Під час ротації на Харківському напрямку загинула журналістка, парамедикиня батальйону “Госпітальєри” Ірина “Чека” Цибух

29 травня під час ротації на Харківському напрямку загинула парамедикиня добровольчого батальйону “Госпітальєри” 25-річна Ірина Цибух із позивним “Чека”.

Про це “Госпітальєри” повідомили на свої сторінці у Facebook 30 травня.

Ірина Цибух загинула буквально за кілька днів до свого Дня народження. 1 червня парамедикині мало б виповнитись 26 років.

“Здається, що це сон. Що зараз ти вийдеш на звʼязок і ми почуємо твій голос. У нас немає слів. Ніхто досі не вірить в те, що сталося. Це невимовний біль та неймовірна втрата не тільки для батальйону – для всієї України”, – наголошують “Госпітальєри”.

“Госпітальєри” поділилися низкою цитат “Чеки”:

“Єдиний вибір про свободу в країні, де йде війна… єдина історія про волю в цьому контексті – це боротьба за цю волю”;

“В армію треба йти, тому що це епоха нашої унікальної доби, де ми можемо захищати нашу країну”;

“Я нещодавно зрозуміла, що цей тренд на те, що ми всі скоро умремо, він досить високо вже звучить, і всі готуються рано чи пізно десь загинути. А коли маєш можливість повертатись до цивільного життя, то ти бачиш, що – окей, можливо пожити це теж може бути тенденцією непоганою. Я просто сама для себе це відкрила. І почала думати – ого, можна ще й пожить!”;

“Хочу дітей. Хочу будинок. Хочу садити помідори… але війну закінчити найважливіше”;

“Потрібна стратегія пам’яти…. Пам’ять формує суспільство… Це ми робимо не для себе, а для майбутніх поколінь. Пам’ятування ми робимо не для загиблих людей, бо вони уже загинули. А робимо для тих, хто далі буде про це знати. Ми знаємо про це найкраще, бо ми є учасниками цих подій. Але потім буде купа людей, які вже не будуть пам’ятати це як ми”;

“Чи варте це суспільство вчинку полеглих героїв? Найважливіше – вчинок. Оповіді покликані навчити нас боротись за справедливість, карати зло і жертвувати собою заради інших. А якщо інші не вартували цього, то це лиш елемент історії, який підкреслює сміливість і правдолюбство головного героя”;

“Війна – найгірше місце, де я колись була, але вона дає квиток у справжнє життя, у світ непідробної незалежності, вона таврує знання про скороминущість існування”.

Пізніше у батальйоні повідомлять про час та дату прощання з Іриною Цибух.

Ким була Ірина Цибух

Ірина Цибух народилася народилась у 1998 році у Львові, закінчила Національний університет “Львівська політехніка”. З 2015 року вона їздила у Донецьку та Луганську області як військова парамедикиня. До повномасштабного вторгнення РФ дівчина працювала менеджеркою Департаменту регіонального мовлення Суспільного: готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.

Повномасштабне вторгнення застало Ірину на сході України: 22 та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм про дітей із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії. 24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Але домівки героїв фільму Ірини Цибух опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону “Госпітальєри”, де відбула кілька ротацій на передовій ще з 2014-го. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала домедичну допомогу.

“В інтерв’ю для “ELLE Україна” 30 липня 2022 Ірина говорила: “Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні”.

Ірина врятувала чимало бійців, неодноразово ризикуючи власним життям під час евакуацій. Крім того, регулярно з’являлась у медіа, надавала інформацію колегам журналістам щодо роботи парамедиків та медиків у зоні бойових дій, інформувала про можливості навчання й підготовки добровольців для надання якісної домедичної допомоги, розповідає “Суспільне”.

“Думаю, щоб не бачити війни на власні очі, треба бути сліпим. Натомість, щоб уникати розуміння, що твоя участь у війні є обов’язковою – треба бути інфантильним ідіотом і мені шкода тих цивільних людей, які вірять, що їх щось врятує від участі у цій війні”, — 8 жовтня 2023, інтерв’ю виданню “Букви”.

Разом із колегами з Суспільного Ірина стала переможницею конкурсу професійної журналістики “Честь Професії” у 2021 році у категорії “Найкраща публіцистика в локальному медіа” та фіналісткою у номінації “Найкращий репортаж” у 2018 році. У листопаді 2023-го отримала відзнаку від президента України орден “За заслуги” III ступеня, у березні 2024 року стала лауреаткою премії “УП 100. Сила жінок”.

Так про Ірину Цибух розповідає її подруга, журналістка “1+1”, Наталка Щука:

“Вона львів’янка, із родини справжніх повстанців, які боролися за незалежність нашої країни, а вона продовжила цю боротьбу. Іра була закохана в Донбас, тому всім казала, що з Макіївки. Мені спочатку також так казала. “Чека” виросла у Львові, у простій сім’ї, ходила до церкви. Ще до повноліття опинилась на Донбасі. На війну почала їздити з 2015-го, тоді їй було 16 років. Волонтерила, розмовляла з місцевою молоддю – намагалась закохати її в усе українське. Знімала фільм про дітей у віддалених українських селах на Донеччині та Луганщині. Записувала, про що вони мріють. Фільм так і не встигли презентувати в Києві, бо показ мав відбутися 25 лютого…Дуже мріяла створити масштабний проєкт пам’яті за загиблими воїнами, на державному рівні, багато для цього почала робити. Завжди багато читала, розбиралась в геополітиці, економіці, державних устроях, фінансах, військових облігаціях, чудово писала, знала іноземну, була надзвичайно розумною, красивою, впертою та принциповою і постійно розвивалась.

А тепер розкажу вам про Ірусю, як подруга. Коли вона починала говорити про геополітику чи військові облігації – я могла лише мугикати.
Коли вона ділилась своїми планами на проєкти рівня цілої великої країни – я могла лише витріщати очі і дивуватися – як багато вона може дати і зробити для цієї країни. Як багато, якщо її голос буде звучати частіше, гучніше, публічно. Думала так я. Вона почала звучати. Останні місяці, здається, була в усіх топових ЗМІ. Я дивилась по кілька разів кожне інтерв’ю. Я ніколи не дивлюся ніякі інтерв’ю двічі. Бо це зовсім не цікаво. Її – двічі. Там просто в кожному слові – місце для конспекту. Вона дуже масштабна. В ній жило так багато планів. Так багато змістів, так багато мудрості і так багато болю.

Іринка так багато говорила про смерть…і так легко із посмішкою… Вона присвячувала своє здоров’я і своє молоде життя порятунку поранених. Вона не могла жити інакше. Іринка завжди казала, що справжнє життя там, на війні, а тут ілюзія. Бо там була, як ніколи потрібною. Там вона рятувала життя!!! Багато життів!… З того, про що можна і треба казати публічно: вона дуже просила потурбуватися про її сім’ю.
Іра – доброволець. Вона важко пахала всі ці роки на війні без зарплати, виплат, звань тощо. Вона нічого не отримувала за те, що ризикувала і рятувала життя. Зрештою, своє вона віддала у цій війні…”

Читайте також:
Загинув, рятуючи інших: на фронті поліг 21-річний бойовий медик Олександр Кучерявенко “Кузьма”