авторка: Анастасія Крупка
Він повернувся з Фінляндії, щоб стати на захист України під час повномасштабної війни. Бандуру мав із собою на службі, грав побратимам. Мріяв із друзями заспівати на окопі після перемоги, а ще – запустити оселедця й музикувати на вулиці.
Але 47-річний Ігор Суботяк, військовослужбовець Івано-Франківського зонального відділу Військової служби правопорядку, загинув на війні. Рік тому, 7 серпня 2023-го, його життя обірвала російська ракета в Покровську Донецької області.
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових.
Усі історії з циклу «Творці кобзарської культури, які полягли за Україну» можна прочитати в окремому спецпроєкті.
Ігор народився на Івано-Франківщині в селі Жуків. Був четвертою дитиною в сім’ї. Мав двох старших братів і п’ятьох сестер, одну старшу й чотирьох молодших. Усі вони росли у великій любові до музики: батьки співали, старші діти ходили до музичної школи. Ігор грав на духових, зокрема на кларнеті. Молодші сестри були самоучками.
Ігор Суботяк у школі. Джерело: архів родини
“Вони жили у двох хатах, роботи було багато. Постійне випасання худоби, дні на полі, – розповідає донька Богдана Суботяк. – Попри це, мали веселе дитинство. Ми з братом, коли малими лягали спати, постійно просили тата розповісти щось про той час. Це були наші улюблені історії. Колись думала – треба буде записати їх на диктофон, щоби своїм дітям потім вмикати. Зараз найбільше шкодую, що цього не зробила“.
Серед дитячих спогадів, якими ділився з дітьми Ігор, були й історії про музику. Музична школа – в сусідньому селі, за майже десять кілометрів від дому. Доводилося ходити пішки, взимку – через сніги та у морози.
Музичну школу Ігор закінчив на відмінно, на іспиті грав чотири довжелезні твори.
Представники зі Львівської консерваторії зацікавилися хлопцем, захотіли глянути на його кларнет, що звучав просто неймовірно. Виявилося, що той був старим, налаштованим лише на пів тона – і в ще більшому захваті викладачі сказали Ігорю, що беруть його до консерваторії.
Проте для сім’ї з вісьмома дітьми відправити хлопця навчатися до Львова було фінансово неможливо. Тож Ігор вчився на столяра-червонодеревця у Коломиї.
“Мені здається, що татові не вистачило освіти у житті – профільної, вищої, – каже донька. – Він був дуже творчий: писав вірші, складав пісні. Але я думаю, щоб це все далі розвинути, треба було освіти. Він хотів ставити вистави, мріяв у селі зробити щось на кшталт мюзиклу «Запорожець за Дунаєм»”.
Коли проходив строкову службу, грав на гітарі. Старші військові його навіть відпрошували, щоби тільки він вечорами пограв для них пісень.
Ігор Суботяк під час строкової служби в ЗСУ. Джерело: архів родини
У 1996 році Ігор одружився з Галиною, дівчиною родом із його рідного села. Молода сім’я жила в Коломиї. За два роки у них з’явилася донька, за три – син.
“Ми дуже багато часу проводили в селі. Кожних вихідних бували на природі. У тата був білий «Жигуль» із великим багажником, нас ставили туди й казали, що машина не поїде, якщо ми не будемо співати. І так я, мій брат, діти татових друзів співали старих пісень. У нас було три пісні, які я тепер асоціюю з дитинством: «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Вчора була суботонька» і «Коні, мої коні, як я вами гоню»”, – пригадує Богдана.
Ігор Суботяк із дружиною та дорослими дітьми. Джерело: архів родини
Дітям Ігор не ставив жодних заборон, навіть коли йшлося про важливі етапи у їхньому житті, як-от вступ до університету.
“У нас щодо багатьох речей було – роби, що хочеш. Нам нічого не забороняли. І, мабуть, ця свобода вибору допомогла нам. Ні у мене, ні в брата не було підліткових протестів чи чогось схожого“, – згадує Богдана.
Ігор працював будівельником, робив ремонти. Міг з дерева зробити що завгодно, тож для близьких змайстрував багато речей, зокрема альтанку.
Дуже любив гуртувати довкола себе рідних і друзів. На подвір’ї Суботяків часто було гамірно. До сусідів долинали старовинні пісні. Чоловік купався у любові до традицій, цінував вишиванки. Був старостою на весіллях – стежив, щоб дотримувалися всіх звичаїв та обрядів.
Ігор Суботяк разом із великою родиною: братом із дружиною, чотирма сестрами з чоловіками, племінниками, дітьми та мамою. Джерело: архів родини
Хоч чимало людей згадують Ігоря саме як бандуриста, інструмент, на якому він завжди мріяв грати, з’явився в його житті лише у сорок років. Тоді, за словами доньки, у батька загалом був переломний момент – він поїхав працювати у Фінляндію, почав вчити фінську.
Ігор Суботяк зі своєю бандурою у Фінляндії. Джерело: архів родини
“У 2013 році татів друг запропонував поїхати в Ялту. Там на прогулянці батько зустрів відомого бандуриста Остапа Кіндрачука, який грав пісню «Яничари». Це для нього стало поштовхом, а пісня була однією з його улюблених поряд із «Ой у лісі, на полянці стояли повстанці»”, – каже Богдана.
Ігор Суботяк з Остапом Кіндрачуком у Криму. Джерело: архів родини
Після повернення Ігор пішов до вчительки музичної школи в Коломиї. Вона знайшла контакти тих, хто продавав бандуру. Щоправда, поламану – інструмент мав тріснуте заднє деко. Та це не стало на заваді – Ігор із кумом швидко все полагодив.
“«Пам’ятаю, що нігті для гри на бандурі тато замовляв десь у Харкові у старенького дядька. У тата були дуже великі пальці. Ну, він загалом мав метр вісімдесят шість, кремезний такий. Один палець за три струни міг зачепити. То для нього стандартні нігті не робили“, – пригадує донька.
Ігор взяв кілька приватних уроків, а потім забрав бандуру з собою до Фінляндії і вже вчився грати там. Трохи нервував, бо духовики не так часто використовують басовий ключ, ноти вже не пам’ятав добре.
“Але він дуже багато вчився. Починав з найлегшого аркана. Мав мету – навчитися грати переборами, щоб приїхати додому і могти співати під інструмент“, – каже Богдана.
Товариство українців у Фінляндії почало запрошувати Ігоря співати, а пізніше й грати на бандурі. До цих концертів він наполегливо готувався, навчився краще грати. Так у Фінляндії його всі взнали як Ігоря-бандуриста.
Ігор Суботяк на Сенатській площі в Гельсінкі, Фінляндія. Джерело: архів родини
“Пам’ятаю, як тато якось приїхав на різдвяні свята, взяв із собою у село бандуру, яку позичив у знайомої. Тоді ми вперше під неї колядували“, – згадує Богдана.
Ігор дуже любив бандуру і ставився до неї вкрай обережно, наче до дитини.
Називав інструмент “Олею”.
Казав – якби у нього була ще одна донька, то дав би їй таке ім’я.
Інструмент завжди стояв у нього в чохлі або на підставці. Бандури не можна було торкатися. Коли діти знайомих приходили в гості, то могли пограти на піаніно чи гітарі, але на бандурі – зась.
7-Ігор Суботяк із бандурою у Фінляндії
“Одного разу на Великдень у Фінляндії тато одягнув вишиванку, взяв бандуру і поїхав співати на природу. До нього тоді підходили люди, слухали. Він казав, що колись має сісти на вулиці просто поспівати, а коли стане старим, то запустить собі оселедця, як Кіндрачук“, – розповідає донька.
За кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення росіян Богдана намагалася поговорити з рідними про війну, але ті казали, що вона себе надміру накручує. Вранці 24 лютого, через проблеми зі зв’язком, доньці не одразу вдалося додзвонитися до тата.
Рідні не знали, що Ігор вирішив повернутися з Фінляндії в Україну. Він продав машину, перевіз усі речі до друга, привів до ладу документи – збирався так, як назавжди.
Повідомив рідним, що повертається додому, вже тоді, коли на поромі перетнув море і переїхав усю Естонію. Від такої новини сім’я не була в захваті.
“Та з його компанії служать майже всі. Якби тато не приїхав, то не зміг би нікому з них глянути в очі”, – пояснює Богдана.
“Я йду [до війська], щоб не забирали сина, братів. Ми дорослі, діти у нас теж не малі, нам нема чого втрачати“, – казав тоді Ігор Суботяк.
Що таке війна і боротьба за свободу, він знав змалечку від рідних, які були в лавах УПА.
Ігор Суботяк у лавах Збройних сил України. Джерело: архів родини
Як повернувся додому, то одразу взявся до роботи: облаштував сховище, замаскував вікна, охороняв школу, де жили переселенці. Кілька тижнів оббивав пороги військкомату, бо його спершу не хотіли брати – через вік і відсутність бойового досвіду. Втім згодом таки взяли.
“Тато потрапив до Військової служби правопорядку ЗСУ. Служив переважно в західних областях. В останні місяці казав, що буде їздити додому кожного разу, як випаде можливість. Так і робив“, – розповідає Богдана.
Ігор Суботяк у лавах ЗСУ. Джерело: архів родини
На службі разом із Суботяком була бандура, яку позичив у знайомої. Ігор любив грати побратимам, а вони – слухати. Записували ці виступи на відео.
Крім українських пісень, Ігор виконував й іноземні. Як-от “Хто не любить, того ніколи не полюблять” (“Chi non ama, non sara amato mai“) Адріано Челентано.
Прикарпатський зональний підрозділ Ігоря мав кількамісячні ротації на схід, зокрема у Покровськ. Улітку 2022-го Ігор Іванович отримав травму і не поїхав. Тож перша й остання ротація старшого сержанта Суботяка на Донеччині з підрозділом ВСП почалася у 2023-му.
Ігор Суботяк з побратимами на Донеччині. Джерело: архів родини
У день, коли батько загинув, 7 серпня, Богдана сильно хворіла, лише надвечір їй стало трішки легше.
“О 19-й я йому подзвонила. Хотіла показати пса, якого він дуже любив і називав «генералом Аскольдом». Тато саме їхав у машині з хлопцями, подивився на нього, на нас із мамою. Ми говорили дуже мало, він пообіцяв передзвонити, – згадує донька. – Далі я лягла й прочитала, що у Покровську приліт. За деякий час – другий. Написала татові, чи все добре, почала переживати, але ще кілька годин нікому нічого не казала“.
Ігор Суботяк з улюбленим собакою – лабрадором Аскольдом. Джерело: архів родини
Невдовзі Богдана спробувала подзвонити, але батько не відповідав. Втішала себе, що він може розбирати завали.
Проте потім з’явилося повідомлення, що у Покровську загинув військовий.
“Про це я теж вирішила нікому не казати, хоч знала, що це хтось із татових. Я не мала жодного номеру тих, хто поїхав із ним на ротацію. До інших дзвонити не хотіла – якби тато про це дізнався, то сварився б, навіщо я підняла паніку, якщо він тільки кілька годин не бере слухавку“, – пригадує Богдана.
Уночі Богдана температурила. Коли прокинулася, мама запропонувала подзвонити до когось із татових побратимів. Знайшли номер Дениса.
– А ви вже знаєте що сталося, та?
– Ні-і, – відповіла Богдана.
Тиша.
– …Денисе? Що сталося?
– Я вам дуже співчуваю.
– А що з татом?
– Немає більше Ігоря.
Богдана зойкнула. Швидко сповістила мамі, брату, дядькові. Подзвонила на номер татового побратима Івана в Покровськ, запитала: “Там один військовий загинув, це мій тато?“. Той відповів, що так, і додав, що
Ігор у цей час допомагав людям.
Потім до сім’ї приїхали військові з Ігорового підрозділу.
“Перше, що я запитала, якою буде труна. Мені відповіли, що відкритою, – згадує Богдана. – Тата прибило осколками ззаду. Було видно, що переламана грудна клітка, бо вона була трохи складена. Ще були два порізи на щоці“.
Менш ніж за місяць у нього мав бути день народження. Ігор Суботяк трохи не дочекався своїх 48 років.
На похорон зібралося дуже багато людей – полеглого добре знали і любили.
Обидва священники – один у Коломиї, інший у селі, де Суботяка поховали, не змовляючись, на прощанні увімкнули пісні, які виконував Ігор. Грала й Богдана.
“Якраз напередодні похорону, вночі, татовий друг привіз його бандуру з Фінляндії, – розповідає дівчина. – Ми поставили її біля труни. На похороні відкрили. Я її взяла, трішки побринькала біля тата. Казала: «Тату, послухай ще раз»”.
Увесь шлях був засипаний квітами – від початку сусіднього села, через польову дорогу, до самого цвинтаря. Грав оркестр, протягом прощання хор співав пісню “У полі могила з вітром говорила“.
На гріб повісили прапори і поставили дві фотографії Ігоря: одну з військового квитка, а іншу з бандурою.
Ігор Суботяк. Джерело: архів родини
Туди часто навідуються діти.
“Бабуся казала, що сусідська дівчинка просить не вести її до дідів чи бабів, а одразу до Героя“, – розповідає Богдана.
Читайте також:
Фронтові дива старого “Сича”. В’ячеслав Бакулін міг загинути на війні багато разів, але смерть дістала його зсередини
Після смерті Ігоря на його бандурі грає донька. Син возить у машині батькові шеврони. У Коломиї і кількох селах, зокрема рідному, стоять меморіальні банери з портретом Ігоря Суботяка. Близькі зберігають медалі, більших відзгнак не виборюють. “Тато і так би нервувався з цього всього, бо завжди казав, що понти йому ні до чого”, – додає донька.
Пам’ятний банер у Коломиї. Джерело: архів родини
Ігор мріяв про внуків, сумував за Фінляндією. Був сповнений життя і завжди впевненим у тому, що все робить правильно.
“Там де ми, все має бути найкраще“, – казав він.
Орден “За мужність” ІІІ ступеня Ігоря Суботяка. Джерело: архів родини
Суботяк часто підбадьорював друзів-військових. Казав, що все буде добре. Вони мріяли втрьох зійтися на окопі і заспівати після перемоги.
Один і далі воює в Запорізькій області, інший – у Донецькій.
Читайте також:
Рятував людей із завалів: від обстрілу в Покровську загинув Ігор Суботяк, який повернувся з Фінляндії воювати за Україну
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
