“Воїне наш, що єси на землі…” (молитва)

Анастасія Федченко
журналістка

Молитва (FB)

Воїне наш, що єси на землі
стоїш на чергуванні
спиш у бліндажі
купаєшся вологою серветкою
куриш останню сигарету
п’єш розчинну каву з пластянки
дивишся у теплик у чорну ніч під Ізюмом чи Попасною
чи в Маріуполі
чи біля Гуляйполя
чи на околицях Авдіївки
мрієш про гарячий душ
і про піцу
і про те, аби наші перемогли в Чемпіонаті Європи з футболу
пишеш повідомлення коханій
кажеш побратиму: «Я насправді і не думав, що колись захочу женитися і дітей, але ось хочу».

Нехай пам’ятають ім’я твоє нині і повсякчас, у книжках, у віршах, у молитвах, у вечірніх новинах, у назвах вулиць і в іменах синів та дочок і вовіки віків

Час твій прийшов, невідворотний, час, повний зла окупантів і любові
твоєї
твоєї родини,
твоєї однокласниці (у сьомому класі ти здавався їй найкрасивішим блакитнооким хлопчиком у світі)
твоєї сусідки по сходовій клітині (які в нього ямочки на щоках, думала вона, повертаючи ключ у дверях)
твоєї колеги (як він жартує, всміхається вона, накручуючи пасмо волосся на палець)
твого сусіда (яка вона жива, живішої ще не бачив ніколи, думає він, питаючи, який поверх і натискаючи кнопку в ліфті і не знаючи, як запитати про плани на вечір)
твоєї манікюрниці (вона цими пальцями тампонує рани, зроблю їй найідеальніші круглі нігті)
твого тата (смілива в мене донька, нічого сказати)
твоєї мами (це я виростила такого мужнього хлопчика)
твого пса
твого сина
твоєї доньки
твоєї колишньої дружини
і нинішньої
і твого кота

Нехай буде воля твоя
знищити ворога
захистити країну
захистити мене (всі ми в усіх молитвах рано чи пізно просимо про себе)
натиснути на курок вчасно, але без поспіху
скоригувати вогонь (я здивуюсь, якщо без матюків)
укріплювати позицію
жартувати
чекати на тепло
гладити бездомного сірого кота, що наче вродився на цій позиції
ділити тушонку з собакою породи безпородної фронтової
писати волонтерам, що потрібні чисті труси (вибачте, такі умови тут, що не попратися)
повідомляти малознайомій журналістці, що рідного брата вже нема, але тіло його досі не знайшли, «десь під Ізюмом»
прощатися з усіма сто разів на день, думаючи, що саме цей раз останній
радіти, що Тарасу дали нагороду, гірко ковтаючи клубок, що посмертно, хороший був хлопець, сміливий і чесний

Україну нашу дам най сьогодні
або завтра
або коли зможеш,
але в межах 603 тисячі квадратних кілометрів і 548
і ні сантиметром менше
(я знаю, що це нахабно просити щовечора, але зрештою це не діамант зі страусяче яйце, це як просити про повітря і воду)
із її горами
і степами
і териконами
і морями
і кратерами від незаконного видобутку бурштину
і копанками
і шахтою Засядька
і Південним Берегом
і всім, що в ній було і є
і з могилами діда і баби обов’язково
і невинно убієнних у потилицю Романа, Петра, Сергія, Микити у Бучі
і зґвалтованих та закатованих Поліни, Каті, Марини, Оксани в Ірпені
і всіх дітей, які не повинні були знати, що таке війна, але лежать під хрестами
і Маріуполем, обов’язково Маріуполем

І прости нам наш страх
і сльози
і розпач
і те, що замало робимо
і те, що зашвидко вимагаємо перемоги
і те, що Андрюхина могила стоїть недоглянута, бо сирота, а іншим нема діла
і те, що не кажемо твоїй дружині, який ти був герой. Був. А мовчки відвертаємося
і за всі «ми вас туди не посилали»
і за синів та доньок, що ростуть без батьків і мам
і за російську попсу в навушниках
(за неї не прощай, це я вже зовсім)

І визволи нас від крадіїв трусів, які не знають, що таке унітаз, які тягнуть кожну кавомолку і кожен килим
які вбивають тварин
які палять жінок
які ґвалтують немовлят.
І від зневіри нас визволи.
І від слабкодухості.
І від «там не всі погані».
Визволи нас усіх від усього, від чого потрібно визволити.

І виживи.
Будь ласка, виживи.
Смійся, матюкайся, носи протези, будь контуженим, лови флешбеки, роби, що хочеш після Перемоги (що дозволяє Кримінальний Кодекс)
але ви жи ви!

В ім’я ЗСУ
НГУ
Добровольців
ТРО
ППО
ВМС
ДШВ
і всіх видів та родів військ.

Люблю

Читайте також:
Олесь Доній. Російському солдату (вірш)