Проукраїнськість як супер-сила, або Постколоніальний вірус

Олена Максименко
журналістка

“Ти неодмінно маєш із ним познайомитися – він дуже проукраїнський!” – переконувала мене подруга, доброволиця й ветеранка, розповідаючи про власника однієї фотостудії.

Я вкотре усвідомила рівень абсурдності дискурсу, в якому ми живемо. Так, на 30-й рік незалежності і сьомий рік війни з Російською Федерацією, проукраїнська орієнтованість досі лишається рідкісною рисою, яку важливо виділяти, яка може стати гідним приводом для знайомства. Як, скажімо, характеристика “він круто грає на гітарі”, “знається на артхаусному кіно”, “знає десять іноземних мов і багато мандрує”.

Чи можна уявити подібну розмову в будь-якій іншій точці мапи? Скажімо, говорити як про щось визначене й цінне – щодо проамериканської позиції в США, пропольської – в Польщі, проголландської – в Нідерландах тощо?

Навіть “адекватні” росіяни, що не підтримують політику Кремля, засуджують окупацію Криму й агресію на Донбасі, все одно лишаються патріотами своєї країни, вірять, що рано чи пізно імперія впаде, здоровий глузд переможе і Росія обере демократичніший вектор розвитку. Вони лишаються проросійськими, навіть виїхавши через політичні переслідування за кордон.

Тим часом як у наших реаліях проукраїнська позиція звучить не як норма, а як здобуток.

Проросійська чи типу “нейтральна” позиція не вважається патологією і дивацтвом, натомість проукраїнська є приводом завести знайомство. Бо ж у цій гібридній війні важливо ідентифікувати у натовпі і триматися “своїх”. Бо вони досі – меншість, хоча й активна.

Все це – відлуння постколоніального і посттоталітарного минулого, від якого ми досі не оклигали, травми якого помножуються на травми сучасної війни.

Українське суспільство чітко розділене на два паралельних світи. Так, приміром, нещодавно мала спілкування з інтелігентною, освіченою пані, котра вперше в житті – власне, від мене – почула назву “Широкине”.

“Мені дуже соромно…” – розгублено казала вона, завбачивши мої квадратні від подиву очі.

“Хто із нас рептилоїд у цій ситуації – я чи вона?” – думала я.

Як можна прожити попередні сім років, уникаючи цієї гарячої фронтової географії, де гинуть люди, відвойовуючи при цьому метр за метром землі, захищаючи своє і своїх?

Для мешканців одного з двох паралельних світів ці та інші назви – Широкине, Авдіївка, Водяне, Мар’їнка, Красногорівка, Піски, Бутівка, Світлодарська дуга – давно стали рідними, навіть якщо особисто їм там не довелося побувати. Вони чують їх зі зведень ООС, із документальних фільмів і сюжетів, із репортажів і звітів волонтерів. До деяких назв із тих чи інших причин вмикається особлива ностальгія й щем. У іншому ж світі ці назви не говорять ні про що. Така собі китайська грамота. Глухота.

Мешканці цих паралельних вимірів їздять в одному громадському транспорті, голосують в одних і тих самих кабінках на виборах, лікуються в одних лікарів тощо. Однак ментально ці паралелі ніколи не перетнутися – принаймні до того моменту, коли тих, хто з комфортом розмістив голову в піску, закрившись від прикрих новин, не зачепить особисто.

А тим часом мешканці другого виміру гуртуються, знаходять одне одного. Жовто-блакитна стрічка, хоча й не майорить на одязі й сумках, як сім років тому, лишається незримою ознакою, ідентифікатором.

Якого може виявитися достатньо, щоб завести знайомство.

Читайте також:
Поки уряд гальмує:
як волонтери провадять безплатні курси української мови на сході, півдні й півночі