розмовляла: Іванна Кобєлєва
фото з архіву Геннадія Левітаса та з відкритих джерел
“Психологічно переломний момент настав тоді, коли ми перестали потерпати від того, що нас постійно знищують в окопах. Ми переламали ситуацію і самі стали мисливцями. За чотири місяці ми знищили окупантів і їхньої техніки більше, ніж коли були стрілецькою ротою”.
Так про роботу свого підрозділу розповідає старший лейтенант Геннадій Левітас, командир роти ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБАК) “Вершники” 112-ї бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України.
За два роки Великої війни Левітас із цивільної людини, яка не мала військового досвіду, став командиром роти, яка зараз успішно нищить ворога на східному напрямку.
До широкомасштабного російського вторгнення він займався бізнесом, викладав та очолював асоціацію ОСББ ЖК “Паркові озера” в Києві. 24 лютого 2022 року доєднався до оборони столиці у лавах батальйону 112-ї бригади Сил ТрО ЗСУ. Потім була Харківщина та Бахмут.
Згодом офіцер вивчав процедури керування боєм за стандартами збройних сил країн НАТО та військове лідерство на “Вишколі капітанів”, який проводило Командування Сил територіальної оборони ЗСУ.
В інтерв’ю Геннадій Левітас розповів про те, як побудувати мотивований та ефективний підрозділ, яка у цьому роль командира та що потрібно змінити у війську, щоб наблизити перемогу.
До широкомасштабного вторгнення я займався громадською діяльністю, рухом ОСББ в місті Києві. У своєму житловому комплексі в Києві ми створили ОСББ в кожному будинку. Це була діяльність, яка сформувала нашу громаду. Потім, у перший день вторгнення, 45 моїх сусідів пішли разом зі мною у військо вже як сформований підрозділ. І ці люди зараз ідуть поруч зі мною як кістяк нашого підрозділу.
Я не мав військової освіти, не був в армії. Коли за кілька місяців до вторгнення я пішов у ТрО, це був для мене новий інший світ, який треба було вивчати. Тому я тоді поставив собі завдання просто вчитися, зрозуміти, як ця система працює, як її використовувати для того, щоб вона ефективно працювала.
На той момент наша армія не була ефективною. Яке ТрО, війни немає, особового складу немає. Ми ходили на ці вишколи. Це була зовсім базова підготовка з цими дерев’яними автоматами, яка для мене на той момент вже була абсолютно нецікава, бо зі зброєю я знайомий давно. Але я розумів, що це треба, щоб якось залучати людей до цих процесів, тому що буде війна і треба готуватись. Чим більше підготовлені, згуртовані ми зайдемо, тим простіше нам буде далі йти.
Спочатку був на посаді головного сержанта роти. Допомагав комплектувати батальйон, збирав людей, шукав матеріальне забезпечення, машини, все, що треба.
Наш перший бойовий вихід показав: я не можу дозволити, щоб моїм життям і життям моїх близьких друзів розпоряджалися некомпетентні люди.
Це був переломний момент. Тоді ми зробили висновок, що повинні самі зростати, повинні йти далі. Бо інакше тебе можуть покласти, поставивши якусь задачу, яка не буде забезпечена відповідними засобами і заходами.
Тож я вирішив, що потрібно протидіяти навіть таким людям, які ситуативно поставлені на посади, некомпетентні, але мають свої амбіції, не підтверджені фаховістю або досвідом.
Згодом я став виконувати обов’язки командира взводу, а вже після нашого виходу з Харківщини мій підрозділ “делегував” мене на посаду командира роти. Наша наступна ротація була у Бахмуті, де я вже був як комроти.
Наша рота 128-го батальйону 112-ї бригади Сил ТрО зайшла в Бахмут 6 березня минулого року. Її відірвали від батальйону, ми були в місті. Там понесли перші втрати.
Після Харківщини ми думали, що ми — “рекси”, вже таку війну бачили. Але в Бахмуті зрозуміли, що тоді це був відпочинок “у бабусі в селі на Харківщині”. В Бахмуті була дуже щільна артилерія. Це була канонада. Все навколо тебе розносить.
Читайте також:
“Спочатку руки тремтять, а потім з’являється кураж”. Як бізнесмен створив успішний підрозділ БПЛА
Хтось із наших офіцерів був на Вишколі капітанів, добре відгукнувся про отриманий досвід. Мене це дуже зацікавило, тому що хотілося отримати не статутні знання, а більш живі, сучасні і наближені до стандартів НАТО. Тому що ніхто ж тобі цього не розкаже. Ті командири, з якими ти воюєш, вони самі не завжди мають ці знання, для того, щоб ними ділитися.
Практичних знань було в мене більше, я з ними прийшов на Вишкіл капітанів.
Знання нашої сучасної війни дуже швидко застарівають. Тобто людина, яка вчора повернулася із зони бойових дій, про війну розкаже більше, ніж ти, який там був три місяці тому. Наприклад, коли ми були в Бахмуті, FPV фактично не існувало. Десь хтось починав тільки. А зараз всі масово використовують FPV і скиди.
На Вишколі капітанів ми вивчали TLP (Troop Leading Procedures — процедури планування бою, які використовують в арміях країн НАТО). Це допомогло структурувати те, що ми робили інтуїтивно.
Команда Вишколу капітанів створила навчальне відео про процедури планування бою та виклала у вільний доступ:
Ми використовували якісь елементи TLP, не знаючи, що це TLP, наприклад, аналіз місцевості, погоди. Ти просто сидів і думав: завтра буде дощ чи ні? Там дорога розмита, на чому можемо довезти хлопців? Наші пікапи не проїдуть, треба БТР або гусениця. У кого є? У нас нема. Давайте дзвонити і шукати. Або: нам потрібно забезпечити ротацію групи, давайте допомагайте.
Усі це ми робили інтуїтивно, бо для успішного виконання завдання ти все одно ці фактори враховуєш.
Коли ти вивчив TLP, то вже маєш такий “чекліст”, по якому йдеш — і на виході є програма дій. Тобто ти вже знаєш, що тобі треба врахувати, щоб виконати поставлене завдання.
Але найголовніше — ти приходиш і починаєш вчити особовий склад про те, як це працює.
Командувач Сил ТрО Ігор Танцюра вручає Геннадію Левітасу диплом про закінчення курсу “Вишкіл капітанів”
Ми вибудовуємо структуру тяглості у підрозділі. За моєї відсутності в зоні бойових дій кожен командир взводу повинен побути на посаді т.в.о. командира роти. Він повинен побачити всі процеси на один щабель вище.
Я всім кажу, що сьогодні ми — рота, завтра — батальйон, післязавтра — бригада, і ви зобов’язані рости. Бо якщо не ростете ви, ці посади можуть зайняти некомпетентні люди, які потім будуть вирішувати за вас, як ви будете воювати.
Я кожному ставлю задачу: хлопці, виховуйте собі заміну. Коли прийде нова людина з якогось інституту, вона не буде компетентнішою за вас. Ваш досвід цінний і ви повинні його нести далі.
У моєму підрозділі головного сержанта роти може замінити будь-який головний сержант взводу, командира роти може замінити будь-який командир взводу. І ця структура буде вибудовуватись, масштабуватись, зростати.
Підрозділ — це живий організм, і він залежать від кістяка, який зібрався. Від того, які стосунки вибудовують між собою, з особовим складом. Від командира.
Командир має розуміти особливості застосування всіх засобів, які в нього є, їхні характеристики. Це потрібно для того, щоб їх правильно використовувати. Бо дуже легко втратити техніку, людей, якщо неправильно поставити задачу чи неправильно зробити розрахунки.
Він має розуміти, що будь-який ресурс обмежений. Я бачив ситуацію, коли в деяких підрозділах створювалися умови, коли почали легковажити життям солдатів, бо з військкоматів постійно надходив людський ресурс. Відбулась якась операція, якісь втрати понесені — “нічого страшного, нам зараз новеньких пришлють”.
Нас як ТрО не укомплектовували в принципі. Ми розуміли, що нам треба берегти своїх людей, забезпечувати повністю всіма засобами захисту, зв’язком, повністю контролювати їхнє пересування, забезпечувати медичну евакуацію. Бо ці люди — це все, що в нас є, більше ніхто не дасть, а воювати треба. Кожна наша людина — це наш побратим.
Ставлячи завдання, організовуючи процес, командуванню треба не створювати атмосферу, коли командир нижчої ланки боїться ухвалити самостійне рішення. Він боїться виконати завдання якось інакше, врахувати реальні об’єктивні фактори, бо знає, що якийсь командир зверху сказав так і, не дай Бог, я виконаю це якось інакше.
Це дуже згубна штука. Це призводить до того, що підрозділ зазнає втрат. Хтось ухвалив рішення, дивлячись на стару мапу, ти приходиш на місцевість, а там — поле, яма, поле. І твої люди не можуть закопатися, бо немає природних умов. Все, ти втратив свою позицію — доповідь по всій вертикалі, не виконано бойовий наказ.
У нас має бути маневрова війна, ми нею займаємося два роки, але вона вже переходить в позиційну — і це біда. Ми маємо на місці враховувати всі фактори і робити маневри.
Здобутий досвід повинен бути проаналізований, співставлений з первинним планом, і мають бути зроблені висновки про те, що треба наступного разу врахувати, дотягнути, доробити.
Ми проводимо в підрозділі АПД (Аналіз проведених дій — AAR, After action review), але це не відбувається так, що “давайте сядемо в коло, обговоримо”. Трохи складно таку атмосферу створити, але АПД проводиться, бо для нас важливо не робити дурних помилок, яких можна уникнути, проаналізувавши ситуацію, вказати людині, як наступного разу треба зробити.
Відео про Аналіз проведених дій:
Це необхідний інструмент для того, щоб отримувати ті результати, які ти плануєш. Для нас це просто рутина, частина управління, частина процесу.
У мене близькі взаємини з тими людьми, з якими ми разом служимо, ми давно знайомі. Але загалом якщо люди разом потрапляють у небезпечні ситуації, то між ними поступово виникає відчуття побратимства. І у той же час, коли ти йдеш на позицію і потрапляєш в якусь складну ситуацію, то починаєш шукати винного — або себе, або командування, або ще когось.
На жаль, рідко в цих ситуаціях солдати звинувачують ворога. Як правило, якщо ви, виконуючи задачу, потрапили під обстріл чи втратили побратима, то винним буде командир, який поставив таку задачу. Негатив завжди йде на командира, який віддав такий наказ.
Тож завдання командира – створити атмосферу, коли боєць відчуває, що командиру небайдуже на його життя і здоров’я. Тобто повний, постійний контроль стану позицій.
У мене кожен боєць йшов у бойовий вихід з рацією і двома акумуляторами. Будь-якої секунди ми знали, хто де знаходиться. Ми з ним могли зв’язатися, контролювали його стан. Він доповідав про все, що відбувається. Він знав, що в нього є ротний КСП, він доповідав командиру безпосередньо, який чергує цілу добу.
Втрата зв’язку — це вже фактично надзвичайна ситуація. Ми тоді виходили на суміжний підрозділ, піднімали вночі зв’язківців, ще щось робили. Бо так не може бути, що немає зв’язку. Для нас дикість — коли командування підрозділу не знає, де їхні люди, бо нема зв’язку. Як це так? Це ваші люди.
Боєць на позиції знає, що за ним стоїть КСП, і при артилерійському обстрілі він повідомляє азимут, напрямок, що саме стріляє. Ми даємо цю інформацію на верхній штаб: обстріл позиції, дайте, будь ласка, на заборону контрбатарейну роботу. Закрили той міномет, він замовк. Тобто йде робота по збереженню життів наших людей.
А коли ти на позиції сам, зв’язку нема, їжа закінчилася, води нема, ти думаєш: йти, сидіти тут, виходити? Куди йти? А де вже ворог? Я ж не знаю. За три дні все може змінитися. Це втрата керованості, втрата довіри до командування.
Як правило, бійці, які зайшли на три дні, а вийшли через десять, стають демотивовані, мають агресію до командування.
У нас в підрозділі всі добровольці. Часто кажу їм: хлопці, я з повагою ставлюсь до того, що ви самі прийшли на цю війну. Якщо ви втомилися, я з повагою ставлюсь до того, що ви втомилися, бо вам було після чого втомитися. Якщо ви ухвалюєте рішення, що вже не хочете воювати, ну це теж окей. Я буду шукати якесь ваше застосування в підрозділі в іншій ролі, яка вже не пов’язана з тим, від чого ви втомилися. Людина відпочине, потім відновлюється і знову йде воювати.
Ми опікуємось родинами загиблих побратимів. Буває, що держава пробуксовує з виплатами, тож десь рік тому ми ухвалили рішення, що будемо скидатися по тисячі гривень щомісяця, і ця сума буде ділитися на кількість родин загиблих побратимів. З одного боку, це дійсно якась допомога родинами, невелика, але вона є. А з іншого боку, бійці відчувають, що якщо з ними щось трапиться, то їхні родини не залишаться самі. Коли ми стали РУБАКом, то перенесли цю традицію сюди.
Читайте також:
Командир з головою “Ніжинський Ворон” із 163-го обтро: Ми знищили “чорну” роту “вагнерів під Соледаром
Зараз у війську ще дуже багато прикладів імітацій життєдіяльності, як у маленькій радянській армії. Багато витрачається часу і ресурсів на ті задачі, які абсолютно ніяк не корелюються з наближенням перемоги.
Я не був у радянській армії, але розумію, що в тебе там величезна купа підлеглих. Вони або щось роблять, або десь бухають. Тож тобі треба їх зайняти. Ти починаєш придумувати: тут у вас фізкультура, тут ви плац метете, тут ви робите якийсь журнал. Тобто тобі треба придумати, чим їх займати цілий день культурною роботою, яка ніяк не впливає на ефективність тобі підрозділу, на бойові якості. І от це починають тягнути до нас.
Коли ми створювали РУБАК, то казали: хлопці, ми створюємось не для того, щоб втекти від окопів, ми створюємось для того, щоб повернутися в зону бойових дій.
І ми, фактично, звідти не виходили. Мали короткотермінові ротації і продовжували знищувати ворога більш ефективно і більш безпечно для особового складу. Тому ми не той підрозділ, в якому ви зможете сховатися від бойових дій.
Якщо ти не хочеш воювати, то краще пошукай собі якусь роту логістики і йди кудись туди. Бо ми хочемо воювати ще більше, просто інакше і більш ефективно.
Щоб до нас потрапити, в людини не має бути проблем з алкоголем, наркотиками. Я попереджаю, що в будь-який момент залишаю за собою право взяти аналіз на виявлення якихось речовин в крові. Всі, хто на це погоджується, усвідомлюють відповідальність. Якщо ви не погоджуєтесь, то виходите з підрозділу.
У нас немає часу займатися вихованням “маленьких діточок”. Ми хочемо робити бойову роботу, а не колупатися в чиїхось залежностях. Займайтеся своїм життям самі. Ми тут воюємо.
У людини має бути бажання воювати, бажання розвиватися. У нас наш напрямок дуже високотехнологічний, особливо FPV-напрямок. Треба готовність бути в постійному процесі навчання. У нас є толкові інженери, які вчать інших. Ми переймаємо досвід ефективних підрозділів, які почали раніше і вже класно працюють.
Людина готова розвиватися — класно, давай до нас. Ми створимо для тебе всі умови. Треба тобі відпустка — ти йдеш в відпустку.
У нас в роті всі проходять TCCC (Tactical Combat Casualty Care — спеціальна медична програма підготовки військових). Тому що на тих позиціях, де ми перебуваємо, часто немає можливості організувати медичну евакуацію пораненому бійцю. Вся медична допомога, яку він може розраховувати, – це та, яку він надасть собі сам або його побратим поруч з ним.
Біля кожного ти лікаря не посадиш. Немає можливості. Люди сидять з турнікетами по шість, вісім, дванадцять, по двадцять чотири години. Тобто людина втрачає кінцівки. Дай Бог, щоб її витягнули, тому що людина без кінцівки 6-8 кілометрів пішки не пройде. Тобто треба, щоб зайшла якась група, яку не розбили під час ходу, і вона цю людину витягнула.
На жаль, взимку ми мали великі втрати через неможливість евакуації поранених. Що відбувалося? Група евакуації заходить, її теж трьохсотять, усі отримують поранення, іноді хтось гине. І ти розумієш, що не можеш нікого туди послати.
Не має людина безпорадно сидіти в норі під атаками дронів. Вона нічого не тримає, нічого не бачить, в разі чого ні в кого не зможе стріляти.
Або наші люди закінчаться, або ми створимо мертву розмежувальну смугу 5-10 км, в яку ніхто не може зайти, бо там він не виживе.
А вже пересування лінії фронту має відбуватися іншими засобами.
Ворог зараз працює малими групами, накатами по 3-5 людей. І це працює, бо з нашого боку сидить два бійці в цій норі, зневоднені, безсилі, не мають ніякого огляду. Бо як тільки ти перемістився, підкопав, викинув свіжий ґрунт, ворог тебе одразу бачить і починає знищувати цю нору мінометом і скидами з дронів.
От ми ганяємо дронами по селу трьох-чотирьох ворогів. І як тільки ми їх знайшли — їм кінець. Ми їх відслідковуємо і посилаємо туди FPV-дрони — три-чотири-двадцять FPV. Тому що ти ці FPV-дрони можеш купити, можеш зібрати. А людину ти не купиш.
Так не має бути, що втрата якоїсь нори, яку хтось назвав позицією, — це катастрофа, а життя людини — витратний матеріал. Коли у нас з цим буде або баланс, або життя людини буде переважати, коли після втрати буде з’ясовуватись, чи командир все зробив для того, щоб цей боєць вижив, чи була забезпечена медична евакуація, чи була надана медична допомога його побратимом, чи його побратим поруч був навчений. Тоді це означатиме, що ми позбулися радянщини.
Моя порада молодшим командирам — формуйте команду і готуйтеся делегувати роботу. Якщо ти не маєш команди в своєму підрозділі — підрозділ не існує. Якщо ти не впевнений, що можеш щось залишити на когось, делегувати, за тобою немає людей, які це тягнуть і які мають розуміння цієї роботи, то ти не ефективний командир.
Потрібно вчити всіх, навчені люди повинні рости, повинні йти далі, вище, не обмежуватись тими посадами, які зараз займають. Тільки масштабування досвіду може змінити нашу армію.
Має бути довіра. Твої бійці мають бути впевнені, що ти їхній амбасадор перед вищим командуванням, що ти не будуєш собі кар’єру їхніми життями. Люди – це найцінніший і найобмеженіший ресурс.
Я вважаю, що в умовах масштабного вторгнення в армії має бути відкинуте абсолютно все, що не наближає перемоги. Будь-які процедури, принесені з мирного життя з радянської армії і вимагають якоїсь бурхливої діяльності цілих відділів, мають бути відкинуті.
Мають бути KPI (Key Performance Indicators – ключові показники ефективності). Ти працюєш, є такий результат, це нас на міліметр наблизило до перемоги — супер, працюй далі. Якщо ти просто заради процесу, друже, будь ласка, йди з цієї посади.
Ми всі хочемо закінчення цієї війни. Ми не були професійними військовими, у нас ніколи не було цих амбіцій. Ми йдемо на ці посади, розширюємо свою відповідальність виключно для того, щоб масштабувати свій досвід ефективності, який маємо, щоб нарешті перемогти і піти додому. Нам нецікаво далі сидіти в цій армії, імітувати бойову діяльність.
Хоча вже багато цивільних, хто пішов в армію, усвідомив і відчув відповідальність за свою країну, розуміють, що знову залишити армію на некомпетентних людей – це приректи себе на повторення історії через якийсь час. Тому я впевнений, що багато людей може залишитися в армії, якщо будуть створені нормальні умови, коли армія буде користуватися повагою суспільства.
У нас є потенціал, зараз ми воюємо в тих умовах, в яких не воювала жодна армія світу. Інструктори НАТО можуть приїжджати до нас зараз вчитися. І вони це роблять, тому що розумні армії вивчають чужий досвід і потім його використовують, не маючи потреби витрачати своїх людей на це.
Все дуже швидко змінюється, і ми якраз на вістрі цих змін. Цей досвід треба використовувати.
Читайте також:
“Коли закінчиться ця війна, ТрО треба готуватися до наступної”. Як директор ІТ-департаменту Могилянки успішно командує взводом
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!