автор: Богдан Червак
голова Організації українських націоналістів
Шість років тому, 28 травня 2015-го, пострілом із російського танка Т-72 у селищі Водяне, що неподалік Донецька, був смертельно поранений боєць батальйону ОУН Василь Кіндрацький.
Василь загинув як герой.
Водяне, зокрема місцевість “Шахта”, останні тижні піддавалося інтенсивному обстрілу, в тому числі з артилерійської зброї. Натомість умови так званого “перемир’я” не дозволяли Збройним силам України давати адекватну вогневу відповідь у бік ворога.
У такій ситуації загроза втратити частину української території завжди велика. Не кажучи про те, що за подібних обставин бойовий дух занепадає, оскільки бійці відчувають свою безпорадність.
У цій, без перебільшення, жахливій атмосфері, Кіндрат, ризикуючи життям, виліз на вежу напівзруйнованої шахти і встановив там державний прапор та прапор ОУН. Зробив це 25 травня о п’ятій годині ранку, коли прицільний вогонь з боку окупантів, як правило, трохи вщухав.
А вже через два дні Василь загинув. Російський снаряд влучив у бліндаж, де перебували наші бійці. Кіндрат зазнав важкого поранення в живіт. Сорок хвилин лікарі билися за його життя. Зробили, що змогли. Але у Бога був інший план.
Василь пішов на війну добровольцем. Він, як і багато патріотів, які пройшли Майдан, не вірив Міністерству оборони, не кажучи про МВС. А тому своє місце на війні знайшов у селі Піски, де у складі добровольчого батальйону ОУН багато місяців захищав незалежність і соборність України.
Був одним із тих, хто палко захищав добровольчий рух і критикував чинну владу – мав на це моральне право.
Проте Кіндрат – один із перших, хто зрозумів, що перемогти військову міць Росії може лише сильна, боєздатна і патріотична Українська армія.
На кожній ротації Василь “воював” на два фронти.
На першому – коли оббивав пороги Міноборони і Генштабу, переконуючи високих чиновників у необхідності залучати добровольчі формування до ЗСУ на їхніх умовах.
На другому – коли переконував своїх побратимів, що настав час ставати професійними військовими, якщо хочемо не на словах, а на ділі захистити Україну від російської агресії.
У чиновницьких кабінетах Василя, фактично, не розуміли. А скоріше – не хотіли зрозуміти.
Добровольці ж неохоче йшли в ЗСУ з різних причин: подобалася “отаманщина”, брали гору амбіції.
Однак треба було бачити радісне обличчя Василя Кіндрацького, коли найкращі бійці ОУН нарешті “легалізувалися” у складі 81-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ. Це був його особистий успіх. Хоч сам Василь вважав це успіхом України і Української армії.
…Прощання з Василем зворушувало до сліз. У Києві, Миколаєві та Львові домовину з героєм несли на руках. При цьому сотні людей ставали на коліна і молилися за упокій душі Кіндрата.
У день похорону десантники-ОУНівці, які не змогли приїхати до Львова на прощання з другом, зібралися на плацу, виконали державний гімн й ухвалили рішення, що віднині десантно-штурмова рота ОУН у складі ЗСУ носитиме ім’я Василя Кіндрацького.
Кіндрацький Василь Михайлович народився 10 березня 1963 року в селі Струпків Коломийського району Івано-Франківської області.
У 1980-му закінчив Отинійську середню школу, у 1981 році – Коршівське СПТУ. Працював трактористом.
У1989 році закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка, факультет журналістики. Здобув спеціальність журналіста.
У 1989-1993 роках працював кореспондентом газети “Роздольський будівельник” та редактором часопису “Вісник Розділля”.
Із 1993-го по 2005 рік займався підприємницькою діяльністю. Працював заступником директора ПП “Довіра” та директором МПП “Копія”.
У 2005-2010 роках – голова Миколаївської райдержадміністрації Львівської області.
У 2008 році закінчив Львівський регіональний інститут Національної академії державного управління при президенті України, магістр державного управління.
Усі ці роки активно займався громадською діяльністю.
Із 2001 року – член Української народної партії. У 2004-2005 роках був керівником районного виборчого штабу кандидата у президенти Віктора Ющенка. Активний учасник Помаранчевої революції 2004 року.
У 2006 році обраний депутатом Миколаївської районної ради на Львівщині.
Із перших днів Революції гідності 2013-2014 років перебував на Майдані.
На початку листопада 2014 року вступив до добровольчого батальйону ОУН. Зі зброєю в руках захищав соборність і незалежність України в селі Піски, що неподалік від Донецька.
Із лютого 2015 року – член Організації українських націоналістів.
У травні 2015 року поїхав у село Водяне, що біля Донецького аеропорту, де перебував на позиціях першої роти першого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України.
25 травня 2015 року, ризикуючи життям, піднявся на вежу напівзруйнованої шахти і встановив там державний прапор і прапор ОУН.
28 травня пострілом з російського танка Т-72 Василя Кіндрацького було важко поранено; цього дня від отриманого поранення він загинув.
Похвали Кіндрацького 30 травня 2015 року у Львові на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань №76.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (21.08.2015; посмертно), громадською відзнакою “Народний герой України” (23.06.2015; посмертно).
20 лютого 2016 року в місті Миколаїв Львівської області на будівлі районної державної адміністрації (вулиця Володимира Великого, 6), де працював Кіндрацький, йому відкрили меморіальну дошку.
Також меморіальна дошка Василеві Кіндрацькому встановлена з 10 березня 2016 року в селі Струпків Коломийського району Івано-Франківської області – на будівлі загальноосвітньої школи (вулиця Шевченка, 30), де він навчався.
Був одружений (дружина – Кіндрацька Галина Ярославівна), залишилися дочка Ангелина 2004 р. н. та син Ярослав 2007 р. н.
Читайте також:
Голова ОУН Богдан Червак: Протистояння мельниківців і бандерівців зараз – анахронізм
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!