Білоруські мотиви російської агресії

Сергій Борщевський
письменник, дипломат, експерт Центру дослідження Росії

Коли в першій половині 2000-х я працював у Мінську, Лукашенку заманулося стати президентом утретє. Задля цього було влаштовано референдум, за підсумками якого президентові дозволялося обиратися нескінченну кількість разів. Тоді якісь дотепники навіть придумали анекдот про поправку до Конституції: “президентом Республіки Білорусь може бути громадянин Республіки Білорусь, який має досвід роботи на цій посаді не менше двох термінів”.

А вперше президентські вибори відбулися в Білорусі 28 років тому, 10 липня 1994 року. І переміг на них єдиний раз чесно (80,1% голосів за) сорокарічний популіст Лукашенко. Інших президентів у Білорусі досі не було.

28 років – термін, порівнянний зі строками перебування при владі Сталіна чи Мао Цзедуна. Але при всіх негативах цих двох комуністичних тиранів, навряд чи хтось заперечить, що обидва були особистостями. Лукашенко ж круглий нуль. Не знаю, скільки терпіли б його українці. Рік, два, три? В кожному разі, мабуть, не довше, ніж його земляка Януковича.

Під час недавнього сеансу зв’язку з іспаномовним каналом РТБ “Марті” (Маямі, США), коментуючи останні події війни, я зупинився на трьох моментах, пов’язаних із загрозами з боку Республіки Білорусь: подовженні обмеження для польотів цивільної авіації на півдні країни до 7 жовтня (дата символічна і, як на мене, не випадкова, оскільки збігається з 70-річчям Путіна), передачі під повний контроль Росії військового аеродрому в Зябрівці Гомельської області, прибутті до Білорусі і початку тренувань групи російських військових льотчиків.

А білоруси протестують? – поцікавився ведучий з-за океану. Цікаве питання. Ви щось чули з цього приводу від Тихановської? Колись ця пані закликала Путіна бути посередником між протестуючими та владою в Білорусі. А ще не  могла чітко відповісти на просте запитання, чий Крим, плутаючись у де-юре та де-факто, й водночас спростовуючи тезу Леніна про те, нібито кожна куховарка здатна управляти державою. І нарешті, навесні Тихановська мала нахабство заявити, нібито наступ росіян на Київ провалився завдяки білоруським “партизанам”.

Мушу сказати, у мене склалося враження, що протести в Білорусі, як і криза з мігрантами, були сплановані в Москві з метою відволікти увагу від справжньої події – підготовки війни проти України. А все ж таки, де знамениті “партизани”? Чому дозволили окупантам обжитися на білоруських аеродромах, перевозити туди техніку? Чому не лягають на рейки, не перекривають траси? Чи це не їхня війна? Чи, може, всі опозиціонери з Білорусі вже виїхали до Варшави або Вільнюса, де живуть коштом тамтешніх платників податків?

Днями прочитав історію одного такого. Білоруський музикант Антон Живанов, який живе в Польщі вже десять років (“Нас і тут непогано годують”, як казав папуга в одному анімаційному фільмі), за повідомленням білоруського ж ну, дуже опозиційного джерела, “проводил время в центре польской столицы вместе со своими знакомыми, они разговаривали по-русски…” А що хіба не має права людина після робочого дня відпочити від опозиційної діяльності та й перейти на більш зручну мову?

А справа в тому, що поляки спершу прийняли їх за українців і почали питати, чому ці молоді люди “проводят время” замість боронити свій край. А коли дізналися, що перед ними білоруси, тоді Антон Живанов і дістав від одного з поляків по пиці. Може, той поляк хотів доступно пояснити, що з диктатором борються на батьківщині, а не в розважальних закладах за кордоном.

Білоруські (як і російські) реєстрові опозиціонери сподіваються пересидіти війну. Вони бажають нам перемоги, але наша перемога (ціною скількох життів українців, їх не цікавить) потрібна їм, щоб усунути від влади свого диктатора. А потім вони розповідатимуть світові, які вони демократи. Вони персоніфікують зло, уособлення якого іменують Путіним або Лукашенком залежно від свого громадянства, але при цьому намагаються обійти мовчанкою свої країни. Вони прагнуть уникнути колективної відповідальності.

У цьому зв’язку варто нагадати, що, крім Нюрнберзького процесу над нацистськими злочинцями, після Другої світової війни за її підсумками в липні-жовтні 1946 року відбулася Паризька мирна конференція за участі союзників по антигітлерівській коаліції та країн, які виступали на боці нацистської Німеччини. На конференції розглядалися питання репарацій, меншин, територій. Щось таке повинна пройти і Республіка Білорусь, хоч би хто був при владі там на момент нашої Перемоги.

Справжні білоруські опозиціонери в березні цього року створили полк імені Кастуся Калиновського і воюють у складі Збройних Сил України за нашу і свою свободу. І майбутнє Білорусі має бути в руках цих людей.

Читайте також:
У бою під Лисичанськом загинув комбат Іван Марчук “Брест”, із кількома білоруськими бійцями втрачено зв’язок

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".