автор: Олена Максименко
фото авторки, надані героями матеріалу та з відкритих джерел
“Вони що робили, тварюки?! Гатили – отак просто по хатах, нас залякували, держали в страху. “Російська рулетка” – куди попаде. У нас так прильотом убило козла породистого… Субота, я вдома прибирала на кухні, тільки вийшла в коридор – кухню прошило наскрізь…”
Олена Бєлозоренко, сировар та засновниця ферми “Лиманська коза”, ділиться спогадами про життя на окупованій Херсонщині. Менш ніж рік тому вона, її чоловік Валентин Бєлозоренко, їхні кози, коти і собаки виїхали на Київщину, щоб усе почати з нуля. Вони пережили окупацію, раділи звільненню і нізащо б не поїхали з рідного дому, якби обстріли не стали зовсім нестерпними.
І, звичайно ж, у жодному разі не покинули б своїх кіз та інших тварин. Переїхати погодилися лише тому, що разом із собою вдалося забрати всю живність.
…На двох довгих столах – тарілки з сирами, які дегустують гості, запиваючи вишуканими домашніми компотами та сухим вином. Тут не чути вибухів та інших звуків війни. Розмову перериває лише галас дітей та вимогливе мекання кіз.
Господиня розповідає про послідовність, у якій треба куштувати сири, і про кожний продукт окремо:
“…Бринзу з кмином ви спробували. І остання – це така топова бринза, в’ялені томати, базилік і часник. Вона у нас на Херсонщині була фавориткою. І чоловікам дуже подобається… Біленькі кульки у вазочках – це фета в маринаді. Це крафтовий рецепт, в ній немає розпушувачів, вона не кришиться, як магазинна. Виготовляється як звичайна бринза, але трошки інша температура, закваска. І самопресування – залишається на ніч в теплому місці і йде таке собі підкислювання. А маринад у мене дуже лайтовий: там оливкова олія, прованські трави, перець горошком, розова гімалайська сіль і паприки трошки. І часничок – така тоненька-тоненька долечка, на самому дні…”
Олена Бєлозоренко. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Вона знайомить гостей із сиром шевр; розповідає, як вирощувати правильну сирну плісняву. Мекання стає більш наполегливим. Жінка перериває екскурсію і реагує:
“А хто там кричить? “Міна! Міна, дівчинко!..” Коза замовкає на деякий час, зрозумівши, що на неї звернули увагу.
“Лиманська коза” знайшла прихисток у селі Гвоздів Обухівського району. Сюди довелося переїхати зі Станіслава в Херсонській області, коли обстріли стали геть нестерпними.
Але Олена постійно їздить додому, на Херсонщину. Визнає – тягне туди несамовито, тож буквально вигадує приводи про “забрати щось важливе” для небезпечних і складних поїздок. Чоловік сердиться і чорно жартує: “А пам’ятник надгробний тобі хто буде потім ставити?”
Жінка з жахом згадує життя в окупації. Визнає: те, що до них не прийшли грабувати – справжнє диво: “Я молилась…”
Показує плетений оберіг на руці, який майстриня “заряджала” по фото. Жінка признається – за кращих часів реготала б з таких ритуалів, та під час війни “всім треба за щось хапатися”.
Зв’язку не було, і щоб упіймати сигнал телефона, спеціально їздили на скелі. Такі поїздки були ризикованими: окупанти часто відбирали в людей телефони. Але зате був шанс вловити зв’язок і сконтактувати з рідними та дізнатися новини.
Вид на лиман біля Станіслава
На вільній території за батьків переживала донька Влада, а за кордоном – син Володимир.
А поряд із фермерами жив колаборант, який живе там і досі. Він підгодовував окупантів.
“Слава Богу, ніхто до нас не прийшов, – говорить Олена. – Хоча нашу позицію вони знали. Хтозна, чому не чіпали. А от у фермера, який жив навпроти, вивезли все, що могли. Самі господарі на той час уже виїхали, але ці знали, що там є що грабувати. Навіть матраци витягли… це таке позорище, така огида!..”
Читайте також:
Сівачі з міношукачами. Як фермери на деокупованих полях Херсонщини перемагають смерть заради нового врожаю
Самі вони виїхати не могли – про те, щоб лишити кіз, не могло і йтися. Із навколишніх селищ першою постраждала Олександрівка. Саме звідти окупанти зайшли до Станіслава.
“Олександрівку просто знищили, це було поле бою. Тому люди звідти втікали, залишаючи все і всіх. Ми назбирали 11 собак – всіх тварин, які приходили, прихищали.
На фермі
“Лиманська коза” стала таким собі “ноєвим ковчегом” для вцілілих тварин, що залишилися без господарів. Ферма дозволяла жити натуральним господарством. Із тими небагатьма односельцями, які також залишилися у Станіславі, обмінювалися продуктами: Бєлозоренки забезпечували людей “молочкою”, хтось інший пік хліб, ще в когось були індички – а отже, яйця і птиця…
“Я собі так придумала, що коли повернуться люди, ми будемо дарувати їм по парі: кізоньку і козлика, щоб було з чого почати. Вони ж повернуться без нічого. А тут бац – пів року, і вже молочко якесь. І ми зробили таку акцію, роздали 26 голів. Один чоловік переїхав із Музиківки – в нього орки вирізали геть усе стадо, йому не пощастило…”
Олена згадує, що коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, для неї це стало більшим жахом, аніж 24 лютого. Але все одно вірили в те, що все буде добре:
“Після того, як ми 8,5 місяців прожили в окупації, а потім було звільнення – здавалося, що раз одне диво вже сталося, то буде й інше, і все буде добре. У нас там такі красиві пагорби – як і тут, але там лиман, чайки, пелікани… Але на тій стороні – Кінбурнська коса, а там же ж “сусіди”. І вони нас бомбили. Під час прильоту 4 серпня 2023 року згоріли корми, сильно поранило нашого робітника. Валика контузило…”
Наслідки одного з “прильотів” на ферму в Станіславі
Із кожним прильотом впевненість у рішенні лишатися танула. Зрештою, почали шукати варіанти, хто міг би прийняти родину та ферму. Методом шести рукостискань познайомилися з іншим подружжям – Оленою та Олександром, власниками покинутої ферми на Київщині. Коли фермерка з Херсонщини побачила ці простори, закохалась у місцевість з першого погляду. Та й господарі також прийняли їх приязно. Переселенцям не лише надали ферму, а й виділили кімнату для життя.
“Ми думали, що житло доведеться десь знімати. Але люди, які нас нас не знали, ми їм ніхто взагалі, – нас прийняли!” – не приховує розчулення Олена.
Окрема епопея – вивезти весь “ковчег”. На допомогу прийшла волонтерська організація “Сильні, бо вільні”. Але оскільки волонтери – британці, за правилами безпеки іноземців не допускають на лінію вогню. А Станіслав вважається таким, що на цій лінії знаходиться. Тож транспорт із клітками для тварин міг доїхали тільки до Лиманів (Миколаївська область). Тварин до Лиманів відвозили бусами друзі фермерів, а люди добиралися окремо.
Так кіз евакуювали зі Станіслава
Переїзд минув не без стресу, особливо для котів, яких у Бєлозоренків загалом вісім. Сіамська кішечка Сіма тиждень нічого не їла й майже не пила, так стресувала.
Перший час потерпала від туги за домом і господиня. “Накочувалася якась апатія, виникало питання: що я тут роблю, де я взагалі?” – зізнається Олена.
Однак світ посилав помічників, і це тримало. Якось, наприклад, їм зателефонував чоловік із кафедри ветеринарії аграрного універститету Білої Церкви й розповів, що прочитав про “Лиманську козу” в газеті. І запропонував допомогу з “ветеринаркою”, яка була справді дуже на часі.
“Війна подарувала стільки світлих людей! Їх краще видно під час темряви”, – усміхається фермерка.
На запитання, чи планує повертатися на рідну Херсонщину, Олена довго мовчить. І зрештою зітхає:
“Як Бог дасть… не знаю. Ми ж не збирались виїжджати, однозначно не збирались! Вдома і стіни, і повітря – Боже, як пахне лиман… Додому дуже хочеться. Але ж якось і для чогось склалося так, що ми сюди переїхали…”
Ферма “Лиманська коза” виготовляє сири на будь-який смак. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Спогади про окупацію й евакуацію на диво органічно перемежовуються з дегустацією. Господиня не забуває коментувати наступний шматочок, і з пекла окупації ми телепортуємось у сонячну Італію:
“Наступний сир, де зелений шпинат, – це качота, італійський напівтвердий молодий сир. Він робиться маленькими голівками і визріває 5 днів. Можна в мед вмочати, спробуйте!”
Наступні качоти – в кавовій та винній скоринці. Для того, щоб відчувалася кава, вона має бути найвищого сорту. Для цього син надсилає справжню італійську “Лаваццу”.
Сироваріння забирає весь час, тож про те, аби виготовляти ще й вино, годі й думати. Напій до сирів замовляють у іншого виробника. Олена з ностальгією згадує вино, яке вони закуповували на Херсонщині:
“Там у нас був Валера Молдован. Такого вина, як у Валери, не було ніде!.. У нього особлива метода приготування, виходить неймовірно смачне!.. І на ранок ні голова не болить, нічого. Справжнє червоне сухе вино”.
Серед гостей виявляються також переселенці – з Донеччини та з Криму. Коли господиня презентує одну з качот із сумішшю лимонних перців, то зі смутком зазначає, що тут їй не вдається знайти такі ж добрі перці, як вдома. Кримчанка радить точку зі спеціями на ринку на Лісовій: “не такі, звісно, як були в Криму, але теж добрі”.
За практичними порадами ховаються нотки болю за втраченим життям.
Читайте також:
“Теляча мама Аня”: поки чоловік у ЗСУ, Анна Нечепорук сама доглядає унікальну ферму-“заказник” і приймає вимушених переселенців
На Херсонщині бізнес набирав обертів – автобуси з відвідувачами приїздили на ферму навіть з інших регіонів, зокрема з Києва й Вінниці. Функціонував сайт, поступово формувалося коло постійних замовників продукції. На новому місці інформація про “Лиманську козу” поширюється здебільшого “сарафанним радіо” та через соцмережі.
Перш ніж стати фермеркою, більшу частину життя Олена пропрацювала в херсонському обласному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша адміністратором з гастрольної діяльності.
“А потім нам захотілося з чоловіком “на волю”, – розповідає про рішення переїхати в сільську місцевість. – І нас завело в Станіслав. Коли ми переїхали, там ще не було туризму. Вже потім USAID почав туди вкладати гроші. Там же такі неймовірні місця! По суті, з нас усе потроху й почалося”.
Олена і Валентин Бєлозоренки
Нову для себе роль фермерки опановувала самостійно. Читала форуми, переймала чужий досвід, експериментувала. Графік роботи дуже напружений, тож екскурсії на фермі проводять лише по вихідних – решту часу забирає виробничий процес та догляд за тваринами.
Денні надої бувають різні. Олена розповідає, що з приблизно 30 літрів молока на день виходить 10 кілограмів сиру.
Жінка зізнається, що з повномасштабним вторгненням Росії відбулося переосмислення. Докоряє собі, що не сприйняла достатньо свідомо події в Криму, на Луганщині й Донеччині в 2014-му. Переймається через недосконалу українську, на яку перейшла.
Кози ще “вдома”, на Херсонщині
Її чоловік Валентин узагалі переїхав в Україну з Камчатки багато років тому. Йому мова дається ще гірше, однак колаборантам-односельцям у Станіславі “роздавав чортів”.
А в нас тим часом сирний тур триває, і Олена представляє сир бельпер:
“Це швейцарський твердий сир. Він готується з рожевою гімалайською сіллю і часником. Визріває від трьох тижнів до двох років. Спочатку він такий як масло, не кришиться, потім стає більш крихкий, а потім – узагалі як пармезан, як каменюка…”
“На десерт” пропонує скуштувати йогурт домашнього виробництва.
Валентин знайомить гостей із козами: “Це ось Фанічка. Це Міночка, та Зарочка. А ось прийшла знайомитися Ангеліна”.
Валентин і його “діти”. Фото: Олена Максименко / Новинарня
Поки діти частують їх бубликами, господар із неймовірною ніжністю розповідає про своїх підопічних, яких на фермі зараз аж шість десятків:
“Вони безумно красиві. У нас є й породисті кози й не породисті, одні дають молоко, а інші не дають – але вони всі чудові. І не тільки дуже гарні, а ще й дуже розумні тварини! Недарма ж навіть у цирку виступають. У мене був козел, який, коли приїжджали туристи, виходив і з ними вітався.
А ще у них зір дуже цікавий – бачите, зіниці горизонтальні. Кози бачать на 320 градусів навколо себе. Це “зір жертви”, щоб ззаду ніхто в природі не напав. Вони мені як діти! Я сам не поїм, а їх обов’язково погодую!”.
Фото: Олена Максименко / Новинарня
А ще у кіз 4-камерний шлунок, це дозволяє їм їсти до 80% всього, що росте на планеті, їх існує понад 200 порід, ця тварина 200 разів згадується в Біблії… Таке враження, що Валентин знає про своїх улюблениць усе.
Сам він зізнається, що до ферми вів не надто доброчесне життя. Грав у карти, займався рейдерством.
“Я шкодую, що раніше не захопився цією темою! А тепер, коли люди приїжджають покуштували сиру, поспілкувалися з козами, їдуть – такі щасливі очі: “Валіку, можна, я тебе обійму?!” Оце самий кайф!..”
Кози мекають, Валентин їх заспокоює: “Зараз, діти, зараз підемо! Зараз тебе пофотографують, і ми підемо додому, зайчики!”
І відводить своїх “дітей” у загін.
Фотогалерея:
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
