Батьківщина або смерть. Репортаж про повернення кримських татар

 

авторка: Ірена Брежна
написано в Криму влітку 1993 року

Шестирічна дівчинка поспіхом загрібає в землю біля дому свою ляльку. Після цього її, разом із матір’ю й шістьма братами та сестрами, прикладами автоматів заганяють у вагон для худоби. Ляльку їй подарував тато, він воює проти нацистської Німеччини в однострої солдата Червоної Армії.

Спогади про багатоденну подорож із Криму до Узбекистану з пам’яті дівчинки витіснили голод і спрага. Потяг зупинявся, тіла померлих залишали на березі Волги. У вагони, що везуть “зрадників народу”, організовані натовпи розлючених людей на залізничних станціях кидали камінням. “Батечку Сталіне, що ти нам заподіяв, тут, мабуть, якась помилка”.

П’ятдесятишестирічна історикиня Айше Сейтмуратова знову й знову бачить перед собою дівчинку, що немов у притчі, ритуально хоронить ляльку. По сімнадцяти роках, коли їй вперше дозволили відвідати Крим, вона іде дорогою до місця свого народження поблизу міста Керчі. “Я йшла в густому вологому тумані, й раптом туман розвіявся – і я побачила яму, в якій лежала лялька”. Ця залишена у Криму лялька — кримськотатарська душа Айше Сейтмуратової, що збереглася у землі її предків. Подарунок від батька. Пошуки ляльки стають пошуками перерваного зв’язку з предками.

Повернення — головна тема кримськотатарської новітньої історії. Вороття сильніше, ніж ті потяги, що так і не доїхали до місця призначення, бо всі депортовані померли раніше. Азовське море, в якому втопили корабель, що перевозив виселених мешканців трьох рибальських селищ, не в змозі поховати повернення. Міфічне вороття, міфічний Крим пів століття жив у степах і пустелях Узбекистану, Казахстану, Таджикистану, в лісах Уралу, у Красноярську, в далекій холодній Якутії. З 1989 року повернення почало ставати реальністю.

Айше Сейтмуратова повертається зі свого заслання з Нью-Йорка, звідки у 1970-1980-х роках вона організовувала кампанії протесту проти арештів кримськотатарських активістів, що вперто вимагали від Хрущова, Брежнєва і Горбачова дотримання своїх національних прав. Вони говорили про геноцид і наводили цифри: за 18 місяців по депортації вимерло 46% кримськотатарського населення. За подібні заяви, а також за самовільне повернення, до кінця 1980-х років передбачалися тривалі терміни ув’язнення за статтями “антирадянська агітація і пропаганда”, “наклеп на СРСР”, “хуліганство” або “спротив державній владі”. Кримськотатарські націоналісти були серед останніх політичних в’язнів, яких звільнили 1989 року.

Великоросійський шовінізм, що видавав себе за інтернаціоналізм, відповідав усім однаково: депортованим інгушам, чеченцям, калмикам, німцям Поволжя, багатьом знищеним і русифікованим народам: “Ваша батьківщина — весь Радянський Союз, ваш герой — ленінградський пролетар”. Навіть Горбачов — ще до того, як червона колоніальна імперія почала невблаганно руйнуватися всупереч його волі, — діяв згідно зі сталінсько-ленінською максимою: “Право народів на самовизначення підпорядковується праву робітничого класу на зміцнення своєї влади”.

Опинившись у Криму, Сейтмуратова позбувається болю. “Ця земля, по якій ми ходили століттями, дає мені сили. Це каміння, це коріння запліднене кістками, сльозами, потом наших предків. Ми оспівуємо цю землю в наших піснях. Жодне інше місце не в змозі стати для нас раєм”. Сейтмуратова плаче по-тутешньому: рішуче, ображено, пристрасно.

Націоналізм у Східній Європі. Більшовики зарозуміло відкидали його як “капіталістичне перехідне явище”. Виривали кістки з кримськотатарських кладовищ, давали селам і містам російські назви, етнічний термін “кримські татари” зник з усіх публікацій, радянська енциклопедія 1973 року наважилася згадати лише про кримськотатарську мову, та й то побіжно: “нею розмовляли в Криму до 1944 року, потім переважно в Узбекистані”.

Стратегічно важливий край, що колись був мультинаціональним, літня резиденція царів і лідерів комуністичної партії, згідно з декретом Леніна 1921 року Крим став курортом для робітників й піонерів і мав залишитися слов’янським. Наказ про депортацію 200 000 осіб, переважно жінок, дітей та людей похилого віку, обґрунтовувався тим, що частина чоловічого населення співпрацювала з гітлерівською Німеччиною. І незважаючи на реабілітацію кримських татар 1967 року, ця пляма залишилася на всій нації.

Депортація кримських татар 18–20 травня 1944 року — один із найстрашніших злочинів радянської влади

Кримським татарам дозволили селитися в будь-якому місці Радянського Союзу, але не в Криму. Тіла померлих у засланні родичів кримські татари таємно везли сюди у валізах, щоб поховати, дарма що такі подорожі тривали чимало днів. Ці кістки є провісниками повернення, вони символізують тілесність народу, трансцендентну ідею нації.

Молодий кримськотатарський художник Ісмет Шейх-Заде малює не понівечену тілесність у залізничних вагонах, не дірку замість дитячого рота, що в ніч на 18 травня 1944 року кричить в охопленому панікою натовпі на залізничних станціях Криму. Він малює сонячний ранок по тому: моторошну тишу в домі, а перед домом, на подвір’ї — ягня, жертовний агнець. Розуміння кримськотатарської трагедії починається саме тут, у цій порожнечі, яка мусить бути заселена: коли бачиш безпритульних свійських тваринах, що шукають своїх господарів.

Ще стоять 30 000 типових кримськотатарських будинків, у яких зараз мешкають росіяни й українці. “Ми знаємо, що не можемо вимагати, аби нам повернули наші оселі”. У Бахчисараї, у батьківському домі жінки, що зі стиснутими від болю губами каже ці слова, розмістився туристичний офіс, а сама вона поселилася над містом у халупі з гофрованого заліза.

Кримські татари повертаються. Вони приїжджають, їх притягує “серцевина реальности”, як називає рідний край Мірча Еліаде. Починають з того, що в рідній землі на трояндовому полі копають яму, встановлюють над нею намет і пишуть на ньому своє гасло “Батьківщина або смерть”. Потім у похмурому помешканні вони ставлять привезені з собою речі: телевізор, ліжко, стіл, сковорідку, чайник. Вирушають на пошуки роботи, стикаються з недовірою. “Чого ви приїхали?” — “Ми повернулися додому, додому”, — твердять для себе й для інших, для тих, хто знає і тих, хто визнати не хоче; повторюють, щоб у це питання життя і смерти не закрадався сумнів.

Фото: Валерій Милосердов

Перші ще мали змогу купувати будинки, тепер повертаються бідніші, а найбідніші лічать у діаспорі дні й години. За чотири роки приїхала майже половина популяції, що виросла до пів мільйона. Нарешті по пів століттю туги вони тут. Старі падають на фініші, як бігуни на довгі дистанції: зненацька їх обступають хвороби й вони нагло помирають серед куп пористої цегли з черепашника й білих кам’яних блоків, а довколо квітнуть помідори й огірки. Недобудовані оселі на околицях Сімферополя, Бахчисарая, Алушти: вони стоять у відкритих полях поблизу сіл, застигши в шоці перед новим ворогом — інфляцією, що, мов чудовисько, щодня захоплює все більші території. “Щоранку ми прокидаємося зі страхом: які сьогодні ціни?”

“Ви, мабуть, гадаєте, що це романтично, — чоловік запрошує мене сісти на лавку перед його бляшаною хатинкою. — “Випийте з нами чаю. На чай і хліб ще вистачає”. Недавно провели електрику, але поки вантажівка привезе воду з міста, доводиться чекати днями. “Як ви почуваєтеся на батьківщині?” “Чи добре, чи погано, але вдома”.

Лагідність у його голосі означає непохитність. Він покладається на силу своїх рук, вони готові працювати. У селищі з населенням 500 осіб поблизу Бахчисарая рефреном звучать два мотиви. Перший нарікає на інфляцію, повторюючи слова: бетон, хліб, картопля. Другий закликає до наполегливости. “Ми подолаємо нужду, ми вистоїмо”.

Кримськотатарські переселенці, Крим, 1993 рік. Фото: Стефано Дей, з архіву Ірени Брежної

“Діти, ви бачили масло за останні два роки?” “Ні”, — хором відповідають діти. Народна цензура дозволяє нарікати, щоб випустити пару, але повернення під сумнів не ставить. Ідею нації піонери на процвітання не проміняють. “В Узбекистані у нас був гарний будинок і робота”. “Ви не хочете повернутися до Узбекистану?” “Повернутися? Нас там ніхто не чекає. Шляху назад немає. Ми робимо це для наших дітей, щоб їм було легше у майбутньому”. Діти не плачуть, як старші, що розповідають їм історію несправедливости, вони м’яко і непохитно заперечують своєму безробітному батькові. Ні, він не зовсім має рацію, коли каже, що росіяни не люблять татар. “Наші однокласники нас поважають, вони навіть хочуть вивчати кримськотатарську мову”.

Їй шістнадцять, у неї є лише її південна краса, погляд палких усе ще дитячих очей. Вона показує незнайомцям своє помешкання у підвалі дому, який складається лише з цього підвалу, і їй соромно. Ліжко поруч з мішками цементу вона ділить зі своєю бабусею, яка бідкається: “Тут сиро, капає. Ніхто нам не допомагає”. Більшу частину фінансової допомоги, яку Україна надавала кримськотатарським переселенцям, проковтнули чиновники з адміністрації.

Картини Ісмета Шейх-Заде відображають травми його народу; вони ідилічні, як фільми Гічкока. Зображений у теплих барвах старий чоловік у мусульманській фесці на голові виходить з воріт кримськотатарського університету в легендарному місті Бахчисараї, що в перекладі з кримськотатарської означає “замок у саду”. Жах, який криється в цьому, здавалося би, банальному виході з воріт, відкрився мені одного дня: з колишнього центру науки, сягаючи християнського печерного монастиря 9-го століття поблизу, лунає гра на гармошці й спів російською. Картина, що відкривається мені, нагадує сцену з фільму Фелліні: у дворі колишнього університету в такт музиці кружляють у забутті підстаркуваті неповносправні, люди з психічними розладами. Біля зачинених воріт інтернату стоять дві байдужі огрядні жінки-лікарі у запраних білих халатах.

Ханський палац у Бахчисараї. Літографія 1845 року

Тетяна, російська екскурсоводка у Ханському палаці в Бахчисараї, не хоче розуміти біль, спричинений оскверненням цього місця. Чорняві живі нащадки тих, хто лежить на ханському кладовищі, що є її улюбленим місцем роботи, навівають їй думки про конкуренцію. До того ж, якщо у зовнішності новоприбулих є щось монгольське, млявий розум Тетяни вимальовує вершників з легендарного Кримського ханства, що, брязкаючи шаблями, нападають на Москву.

Тетяна не хоче знати, що після того, як 1783 року Катерина II розгромила кримських татар, їх знову скинули з коня: через півтора століття під суворим контролем НКВС у засланні, прославляючи ручну працю, їм довелося перетворювати на міста узбецькі пустелі. Вечорами вони хоронили своїх, що померли від виснаження. Ночами могили мерців розгрібали шакали. Але татарки й татари, завдяки яким вулиці Криму, де живуть 67% росіян і 20% українців, отримали смаглявий акцент, озброєні лише своїм неабияким почуттям згуртованости й не мають на гадці мститися.

Тетяна радо водить іноземних туристів Ханським палацом. Показує коштовний перський килим і скриню, вирізьблену турецьким майстром. Своєю м’якою німецькою мовою читає завчений урок: зручні, ефектні упередження щодо ісламу. Перед нами на розшитих золотом подушках лежить хтивість, у диму люльок, мов у летаргії провадять бесіди чоловіки, а в сусідньому будинку — гарем, де за ретельно заґратованими вікнами, під пильною охороною з вежі євнухів тримають у неволі невільницю-християнку. Хан зі своїми сімдесятьма сімома дружинами прогулюється у саду серед фонтанів, провадячи з ними бесіди про гармонію.

Кримськотатарські переселенки, Крим, 1993 рік. Фото: Стефано Дей, з архіву Ірени Брежної

Олександр Таряник — кримський українець, який розпізнав знаки часу. Коли перші кримськотатарські переселенці були змушені вдатися до незаконного захоплення землі, оскільки кримська влада відмовила їм у виділенні земельних ділянок, Таряник був головою районного комітету в Бахчисараї. Перша реакція колишнього комуністичного функціонера: він застосував підрозділи міліції, щоб вигнати репатріантів, але згодом пішов з ними на переговори, які увінчалися порозумінням і дружбою.

Таряник легалізував захоплення татарами земельних ділянок і невдовзі був усунутий з посади як чужорідне тіло в окупованій колишніми комуністами кримській адміністрації. Коли восени 1992 року поблизу прибережного міста Алушта відбулися серйозні сутички між поселенцями й озброєною екскаваторами та кийками міліцією, він, на той час уже успішний бізнесмен, надав у розпорядження татарських чоловіків великі “Волги” і “Мерседеси”, на яких вони поспішали на допомогу своїм пригнобленим співвітчизникам.

Згодом, улітку 1993 року, Таряник приїхав до Сімферополя на третій кримськотатарський національний конгрес, Курултай. З гучномовців будівлею конгресу відлунювали слова російською та гортанною кримськотатарською мовами: “Увесь народ мусить повернутися у Крим до 1995 року!”.

Гарячковий поспіх. “Наші співвітчизники пишуть із заслання: “Дайте мені два квадратних метри землі. Знаєте, для чого? Для могили!” Сейтмуратова зворушена. Зранене тіло народу, чия “рана постійно стікає кров’ю через кожну людину” — такі вислови тут є частиною розмовної мови — зарубцюється лише тоді, коли кожна родина побудує дім, а поруч постануть кримськотатарська школа, театр і мечеть, коли сфальсифікована історія кримських татар буде переписана й вони позбудуться клейма зрадників. “Тоді ми нарешті заживемо по-людськи, ми воскреснемо”. Тоді кримськотатарський націоналізм цілком може стати зайвим. Але наразі він працює як цілитель приниженої національної душі, як психотерапевт, що примирює з минулим.

У 1991 році Крим з його 2,5 мільйонами мешканців повернув собі автономний статус, який дав йому Ленін і якого позбавив Сталін. Кримський уряд боїться втратити свої привілеї, тому відмовляється визнавати кримськотатарський парламент, Меджліс, який вимагає справедливого представництва у кримському парламенті. “Ми все ще дисиденти”, — каже Мустафа Джемілєв, колись найвідоміший кримськотатарський правозахисник, який відбув п’ятнадцять років ув’язнення у радянських таборах. Сьогодні він президент Меджлісу і вважається національним героєм. Він каже: “Умови, за яких ми повертаємося в Крим, настільки важкі, що у випадку серйозних конфліктів, — хай Бог нас милує від них — кримськотатарських біженців не буде”.

Мустафа Джемілєв виступає на Курултаї 1993 року. Фото: Стефано Дей, з архіву Ірени Брежної

За словами британського есеїста Джона Берґера, батьківщина — це те унікальне місце на землі, де горизонталь перетинається із вертикаллю. У вигнанні, цьому падінні в небуття, вертикаль, що веде вниз до предків і вгору до богів, руйнується. У Криму ця насильно повалена вертикаль має бути відновлена. Дім має бути заземлений і підноситися до неба. “Народ і релігія”.

Одразу після того, як стихає національний гімн, 250 делегатів з усіх нових поселень й місць заслання моляться на Курултаї за мусульманським звичаєм, звівши руки з відкритими долонями догори. У залі конгресу стоїть проєкт меморіалу: залізничні колії, за допомогою яких людей позбавляли зв’язку з предками і з Богом, колесо тортур, на якому розривали тіла людей: метафора розчавлювання; художник зводить меморіал і викарбовує в металі назви знищених кримськотатарських сіл. Із символу зникнення він творить нову вертикаль. Угорі спаяні між собою рейки, а внизу — сферичне підвищення, вічна мандала, серцевина реальности. Тендітна батьківщина, захищена пам’яттю про минуле. Над усім гойдається медальйон. “Як над колискою”, — пояснює художник.

Шістдесятишестирічна Наіла Ісмаїлова досі має дівочу усмішку, таку як і тоді, коли вона жила у Криму до вигнання, лише верхній ряд зубів тепер золотий. “Я все життя мріяла про Крим, уві сні бачила зелені сади. Коли люди згадували Крим, я все кидала, бігла до них і слухала. Думала собі: якби лише вдалося туди повернутися, я більше б не хворіла. Ми всі так думали. І ось ми тут. Нам важко, але коли дме вітер і пестить мене, коли від холоду аж горить обличчя, коли сонце обпікає щоки, це так, ніби мене торкається моя рідна матінка”.

Переклад з німецької Галини Петросаняк

 


Про автора

Айше Сейтмуратова (ліворуч) та Ірена Брежна. Крим, 1993 рік. Фото: Стефано Дей, з архіву Ірени Брежної

Ірена Брежна (Irena Brežná, 1950 р.н.) — швейцарська журналістка, правозахисниця та письменниця словацького походження.

Після радянського вторгнення в Чехословаччину 1968 року з родиною емігрувала до Швейцарії. У 1975 році  закінчила студії славістики, філософії й психології у Базельському університеті, згодом працювала психологинею, викладачкою російської мови, присяжною перекладачкою, журналісткою і письменницею.

Багато років була правозахисницею, активісткою Amnesty International. Боролася за звільнення радянських дисидентів. Брала інтерв’ю для західної преси у колишніх в’язнів ГУЛАГу Тетяни Великанової, Валерія Абрамкіна, Олександра Подрабінека, Андрія Миронова, Віктора Файнберґа, Наталі Горбаневської, Андрія Синявського, Кронида Любарського, Анатолія Корягіна, Сергія Ковальова, Мустафи Джемілєва та ін.

Висвітлювала події у колишньому соціалістичному просторі, писала про повернення до Криму кримських татар і становище жінок у Східній та Західній Європі, а також у Гвінеї. Вона була однією з небагатьох західних журналістів, хто інформував про російську колоніальну війну в Чечні й опір відважних чеченських жінок.

Авторка десяти книг, серед яких романи й збірки оповідань, репортажі та есеї, перекладені багатьма мовами світу.

Здобула більше десятка нагород за літературу, журналістику та суспільну активність у Швейцарії, Німеччині й Словаччині. Має словацький Хрест Прібіни. 2012 року отримала Швейцарську літературну премію за еміграційний роман “Невдячна чужин(к)а”, а 2021 року – Премію Германа Кестена від німецького ПЕН-центру з таким обґрунтуванням: “Ірена Брежна — письменниця і відважна журналістка, яка у своїх есеях, репортажах й оповіданнях дає слово тим, кого забув світ — переслідуваним, ув’язненим і вигнанцям. Авторка, мандрівниця між мовами і світами, своє письмо бачить як поетичний і політичний акт, спрямований на захист прав людини, проти насильства і свавілля. Її моральний компас орієнтований на свободу слова в дусі Хартії Міжнародного ПЕН-клубу”.

Читайте також інтерв’ю з Іреною Брежною в “Новинарні“:
Ірена Брежна: Письменники у Швейцарії відмовилися заступитися за Стуса, аргументуючи це тим, що він націоналіст


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.