автор: Євген Лакінський
з Квебеку
Як поводиться суспільство у кризовій ситуації? Що робити, коли нормальне життя впродовж кількох днів зруйновано назавжди? Про це — роман “Вага снігу” квебекського письменника Крістіана Ґе-Полікена.
Уявіть собі, що триває кінець світу, а ви зламали ногу. Навколо вас суспільство руйнується на очах, а ви не можете навіть устати з ліжка. Люди не знають, як дати собі раду — а ви стогнете від болю і цілком залежите від їхньої допомоги.
Таким є початок книжки “Вага снігу” (Le poids de la neige) квебекського письменника Крістіана Ґе-Полікена (Christian Guay-Poliquin), яка вийшла в українському перекладі Ростислава Нємцева у Видавництві Анетти Антоненко.
Прочитавши цей вступ, ви, напевно, скажете: “Це депресняк, я таке читати не годен, адже трагедій вистачає й у реальному житті”. Проте, роман — геть не трагічний. Навпаки, це одна з найоптимістичніших книжок які мені довелося читати. Адже герой, попри обставини, все ж таки дає собі раду і встає на ноги — як фізично, так і емоційно.
Апокаліптичні сценарії й постапокаліптичні світи письменники натхненно вигадували щонайменше від кінця ХІХ століття. Діапазон цих фантазій був величезний — від нашестя зомбі чи марсіан до масової втрати зору вкупі з розповсюдженням хижих рослин (“День трифідів” Джона Віндема). Передбачали й пандемії — але зовсім не такі, як та, що почалася у 2020 році й триває дотепер.
Крістіан Ґе-Полікен вигадує катастрофу, яка прямо протилежна теперішній. У нашій реальності пандемія вимагає тримати дистанцію, носити маски, якнайменше сходитися з іншими людьми, а краще — взагалі не виходити з дому. На щастя, високі технології допомагають суспільству функціонувати більш-менш нормально.
У “Вазі снігу” — все навпаки: несподівано зникає електрика, а з нею — більшість сучасних технологій. Натомість люди гуртуються, щоб дати раду собі та іншим.
Тут читач посміхнеться: українця не злякати відключенням електрики, а в 1990-ті роки це взагалі було звичним явищем. Але тут — відключення не на кілька годин і навіть не на кілька днів, а тотальне, всюди і “назавжди”.
“Вага снігу” — другий роман дилогії про “постелектричний” світ. Перший роман, “Низка кілометрів” (Le fil des kilomètres), українською не перекладений, тож його можна сміливо “спойлити”.
Отже, сюжет такий. Молодий чоловік працює на нафтових родовищах на півночі канадської провінції Альберта, коли раптом зникає електрика (у романі нема жодної географічної назви, але будь-хто, знайомий з Канадою, зрозуміє, про які місцевості йдеться). Робота зупиняється, всіх відправляють додому. Герой вирішує повернутися до рідного села у Квебеку. Він сідає на машину — і їде додому майже 5000 кілометрів, через усю Канаду.
Дорогою він бачить, як поступово деградує суспільство і ламаються соціальні структури. Виявляється, що електрика зникла всюди. Уряд спершу обіцяв, що все відремонтують, але цього не сталося. Починається хаос.
Та нормальне життя руйнується не відразу. На початку ще працюють крамниці — і люди скуповують продовольство, бо “вантажівки з продуктами не приїжджали вже три дні” (як тут не пригадати кризу з туалетним папером навесні 2020-го). Але вже поза селами автозаправки і крамниці закинуто. Героєві доводиться красти бензин і чипси, бо нема кому й заплатити. Якщо зупинитися у придорожньому готелі, то на рецепції нікого не буде, а в закинутому барі можна знайти у темряві ящик пива. Але зранку до кімнати можуть постукати якісь озброєні люди з вимогою негайно заплатити за проживання, і то за потрійною ціною.
Але подекуди ще діють підпільні напівкримінальні бари, в яких поки що не зламався власний генератор електрики — і люди там пиячать за шалені гроші, вдаючи, ніби нічого не сталося.
Спершу поліція ще намагається перекривати дороги — хоч і сама вже не знає, навіщо. Та скоро зникає і вона. У великих містах — заворушення і грабіжництво. Влада практично зникла.
Гроші усе ще ходять, але ціни виросли в десятки разів. Дехто сподівається, що долари стануть у пригоді, коли “повернеться електрика і все стане, як колись”. Та що далі, то ясніше стає, що “як колись” уже ніколи не буде. Та й світло не повернеться.
У деяких селах люди озброюються, ставлять барикади на в‘їздах, конфіскують їжу і паливо й розподіляють ресурси в міру потреб.
Герой доїжджає до свого села і потрапляє в аварію, в якій гине його батько. Сам герой залишається ледь живим і повністю безпомічним.
Тож початок нового роману застає героя з важким переломом ноги, та ще й з ускладненнями. Люди навіть вагаються, чи взагалі варто його рятувати: у селі нема жодного лікаря і бракує медикаментів. Хворим допомагають лише ветеринарка й аптекар. На щастя, хтось впізнає в постраждалому односельця, та ще й друга дитинства.
Крістіан Ґе-Полікен
Тож йому допомагають, але ресурси обмежені. Сам же ж герой — між небом і землею. Він не може навіть встати з ліжка. До постійного фізичного болю додається депресія, зневіра, байдужість. Автор книжки напевно й сам перейшов через хворобу і поступове одужання, інакше навряд чи зміг би так глибоко це передати.
Хворого залишають у закинутій хаті на краю села і примушують доглядати за ним старшого чоловіка, в якого нема іншого виходу.
А життя тим часом триває. Щоб вижити під час апокаліпсису, треба згуртуватися. І село з цим ніби справляється: нормує розподіл їжі та ліків, ставить озброєні патрулі на околицях, вирішує поточні проблеми.
Якщо у персонажів першого роману взагалі нема імен (вони позначаються як “жінка”, “чоловік”, “цей тип” тощо), то мешканці села мають здебільшого біблійні імена: Марія, Жозеф (себто Йосип), Йонас (як пророк Йона). А мера села звати, звісно ж, Жюд (Jude, майже як Judas, Юда). Але жодних паралелей із Біблією тут нема: герої діють за зовсім іншою логікою і сценаріями.
На початку суспільство працює непогано. Потім настає зима. Довга, холодна і сніжна. Електрика не з’являється. Люди втомлюються, починають “розганяти зраду”. Мер приховує таємні запаси їжі. Хтось замислюється про втечу — хоча куди тут утечеш? Кожен думає за себе. Йдуть конфлікти, сварки, взаємна недовіра.
Книжка чудово моделює поведінку суспільства у кризовій ситуації. Спочатку — сподівання що це “тимчасово”. Потім — або паніка і хаос, або самоорганізація. І в селі самоорганізуватися легше, ніж у великому місті.
Але коли криза затягується на місяці без жодної перспективи виходу з неї, починається втома, зневіра і деградація. Як вижити у такій ситуації — психологічно і фізично? І чи вдалося це фактично безпомічному герою? Про це й розповідає роман “Вага снігу”.
про автора:
Євген Лакінський – колишній одесит, іммігрант до Канади, автор книги “Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
