“Хочу побачити нашу Перемогу на власні очі”. Сапер Владислав Єщенко з Донеччини втратив очі, але має надію на відновлення

автор: Світлана Кирган
АрміяInform

На день Незалежності України саперові Владиславу Єщенкові виповнилося 24 роки. А за кілька тижнів до того під Бахмутом хлопець зазнав важких поранень, внаслідок яких втратив обидва ока та частково слух.

На інтерв’ю з АрміяInform приїхали тато військовослужбоовця Олександр, сам Влад і його кохана дівчина Валерія. Вона міцно тримала коханого за руку й голосно казала хлопцю біля його лівого вуха: “Сонце, обережно, сходинки!” Валерія поправила Владові комірець бойової сорочки, всадила на стілець і попросила не хвилюватися. “Все буде добре”, — відповів Влад з усмішкою.

Із Горлівки в сапери

— Я з міста Горлівка Донецької області, але у 2014 році ми разом із родиною зробили свій вибір та переїхали до Слов’янська. Весь цей час ми проживали там. До широкомасштабного вторгнення РФ я працював у гуманітарній організації HALO Trust, де й здобув досвід роботи демінером та сапером, — розповідає воїн.

Розмінування HALO Trust на Донеччині, 2022 рік. Фото: Новинарня

HALO Trust — неполітична, нерелігійна, неурядова британська благодійна та американська некомерційна організація, яка проводить гуманітарне розмінування — усуває загрози вибухонебезпечних залишків війни: знаходить вибухонебезпечні предмети, позначає території, складає мапи, очищає від вибухонебезпечних предметів, що не вибухнули (ВНВ) в колишніх зонах бойових дій, зокрема мін-пасток, здійснює зв’язок із громадами з питань протимінної діяльності. Організація має близько 8000 демінерів у всьому світі.
На запитання, чому Влад обрав собі саме таку професію, хлопець знизує плечима.

— Напевно, у мене просто така специфіка характеру. Я шукав собі таку роботу, яка би приносила користь людям навколо. Не просто задля того, щоб підтримувати власне існування, а саме щоб приносити користь. Коли влаштувався в Halo Trust — був максимально задоволений, адже розумів, що ми робимо важливу справу, й кожна знайдена та знята загроза — це чиєсь врятоване життя.

Саме цим хлопець і аргументує вибір служити в інженерно-саперних військах.

— Чому саме розмінування в момент повномасштабної війни? Мабуть, з тієї ж самої причини. Щоб убивати багато розуму не потрібно, а ось врятувати… це трохи інше. Тому, напевно, з таких міркувань, — ділиться воїн.

Плани стати військовим у Єщенка були давно. До широкомасштабного вторгнення Влад готувався до вступу в Харківський університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба, де у вересні вже мав давати присягу, але доля мала на нього інші плани.

Читайте також:
“HALO, міни!” Як міжнародна гуманітарна організація розміновує землю Донбасу

Фото: Віктор Дехтяр / АрміяInform

“Повістки не чекав, піти служити — абсолютно моє рішення”

Широкомасштабне вторгнення застало Влада у тиловому Слов’янську на Донеччині, в колі друзів. Тоді хлопець разом із компанією щось святкував у себе вдома.

— Тієї ночі ми разом із друзями безтурботно щось відзначали у мене вдома. А вже під ранок я зрозумів: починається широкомасштабна війна. 4 березня поїхав до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Повістки не було… Піти служити — абсолютно моє рішення, бо як можна лишатися осторонь та спокійно спати, коли ти знаєш, що твої близькі та рідні в небезпеці, — розповідає хлопець.

Уже наступного дня, 5 березня, Владислав складав присягу в місті Часів Яр.

— Після складання присяги я одразу потрапив до інженерно-саперного взводу. Була початкова домовленість, що я потраплю саме туди через те, що маю досвід роботи демінером. Коли я вже безпосередньо потрапив до інженерно-саперного взводу, там була своєрідна “учебка”, звісно, прискорена. Ми займалися всім, що стосується розмінування, деколи мінування. Завдання виконував весь час на Бахмутському напрямку. Починаючи з 5 березня і до 9 серпня — дня коли зі мною це все трапилося, — розповідає воїн.

Після вибуху — абсолютна темрява та дзвін у вухах

День, коли він дістав важкі поранення, хлопець пам’ятає посекундно.

— 9 серпня я виїхав на завдання з бойовими побратимами, де і стався підрив, внаслідок якого я втратив очі та слух. Тобто праве вухо в мене зовсім не чує, а ліве намагаються відновити. Зараз ось зі слуховими апаратами мені простіше з вами спілкуватися. Також в мене були чисельні осколкові поранення, лікарям вдалося витягнути тільки більше ніж 30 уламків.

Мені абсолютно випалило слизову, тобто запахів я теж абсолютно не відчуваю. В шиї стояв спеціальний апарат, в трахеї інтубаційна трубка, через яку подавали кисень. Також була зламана щелепа, мені її буквально зліпили заново. В голові стоїть титанова пластина, — ділиться Влад.

На запитання про те, чи пам’ятає він момент підриву, Владислав стверджувально киває головою.

— Я пам’ятаю сам момент підриву, але усвідомлення того, що відбулося, одразу не було. Вже після того, як вийшов із коми та лежав у госпіталі, неодноразово прокручував у голові цю ситуацію. Пам’ятаю просто абсолютну темряву й дзвін у вухах. Тобто там було без варіантів, не могло й бути мови про те, щоби врятувати очі. Те, що у мене зараз замість очей — це протези, які мені встановили у військовому шпиталі. Вони керамічні. Мої ж власні очі довелося видалити для того, аби далі не розвинулася гангрена, бо внаслідок підриву їх фактично повністю випалило та видавило. Тож очей у мене немає. Навколо для мене — цілковита темрява. Дякую лікарям. Вони — молодці, все, що могли, зробили на максимум. До того ж безпомилково. Саме тому я сьогодні на ногах, усміхаюся та балакаю з вами, — розповідає Єщенко.

Шанс на часткове відновлення зору

Нині закордоном існує експериментальна програма, яка може допомогти Владу хоча би самостійно орієнтуватися у просторі.

— Ця експериментальна програма створена в Іспанії. Її суть полягає в тому, що у кору головного мозку буде вживлений датчик, чип до якого буде подаватися імпульс і сигнал із камери. Камера буде встановлена на окулярах, тобто в мене будуть окуляри з камерою, які передаватимуть сигнал у чип.

Чип буде встановлений у мозку там, де є рецептори, які відповідають за зір.

Ніхто нічого не обіцяє, не дає жодних гарантій, але є інформація, що цей експеримент може допомогти мені хоча би трохи орієнтуватися в просторі, — розповідає хлопець.

Благодійний збір коштів для допомоги Владу розлетівся по всіх соціальних мережах, і спільними зусиллями наразі вже зібрано понад 5 мільйонів гривень.

— Ми сподіваємося на те, що ми вже зібрали достатньо коштів. Початкова мета збору була 5 мільйонів гривень, хоча насправді ми й уявлення не маємо про те, скільки грошей піде на це все насправді. Збором займався мій друг та волонтер Артем. Я безмежно вдячний йому та всім тим, хто долучився до збору й допоміг мені. Я зрозумів, що ми дійсно одна велика родина. Навіть були люди, які писали з приводу мого подальшого відновлення слуху та пластики обличчя. Пропонували безоплатну допомогу. Нині мені потрібно до кінця розібратися з оформленням документів з приводу моєї групи інвалідності, й можна їхати. Іспанські лікарі згодні чекати стільки, скільки знадобиться. Головна їхня умова, щоб фізично я був абсолютно здоровий і зміг присвятити себе відновленню зору, — ділиться воїн.

Фото: Віктор Дехтяр / АрміяInform

Підтримка — не дає права скиглити

Після важкого поранення Владислава Єщенка постійно оточують його рідні та друзі, вони його в усьому підтримують та допомагають.

— Друзі, кохана, батько — всі постійно поруч. Для мене це колосальна підтримка, яка не дає права скиглити. Ніс постійно — до гори, багато сил рухатися далі, тому й реабілітація максимально швидко відбувається. Моє відновлення починалося зі звичайних прогулянок по місту чи парку. Зараз ми вже разом із батьком ходимо до спортивної зали, найняли мені тренера. Надалі ще багато планів, будемо розвиватися, покращувати координацію, поліпшувати м’язову пам’ять, — говорить армієць.

Надзвичайну підтримку хлопець отримає і з боку своїх побратимів, з якими постійно тримає зв’язок.

— Коли зі мною це все трапилося — це стало великою трагедією саме для мого взводу. Там залишилися люди, яких я сміливо називаю сім’єю. За той час, що ми разом воювали пліч-о-пліч, вони стали для мене рідними людьми, так само як і я для них. Коли мені телефонує командир, то це завжди гучний зв’язок, всі збираються разом, передають одне одному вітання. Ще коли я перебував у шпиталі — хлопці передали мені прапор України, і там кожен із побратимів на ньому розписався, написав теплі слова, побажання одужувати та взагалі на майбутнє. Цей прапор висів у мене в шпиталі над ліжком — тепер це моя реліквія…

“Найголовніша моя мета — це побачити нашу перемогу на власні очі”

Владислав не шкодує, що пішов служити, єдине, про що він шкодує на своєму шляху, — це те, що мало встиг та приніс мало користі.

— Уже після поранення я неодноразово розмірковував на тему того, чи шкодую я про своє рішення, чи ні. Мені не дасть збрехати жодний мій знайомий чи близька людина, що, коли я чую запитання стосовно того, шкодую я чи ні, — завжди відповідаю однаково: без краплі сумнівів, з твердою впевненістю я кажу про те, що я ні на секунду не шкодую про своє рішення. Єдине, про що я шкодую, — що мало встиг та що приніс мало користі. За той час, поки я перебував у зоні бойових дій, ми зняли багато загроз, зробили достатньо багато, але коли замислююся про те, що мої побратими досі там і війна досі триває, а я тепер небоєздатний, від цього робиться прикро, — розповідає воїн.

Проте хлопець упевнений: перемога над ворогом буде скоро й десь поруч.

— Я би дуже хотів, і я в цьому впевнений, що наша перемога — скоро й зовсім поруч. Найголовніша моя мета — це побачити нашу перемогу на власні очі. Також я би дуже хотів втілити в реальність один свій проєкт. Зараз, якщо я не можу принести користь для України, для людей на фронті — я це робитиму в тилу. Є вже певні плани, як допомагати людям із такою самою проблемою, як у мене, або просто постраждалим. Поки не відкриватиму карт, але скажу, що ми вже займаємося тим, щоб організувати допомогу бійцям, яким не пощастило, так само як і мені, — каже Владислав Єщенко.

Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну