“Наш історичний обов’язок – створити безсмертну Сагу про Україну”. Серафим Гордієнко закликає митців, що воюють, сформувати нову культурну платформу

 

автор: Марина Ткачук
фото надані героєм матеріалу та з відкритих джерел

“Велика війна принесла Україні колосальний обсяг матеріалу, з якого буде сформована нова українська культура. Її початок – перед вами. Зустрічайте – МЕТАРОМАНТИКА: Кров, степ і вічність. Ми писали цю книгу поезією, прозою, кров’ю і потом”, – так 21-річний військовослужбовець Серафим Гордієнко “Фалько” презентує книгу, яку разом із побратимом Олександром Мєняйловим “Данте” фактично написав в окопах.

Серафим – морський піхотинець, командир розрахунку дронів у 14-му окремому полку. У перший же день “великої” війни хлопець покинув навчання в університеті, щоб поїхати на фронт добровольцем. Він довго боровся за право служити в армії, домігся свого, зрештою пройшов базову військову підготовку у Великій Британії.

Окрім реального фронту, де Серафим продовжує воювати з російським окупантом, він вважає не менш важливим і культурний. Бо “війна на фронті – про здатність вижити. Війна між культурами – про змогу перемогти”.

Саме тому разом із побратимами Фалько заявив про створення нової культурної платформи і філософії. І їхня книга, мовляв, – це перша цеглинка у цьому фундаменті. Свій новітній ідейний і художній напрям бійці називають метаромантизмом. На власному бойовому досвіді метаромантики фіксують найяскравіші етапи активних бойових дій і трансформують їх у художній вимір:

“Якісно інший метод інтелектуального і емоційного сприйняття епохи, винайдений у багаточисельних рефлексіях щодо часу, який ми пережили – ось спосіб закарбувати дух Великої війни у вічність, ще один засіб ведення війни і спроба осягнути вимоги щодо майбутнього, яке наближається”.

Серафим із побратимами закликають українських митців, що воюють, доєднуватися до створеної ними культурної платформи і спільно працювати над новими глибинними сенсами, які зможуть розповісти правду про Україну.

“Світ потребує дійсної героїки (…), потребує нових сенсів, обгорнутих у декорації сучасності, натхненних духом фундаментальної давнини. Світ вимагає від нас дозволу нарешті прокинутись. Шлях до цього – формулювання нової культурної ідеології, стилю, художнього напряму, використовуючи наявні засоби фіксації – кінематограф, музичну культуру, прозу, поезію, відеоігри. Матеріал присутній. Проте найважливіша – талановитість форми, в яку його зможуть загорнути”, – пише у своїй книжці Серафим Гордієнко.

На його думку, Україні потрібна своя сучасна “Іліада”, нові архетипи, символи. Новий фундаментальний міф про Україну як про “сучасного сторожа кордону Цивілізації, місце слави, честі й мужності, яке притягує найвидатніших людей свого часу”.

“Україна – це фабрика героїв, де директором служить Господь. Але визначена К’єркегором, безсмертна формула працює тільки так: про подвиг лицаря дізнаються за умови, якщо поруч із ним буде трубадур, який гідним чином зможе цей подвиг зафіксувати у вічності, за посередництвом мистецтва.

Україна – це фабрика героїв, на якій так сильно не вистачає трубадура”.

“Я молився за те, щоб загинути з честю”

“Я народився і виріс в Одесі, у російськомовному середовищі. І тепер розумію, що прожити юність саме в такому місті, як Одеса, було важливо для формування мене як особистості”, – розповідає про себе Серафим.

Його батько Марк Гордієнко – досить відома медійна персона в Одесі, один із засновників одеського Євромайдану.

“За свою громадську діяльність тато пережив близько десяти замахів на життя. Тож я ріс в атмосфері екстриму, у “декораціях” постійних протестних рухів”, – каже хлопець.

Серафим Гордієнко

У підлітковому віці він захопився історією, а відтак – християнством (хоча батьки Серафима – зовсім нерелігійні люди). Вступив до Українського католицького університету, що у Львові, вчився на історика. Однак уже на другому курсі стало не до навчання – почалася повномасштабна війна.

“Усе моє виховання, усі базові цінності, які я отримував у дитинстві, якісь образотворчі міфи, що в мене в голові складалися, усе це говорило мені, що я буду воювати. Для мене це була органічна реакція на події в Україні”, – наголошує Фалько.

У перший же день повномасштабної він купив квиток на потяг до Києва. Їхав не просто воювати – готувався “загинути швидко, але з честю”:

“Пригадую, проїжджаємо Житомирщину. За вікном – стовпи диму від вибухів. Хтось плаче, майже порожній вагон, стрічка новин: “росіяни просуваються вздовж усієї лінії фронту”. Я сиджу один у своєму купе. Починаю молитися, щоб мати змогу доїхати до Києва й узяти зброю в руки. Щоб уже там загинути, на полі бою, а не в цьому потязі!

Бо ж тоді це була справжня апокаліптика. Ми так і сприймали все довкола: було відчуття, що нас окупують за кілька днів, максимум – тижнів, а далі – сценарій партизанського спротиву. Ми свідомо приймали смерть. Я просто хотів це зробити, як личить чоловіку. За це й молився”.

“Я особисто просив Залужного дозволити служити”

Як доброволець Серафим із перших же днів війни був у зоні бойових дій – складав останню сесію в університеті фактично з окопів. Згодом узяв академічну відпустку і приєднався до підрозділу Володимира Регеші “Санти” у Пісках на Донеччині.

“Це фантастична, легендарна людина! – описує він Санту. – Після знайомства з ним є певні якості, яких я тепер вимагаю від кожного командира. Перебування в його команді – це був правильний досвід для мене, важливий етап дорослішання”.

Серафима та його друзів, що сформували бойову групу, довго не хотіли офіційно брати до війська – бо були надто молоді: ще й 20 немає.

Серафим Гордієнко з побратимами

“Я особисто замучив [Головнокомандувача ЗСУ] Валерія Залужного і зміг домогтися, щоб він щодо нас написав персональний наказ – по кожному з моїх хлопців, – посміхається Серафим. – У наших особових справах так і написано: “за наказом Головнокомандувача ЗСУ взяти на військову службу за контрактом”. Такі тоді були часи”.

Як морський піхотинець він пів року воював біля Кремінної, поблизу Серебрянського лісу. Там група Гордієнка першою в Україні знищила російську бойову машину підтримки танків “Термінатор”. Згодом Фалько разом зі своїми хлопцями перевівся у 14-й полк, де він як командир групи займається аеророзвідкою.

Дивіться також:
Серебрянський ліс – наш. Бої підрозділу ДШВ ЗСУ, робота гармати Д-30 і кава на позиціях. ВІДЕО

“У мене не було бронежилета, турнікетів, але я був такий щасливий! Тепер війна вже не така”

Серафим Гордієнко

Фактично з перших днів на війні Серафим почав писати. І це не був щоденник чи сухе документування подій:

“Я намагався літературно описувати все, що бачу і відчуваю тут і зараз – як митець. Я розумів, що документалістика в наш час сильно розвинена, є можливість відеофіксації. І є люди, які краще за мене це роблять. Але коли ти переживаєш ці події у реальному часі – вони фантастичні, унікальні й більше в такому форматі не повторяться – їх необхідно зафіксувати”.

На думку Серафима, саме перші пів року війни були надзвичайно важливими – емоційно унікальними. А тому – неоціненними для української культури як матеріал для рефлексій, майбутнього аналізу та творчості.

“Уся Україна перебувала в такому неймовірному екстремальному стані, питання особистісного виживання або особистісної долі взагалі не мали сенсу. І тобі відкривалися можливості думати й творити в іншому вимірі. Ти гостріше сприймав навколишній світ, відчував момент, навіть спілкування між людьми по-іншому виглядало.

Пригадую, як у перші дні нам видали нам автомати Калашникова і три магазини набоїв – і все. У мене не було бронежилета, турнікетів, але я був такий щасливий! Тепер війна вже набула рис системи. А це вже трохи антонім вільній творчості. Чим екстремальніше ти сприймав прожитий момент, тим унікальніші були твори, які ти міг з себе видавати.

Тоді в межах одного лісу могли діяти десятки наших угруповань: ЗСУ, НГУ, поліція, добровольці якісь, ТРО. Ніхто ні з ким не мав ніякої зв’язку. Жодних паролів, позивних. Ніякої координації вогню – подекуди просто хаос. Але

всі були об’єднані бажанням вбивати ворога. Чисто тобі Запорізька Січ – це те, в чому ми завжди були сильні.

І це один із наших головних національних архетипів.

Ми розуміли, що це початок нової епохи у світі, і ми – в її авангарді. Все навколо легко сприймалося, ще були живі твої побратими, і сама війна була динамічною. Ти бачив постійний рух. Зараз уже є час для аналізу та оцінок. Бо й війна перейшла у режим позиційної – це вже наша робота, рутина. І люди емоційно втомилися. Думаю, якби я зараз брався за цю книжку “з нуля”, я би її взагалі не написав”.

Серафим Гордієнко

Серафим пригадує одну з ситуацій, у якій народжувалися майбутні тексти та вірші для книги:

“Це була зима 2022 року. Кремінна. Усе в багнюці, сіре небо, йде дощ. Нас посилають на завдання. Ми на своєму старенькому “форді” доїжджаємо до точки, де мали висадку. Починається сильний артобстріл. Ми вистрибуємо з машини, найближче укриття – ярочок, унизу якого – окопи, ще з часів російської окупації. Наша група ховається там. І впродовж двох годин нас обстрілюють.

Як командир відділення мислю раціонально: як повідомити про обстріл, як провести евакуацію групи. Нарешті маємо зв’язок із командуванням, отримуємо наказ. Вибираємося звідти, а все навколо вибухає. Дорога – просто жах. Нарешті дісталися бази. І тут Данте мені каже: “Друже, я написав новий вірш. Подивись, будь ласка”. Я думаю, який вірш? Коли ти міг його написати? Де? “Ну, там, в окопах”, – каже мені Данте. Читаю, а це шедевр просто! Тобто він сидів там, у цій норі – пів метра на пів метра – під обстрілом і писав цей вірш.

Наша культура народжується зараз, саме в таких умовах, коли в тебе найбільш екстремальні обставини, які тільки можуть бути, – і вона унікальна, як мінімум, через процес її формування. Це моменти, які більше ніде не можливі, їх не повториш і не відтвориш у цивільному житті.

Це екстремальний стан свідомості, ти не контролюєш себе певною мірою. У такі моменти ти обов’язково приймаєш факт, що, можливо, зараз загинеш. І це прийняття смерті відчиняє доступ до таких думок, які раніше були неможливі”.

Читайте також:
“Це моя паляниця, моя криниця, моя молодиця, як за них не битися?”: воїн ССО написав мотиваційний вірш

“Україні потрібна своя “Іліада”

Так Серафим разом із побратимами дійшов висновку: час формувати новітню українську культуру як явище.

“Ця війна залучила в одній справі велику кількість талановитих людей – митців, мислителів. І вони, відкриваючи свідомість в екстремальному стані, творять унікальні речі. Для багатьох ці умови і були натхненням. Ми маємо власний пантеон героїв – і це реальні люди. Нічого подібного у сучасній світовій культурі й близько не видно.

Ми переживаємо роки, за життя в яких нащадки і пращури віддали б найцінніше.

Нація ще не змогла осягнути глибину величі епохи, в якій перебуває. Наш історичний обов’язок – створити безсмертну Сагу, здатну стати одним з актуальних чинників перебудови світової культури, як фактора, визначального для особистості”.

Серафим прагматично переконує, що “культурний фронт” не просто існує – він дійсно дієва зброя проти Росії. І нерозумно не брати його до уваги.

Серафим Гордієнко

“Велика”, як її називають, класична російська культура дійсно грандіозна за своїм впливом. І вона сильно застряла в головах багатьох людей на заході. Я не знаю жодної освітньої закордонної інституції, у якій би вивчали курс без російської класичної літератури. І коли умовний американський студент сидить десь у штаті Техас і читає Достоєвського, а по телевізору показують ракетні атаки Харкова, він не співвідносить ці два факти. Він думає: “Та не могли ж люди, які написали такі прекрасні твори, отаке робити. Вони ж хороші”.

І тому перед нами на культурному фронті стоїть “гранд-задача” – створити щось на противагу “великій російській культурі”.

Велика війна подарувала українській нації незліченну кількість історій. Які мають здатність захопити світову уяву, зафіксуватися у ній і засісти настільки глибоко, що “класична російська культура”, яка впродовж століть виступала абсорбуючим елементом відносно російської агресивної національної політики, буде поступово втрачати позиції на світовій арені – через відсутність сучасних елементів, які б відповідали викликам часу.

І це потрібно передовсім нам, українцям: щоб пояснити самим собі й прийдешнім поколінням, для чого взагалі ця війна була, ким ми є насправді.

Якщо росіяни зможуть надати своє, більш популярне пояснення тому, що тут відбулося, і потім це успішно експортують на захід, для нас це стане катастрофою. Адже нікого тоді не буде цікавити, де правда і де брехня. Якщо це буде талановито зроблено, ми вже нічого не зможемо протиставити. І саме тому зараз ми маємо не втрачати можливість”, – наголошує воїн Серафим.

Серафим Гордієнко

Він переконаний, що книжка “Метаромантика” поклала старт глобального культурного проєкту, який збиратиме й популяризуватиме творчість комбатантів.

“Це перший крок до збирання всіх цих образів, творів, оповідань, картин, фотографій, фільмів, – того всього, що буде мати цілісне відображення нашої реальності, того, що ми пережили і що нас сформувало.

Бо якщо ми цього зараз не зробимо, то це насамперед стане неповагою до людей, які вже віддали своє життя на війні. Ніхто про них не знатиме, ніхто ними не надихатиметься. Ми маємо надати цим героям безсмертя крізь століття завдяки своїй творчості. Ми маємо зберегти дух цієї епохи”.

Серафим Гордієнко

Читайте також:
“Де українські ремарки? Цінуйте їх, поки живі”. Історії шістьох наших письменників, які воюють

Проєкт “Strategic Media Support Program” реалізує Львівський медіафорум за
фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.