників і іноків, і інокинь усіх під меч без усякого милосердя пускають,
а зверх того над дівчатами й попадями розорення роблять, груди урізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилуплюють, і гірше від поган чинять”.
Читайте також:
Мороз, болото і стріли Дорошенка. Історія, яка повторюється: річниця смерті московитів у Гайвороні на Чернігівщині
Кількість жертв Срібнянської різанини наразі не встановлена. Пролити світло могли б масштабні археологічні дослідження культурного шару Срібнянської фортеці XVII століття, схожі на ті, що були проведені в Батурині.
Про демографічний удар, якого зазнало місто, натомість свідчить податковий перепис, проведений через сім років після різанини – у 1666 році. Він фіксує у Срібному 114 житлових дворів. Для порівняння, у Прилуці, де на початку 1650-х років мешкало приблизно стільки ж люду, на той час було 343 двори.
Крім того, в місті, що раніше було відоме як важливий центр торгівлі, у 1666 році був майже повністю відсутній ремісничий прошарок населення.
Розгром московитів під Конотопом 8 липня 1659 року сучасники вважали “Божою карою” за пролиття окупантами безневинної крові жителів Срібного та інших українських міст. Про це, зокрема, прямо писав у своєму літописі Самійло Величко: “Отак винагороджено було, Бог так зволив, розором і кров’ю війська і його власною невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський”.
Як відомо, московський князь, що розпорядився втопити Срібне у крові, під Конотопом потрапив у полон до кримського хана Мехмеда IV та невдовзі був страчений за брутальну лайку на адресу правителя Кримського ханства.
Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією
Читайте також:
“Безстрашний джигіт” і “незамінна людина” Виговського: забуті герої Конотопської битви
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
