“У сильних духом мам – сильні духом діти”. Про силу жінок під час війни

Вероніка Пугач,
проєктна менеджерка Amnesty International Ukraine

“Я своїм дівчатам завжди кажу: пам’ятайте, у сильних духом мам – сильні духом діти… Ми, мами, з мамами постійно комунікуємо. Та дружить з мамою з того підрозділу, з дружиною того, з дочкою з того спілкується. Приходить якась інформація, ага… Я тоді бігом, скоренько: чи є з того СІЗО хто-небудь? А дайте контакти!” – енергійно розповідає про процес пошуку військовополонених у російській неволі Олеся Безрук. Її синові Андрію 22 роки, з яких більше двох він уже провів у полоні. 

Можливо, ви скажете, що це не фемінізм. Але фемінізм буває дуже різним та сприймають його теж по-різному.  Хтось вважає, що це ворожа для нас ідеологія, яку сповідували у Радянському Союзі. Хтось – що фемінізм прийшов на наші землі десь у дев’яності через західні гранти. Однак на українських землях фемінізм розвивався принаймні з кінця ХІХ ст., а його представниці відстоювали як права жінок, так і права української нації.  

У 30-ті роки минулого століття українська нація не мала незалежності і дуже сильно потерпала, особливо від російського гніту. Але на Галичині у цей час розквітнув жіночий рух і діяла потужна організація під проводом Мілени Рудницької – це був “Союз українок”. Організація налічувала близько 100 тисяч учасниць, переважно жінок із сільської місцевості. Жінки об’єднувалися на засадах взаємної допомоги та солідарності. Рудницька вірила у фемінізм як силу жінок, які єднаються та разом посилюють українську націю, а також нарівні з чоловіками долучаються до її бурхливого розвитку, формування цінностей та прагнень. З того часу, як я дізналася про “Союз українок”, мене захоплювала сила українського жіноцтва, здатного не падати духом у дуже непрості для української нації часи та активно займатися громадським активізмом. 

Мені імпонує концепція фемінізму Рудницької. Для мене фемінізм – це про рівні права і можливості, про посилення ролі жінок у суспільстві, у житті нашої нації та держави.

Зараз Україна знову переживає дуже складні часи, і знову через Росію. Багато людей стали на захист нашої держави, багато хто долучився до волонтерських ініціатив чи змінили напрямок своєї діяльності, аби бути ближчими до контексту війни і долучитися до важливих для України в цей час справ. Жінки є всюди, і сила їхня теж є всюди. Часто бачу в соцмережах коментарі, що “на нулі” жінок немає. Прикро таке бачити, коли зовсім нещодавно там загинула посестра мого чоловіка. Молода сильна жінка, яка добровільно мобілізувалася, відбивала нарівні з чоловіками російські штурми на одному з найважчих напрямків фронту і віддала життя за Україну. 

Наша організація наразі працює над дослідженням порушень прав українських полонених. Українцям і українкам добре відомо про ті нелюдські умови полону, у яких доводиться виживати нашим військовополоненим в місцях утримання в Росії і на тимчасово окупованих територіях України. Проте світові повсякчас треба нагадувати про Україну, про її людей і страждання, а також про воєнні злочини наших ворогів. Оскільки Amnesty International має секції у понад 150 країнах світу, ми хочемо скористатися її широкою присутністю, привернути закордоном увагу до кричущих злочинів Росії проти наших людей, спробувати через розголос призвести до змін. 

Деякі інтерв’ю з родичками полонених проводила і я. Я дуже переживала перед першою розмовою. Як говорити з жінкою, син якої вже два з половиною роки перебуває у російському полоні? Це той біль і страждання, які я не можу собі уявити.  

Жінки, з якими я познайомилася, по-справжньому вразили мене. Я побачила маму, яка за два роки отримала один лист від сина з полону. Лише вісім рядків від руки, але вони свідчать про те, що він живий та в змозі писати. Наречену, яка понад рік чекає на свого коханого, і за цей час не отримала жодного листа, жодного разу не говорила з ним. Маму, чий син пережив теракт в Оленівці. 

Ці жінки проходять через дуже важкі випробування. Але при цьому вони не лише знаходять у собі сили жити далі, виховувати дітей, ходити на роботу. Вони самоорганізовуються у групи родин полонених, вони опрацьовують великі масиви інформації у пошуках фотографій, відео чи згадок їхніх рідних. Вони діляться одна з одною контактами, досвідами, навичками.  

Одна з матерів розповіла мені, як вона та інші дружини та мами ідентифікували всіх, хто був на російському відео, на якому вона побачила свого сина. Вони дізналися, що усіх полонених звезли з трьох різних російських колоній. Це звичайна українська жінка з маленького села, але з надзвичайною волею і мотивацією. Під час розмови з нею я й згадала про “Союз українок”, про жіночу самоорганізацію майже сто років тому. Наші жінки об’єднуються, вони підтримують одна одну і разом шукають своїх рідних, надають про них інформацію державним органам, ходять на акції, щоб нагадати про українських полонених. Вони тримаються разом, тому що разом легше розбудувати мережу контактів, проходити цей непростий шлях, чекати. 

Так, це не активізм за права жінок, і в цих ініціативах беруть участь не лише жінки. Проте

в умовах війни саме жінки грають головну роль в організаціях, що борються за права військовополонених і шукають інформацію про зниклих безвісти. 

Я розповіла лише про те, з чим сама стикнулася нещодавно, і що мене дуже вразило. Але ж у різних сферах є сильні жінки, які попри важкі життєві обставини знаходять в собі сили рухатися далі, допомагати іншим. Це наші захисниці. Це наші ветеранки. Це жінки, чиї кохані віддали життя за Україну. Жінки, які шукають зниклих безвісти рідних. Дружини військових. Скільки ще є нерозказаних історій, непомічених людей? 

Те, що ці жінки сильні, витривалі, рішучі, не означає, що вони не потребують нашого визнання і підтримки. Ми як суспільство, а також як держава маємо робити усе можливе, аби посилювати їх, давати їм можливість бути почутими, і аби вони відчували нашу підтримку і повагу.  

Наступного разу, коли ви їхатимете на роботу в метро чи обиратимете продукти в магазині – озирніться навколо. Можливо, поруч із вами дружина купує протеїнові батончики для чоловіка, який на фронті. А може, тут мама, яка їде на акцію нагадування про полон і чекає на повернення своєї доньки. Можливо, тут ветеранка, яка ніколи не забуває, що війна почалася у 2014 році, бо вона боронила нашу країну ще в ті часи, коли наше суспільство було далеко не настільки свідомим щодо загрози від Росії.

А можливо, ви і є та сильна жінка, яка об’єднує навколо себе інших і надихає їх, навіть не усвідомлюючи власної сили та впливу. 

Сила України завжди була в наших людях. Це безліч чоловіків, без яких неможливим було б існування нашої держави. Це також і багато жінок, які стоять поруч із ними. Хоча іноді фізично перебувають так нестерпно далеко від них. 

Читайте також:
Нова директорка Amnesty International в Україні Вероніка Вельч: Тип замінування, який ми бачимо на раніше окупованих Росією територіях, є дуже символічним і дуже жорстоким