Головний редактор “Новинарні” Дмитро Лиховій мобілізувався до ЗСУ: його звернення

Дмитро Лиховій
засновник інтернет-видання “Новинарня“, військовослужбовець ЗС України

“За вашим наказом”, як-то кажуть. Із минулого тижня я офіційно військовослужбовець Збройних Сил України за мобілізацією. У зв’язку з цим у мене є повідомлення, трохи пояснень та прохання.

І.

Я − п’ята людина із середовища редакції “Новинарні” та нашої громадської організації, хто після початку повномасштабного вторгнення приєднався до ЗСУ. Буде ще шостий. Разом − вважай, половина колективу, якщо рахувати з основними фрілансерами. Така в нас “Новинарня”. Ми самі обрали цю нішу і цю тему з 2016 року − “новини України, що воює”.

Наразі я складаю з себе обов’язки головного редактора “Новинарні”. В. о. головного редактора надалі − Леся Шовкун. Контакти сайту ті самі, спрямування − теж.

Військова служба і журналістська/редакторська морока − на жаль, практично несумісні речі. Я тягнув, скажемо так, значну частину цієї роботи. Тепер це лягає на плечі Лесі й решти дівчат.

Так, on duty today − тобто не “тудей”, а до кінця воєнного стану − в “Новинарні” залишаються тільки жінки. У більшості з них або чоловіки чи батьки у війську, або вони самі − фронтові й армійські репортерки, які паралельно працюють у волонтерських/ветеранських царинах.

Можливо, у зв’язку з додатковими навантаженнями “Новинарня” трохи зміниться. Але наш колектив робитиме все, щоб тримати планку і за якістю, і за кількістю контенту − тексти, відео, соцмережі.

Для цього напевно будуть потрібні додаткові ресурси: ще більше годин із доби, ще руки, ще люди. Але люди відповідного професійного рівня, відповідного налаштування і тих самих переконань, що в нас.

А ще, шановні читачі, ми проситимемо про вашу додаткову підтримку. Найперше − фінансову.

Бо робочі руки, робочий час і додаткові зусилля потребують оплати. А не весь контент можна монетизувати і покрити за рахунок грантів (із грантами для видання нашої тематики зараз теж значно складніше).

Тому, за прикладом колег з інших видань, ми відкриваємо банку “Підтримка Новинарні”. Час від часу її розбиватимемо, а гроші підуть на гонорари авторам та на платню редакторам.

• Банка: https://send.monobank.ua/jar/4UoJmsQuKe
• Номер картки банки в монобанку: 5375 4112 1147 1508 (Леся Шовкун)

Прошу долучатися до фінансування роботи “Новинарні” також на платформах Patreon, Buymeacoffee та ін. (посилання і реквізити − у розділі: https://novynarnia.com/pidtrimati-sayt/ )

Для тих, хто вже спонсорує “Новинарню” на Patreon, − подяка вам, і залишайтеся з нами надалі. Будемо вдячні, якщо збільшите внесок (по можливості).

ІІ.

Чому я вирішив мобілізуватися? Цікаве питання))) Його мені ставили і в ТЦК, і за моїм нинішнім місцем служби.

Міг би пожартувати: під відео “Дикого і Лиховія” про те, що “воювати будуть всі”, (точніше, під час воєнного стану служити у війську потрібно буде всім військовозобов’язаним), в коменти набігло стільки болящих із криками “от хай ці два кабана і воюють!”, то я й психонув.)

Але насправді мені просто прийшла повістка. Моя перша повістка за весь час війни. Тож від однієї праці, яку я вважав сродною й необхідною в нинішніх умовах, я переходжу до іншої служби, не менш необхідної.

У березні 2014-го, в першу хвилю мобілізації до АТО, я пішов у військкомат просто за телефонним дзвінком о шостій ранку (ну, не пішов, а поїхав на таксі). Тоді й медкомісію не проходив. Тепер − пройшов. Цікаво, що з “обмежено придатного” за висновком ВЛК 2015 року, став “придатним” за висновком ВЛК-2023. Але це не має принципового значення, бо зараз воєнний стан зі своїми правилами й законами.

Під час першої мобілізації мені в армії стукнуло 40. Тепер от насувається 50 (“уууу, які ми оптимісти”, пожартував би Дикий). Але ж справді оптимісти))) Якось прорвемося.

Мій ВОС − замполіт, спеціальність − журналіст із військовим досвідом і таким самим бекграундом, звання − офіцерське. Тому рід діяльності у війську для мене змінюється не так щоб сильно.

І ще дещо важливе я хочу тут сказати. Кожному з вас, хто мене знає і чує. Особливо чоловікам. Без пафосу, просто по правді, з побаченого на порозі армії. (Якщо раптом збиватимуся в фейсбуці на пафос, бийте по руках)).

Україна зараз дуже потребує нашої допомоги. А в армії справді багато вакансій. Дуже різних. І в тилу, і на фронті, і десь посередині. Більшість із них зовсім не про героїзм. Але так, вони про вихід із зони комфорту. Виходьте потроху.

Бо в коридорах і кабінетах райТЦК я зробив деякі печальні висновки, на яких можуть будуватися дуже невтішні прогнози.

Якщо не виправити ситуацію з мобілізацією, ми тупо про**емо цю війну. Не Зеленський. Не Залужний. Не чиновники. Ми − всі разом, від добровольців, які загинули в перші дні під Києвом, до ухилянтів, які пересиджують усе це по хатах або за кордоном.

В ідеалі варто було б демобілізувати тих, хто воює скоро вже два роки, і призвати на їхнє місце нових солдатів, сержантів й офіцерів із запасу, в яких було два роки на підготовку. Але я розумію, що така ротація майже нереальна. Хоча “старики” вже тупо не вивозять. Зараз головне − хоча б втримати боєздатність і чисельність ЗСУ на нинішньому рівні. За рахунок точкових поповнень. Уже це саме по собі − дуже серйозний виклик.

Мотивовані резервісти закінчилися. Працівники військкоматів стали ворогами народу. У кожного з вас є тисяча світоглядних чи особистих причин, щоб не брати повістку, не ставати військовим, стверджувати свою реальну чи уявну обмежену, але все-таки придатність. Почекати ще пів року. Потім ще.

А в підрозділах ЗСУ (і тилових також) й так фактичний недобір по особовому складу − відсотків 35-40. За пів року армія стане ще менша. За рік… За рік наступ може бути вже в інший бік. Тоді тут уже точно не буде ні передвиборчих кампаній і політтехнологій (розкрутку яких я бачу в фейсбуці щодня), ні мовних срачів. Хіба вже “язикові”.

І якщо зараз більшість із вас ще вважає бажаною перемогою вихід на кордони 1991 року, то за рік − при збереженні нинішніх темпів і якості мобілізації − оптимістичним виходом із положення може стати “корейський сценарій” із фіксацією за столом переговорів поточних ліній розмежування. Або навіть ще раніше, ніж за рік.

Тому я ще раз акцентую на тому, що вже казав у програмі з Диким.

У нинішніх умовах нам потрібен суспільний договір щодо мобілізації. Цей договір зафіксував би розуміння глибини загрози та її можливе подолання.

Потрібна чесна публічна розмова про реальні проблеми армії й мобілізації – як обов’язкова передумова їх вирішення.

Це означає, що потрібно прикрутити рівень пафосу державної пропаганди (так, у телемарафоні насамперед) і від гасел та аргументів “героїзму” й “неминучої перемоги” перейти до міркувань “прагматизму”, “усвідомленої потреби”, “перемоги заробленої”.

Маємо прийти до “перемоги втілених рішень”.

Це і єдиний реєстр військовозобов’язаних.

І розв’язання оргпроблем у ТЦК, які зараз просто в стані нокдауну. І у ВЛК.

І реальна протидія корупційним схемам у ТЦК, на ВЛК, в інших структурах, де тобі за 5-10К “зелених” готові продати білий білет чи абонемент по системі “Шлях”.

І перехід до рекрутингу в ЗСУ за вакансіями, які подають військові частини – як це зараз робить LobbyX, як роблять “Азов” і 3 ОШБр.

І відношення від частин, які мають запрацювати. Щоб, незважаючи на домовленість, рекрутованого ІТ-спеціаліста не забирали в стрільці.

І зниження вікової планки для мобілізації хоча б до 25 років, як це ухвалила Верховна Рада на пропозицію ГШ (якщо хто не в курсі − президент за пів року досі не підписав цей закон, і мобілізація так і починається лише з 28-річних).

І визначення прозорих, проговорених критеріїв бронювання від призову − і для силовиків, зокрема поліції, і для аграріїв, і для промислових, зокрема комерційних підприємств, і, і. Бо про це зараз ніхто чомусь не говорить публічно.

Зрештою, потрібне визначення терміну призову за мобілізацією – щоб люди знали, скільки їм належить прослужити до звільнення.

Це далеко не вичерпний перелік умов (бо я вам не аналітичний центр і не центр розробки й прийняття рішень). Але це все передумови до головного результату: ухиляння від мобілізації має стати для суспільства стигмою, а не нормою.

Певні кроки, хай малі й запізнілі, вже робляться. Зокрема, реклама Work.ua “Війську потрібні різні професії” − це дуже ок. Але ж, дідько, це ініціатива однієї окремо взятої бригади − “Азов” НГУ, і це комерційна компанія. А що роблять тисячі розробників стратегій у десятках міністерств та установ? Що робить всесильний ОП, крім надування пустопорожніх піар-кампаній з англійськими назвами?

Чому б не пояснити людям, що мобілізація − це не лише штурмувати посадку; що за одним піхотинцем чи штурмовиком стоїть сім осіб забезпечення; що командири в армії − не всуціль “м’ясники” і що це питання отак-от вирішується, і ось людяні приклади; що юристи, водії, журналісти, психологи, слюсарі, діловоди, музиканти, ІТшники, фотографи-ретушери тощо в армії теж потрібні, а платять там от скільки? А артилеристам, снайперам, командирам на передовій − на ось скільки більше.

Як результат, військовозобов’язані в тилу мали б утворити усвідомлену, легітимну чергу для мобілізації і служби в армії – в різний час, на різних посадах, відповідно до зобов’язань і суспільної потреби.

Це може виглядати як черга і загалом, і в кожному конкретному колективі, фірмі, компанії, організації. І для громадських активістів. І для блогерів. І фейсбучних кликуш, які вимагають відповідальності від кого завгодно, лиш не від себе самих. І, і, і.

Ця черга може визначатися жеребом. Випав тобі жереб, але визнаєш, що ти боягуз − ну май сміливість хоча б це прилюдно сказати. І стимулювати до мобілізації когось іншого − чи великими грішми, чи я навіть не знаю чим. Але робити щось треба.

Вибачайте, накипіло.

Якщо схочете, і якщо я матиму час та натхнення, напишу ще про “ВЛК/ТЦК − вид зсередини” окрему колонку. Але це не точно.

Читайте також:
Дикий і Лиховій: Щоб не програти війну, потрібен новий суспільний договір щодо мобілізації