СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
1394061 +9144
Летальні випадки:
26919 +156
Одужали:
1194373 +3351
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 7101358 (+38972). Оновлено: 08:15 06.03.2021

Його тіло впізнали за майданівським татуюванням: герой Революції Гідності й АТО Андрій Юркевич

 

підготувала: Олена Чебелюк
наукова співробітниця Музею Гідності у Львові

“Майдан – це не намети, барикади, покришки і коктейлі, Майдан – це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, відстоювати їх навіть ціною власного життя. Цінності, за які пролилась і проливається людська кров, тільки збільшуються у вазі і знаходять більше й більше нових послідовників!”

Ці слова належать тернополянину Андрію Юркевичу – одному з тих героїчних революціонерів-майданівців, які 20 лютого 2014 року відчайдушно рятували з-під обстрілу на Інститутській своїх побратимів.

Того страшного дня Юркевич лишився неушкодженим, але те, що довелося пережити на Інститутській, повністю змінило його подальше життя.

У наступні кілька місяців Андрій написав великі спогади, у яких відтворив події 18-20 лютого, свої роздуми, страхи й емоції, що панували тоді в душі. Такі живі й детальні свідчення дуже цінні для істориків. Адже дозволяють глибше дослідити тему, розкривають перед читачем багатогранну і цікаву особистість, змушують співпереживати і посміхатися.

Особливо важливими такі матеріали стають, коли людини більше немає серед нас.

З червня 2014 року Андрій Юркевич із позивним “Грізлі” добровольцем вирушив на війну, служив у батальйоні спецпризначення “Айдар”. У батальйоні був командиром відділення, на момент загибелі виконував обов’язки командира роти.

Загинув у нерівному бою 5 вересня 2014 року, потрапивши у ворожу засідку біля Цвітних Пісків (Слов’яносербський район Луганської області).

Йому було лише 32.

“Я готовий стати перед кожним з цих Людей навколішки,
щоб подякувати за їхній внесок”

Андрій Юркевич

За спогадами рідних і друзів, Андрій мав величезну силу волі і справжній чоловічий характер. І разом із тим був щирим, усміхненим, дуже добрим. Із загостреним відчуттям справедливості.

До війни був підприємцем, мав власний бізнес у Тернополі. Активно займався спортом, фріфайтом, не раз відпрацьовував два тренування підряд. Вів здоровий спосіб життя – не пив, не палив, правильно харчувався. Любив подорожі, гарні вишукані речі, багато читав.

Це все було, доки для Андрія Юркевича не почався Майдан. Саме там розпочалась його особиста війна, яка продовжилась на Сході.

Вперше на Майдан до Києва Андрій поїхав у грудні 2013-го, пробув там певний час. Але його дієва натура вимагала “двіжу”, а не просто стояння на місці.

Загострення на Грушевського почалося, щойно Андрій із Христиною приїхали на Шрі-Ланку, в давно сплановану відпустку (хоча ще 18 січня були на Майдані).

Дружина згодом згадувала: “Коли були на Шрі-Ланці, чоловік не міг відпочивати – як можна, коли на Майдані таке почалося, коли в сильний мороз почали обливати людей водою і все решта? Він це не міг пережити і картав себе: “Як так, що люди там гинуть, а я тут лежу на березі океану!”.

Знову на Майдан він вирішив після кривавих подій 18 лютого. У своїх спогадах він описував цей день так:

“Ранок 18 лютого розпочався як завжди з перечитування УП. (…) Колона сформувалась… Колона вирушила… Колона просувається… Перші сутички, з’являються повідомлення про перших вбитих і покалічених. Один за одним з’являються записи вуличних боїв, кількість вбитих і поранених збільшується… Захопили Маріїнку… Беркут кидає гранати з дахів… Підпалили офіс регіоналів… Відступили з Маріїнки… Важко передати всю мою ненависть в ці моменти. Причому до ментів і провладних бандитів в другу чергу. У першу – до самого себе. За те, що не там. За те, що змарнував таки останній “останній шанс”. Далі – сумбурні пошуки того, хто завезе мене туди ВЖЕ і НЕГАЙНО, пости в соцмережах а-ля “шукаю хто їде у Київ”… Все без результатів. Розуміючи, що вже і негайно не вийде, йду в координаційний намет на Театральному майдані і записуюсь на черговий автобус. В очах координаторів – занепокоєння, дивляться, як на потенційного самовбивцю і пропонують підійти на 18 годину”.

Покинувши бізнес і клієнтів, ввечері Андрій із побратимами вирушив на Київ. Удосвіта 19 лютого вже був на передовій:

“Важко передати перші мої емоції, коли я влився в цей натовп. Причетність до чогось грандіозного, до творення історії, до моменту, про який мої діти будуть читати в книжках. Хотілось якнайшвидше надолужити все, що не встиг зробити в останню добу, принести чим побільше користі загальній справі. Екіпіруюсь, паралельно розглядаючи своє відображення у вікні машини, у лижному шоломі і в окулярах ловлю себе на думці, що мрії мають здатність збуватись, хоча і в зовсім несподіваний спосіб. Майже всі діти радянської системи виховання хотіли бути космонавтами – хтось більше, хтось менше. Дивлячись в вікно, як в дзеркало, розумію, що приблизно в такому прикиді я уявляв себе при польоті в космос, будучи учнем початкових класів. Показую сам собі язика, тривожність розбавляється якимось дитячим азартом. Перш за все – заносимо ліки в КМДА.

Тепер можна йти на передову, бажання бути там настільки сильне, що ніякі в світі застереження не змогли б поміняти цей потяг. Проходимо звичну дистанцію від КМДА до Майдану. Звуки від пострілів, салютів, крики “Слава Україні”… По дорозі вдивляюсь в очі людей – ніхто не панікує. Незважаючи на все, що відбувається – штурми, десятки вбитих і сотні поранених, палаючий Будинок Профспілок, всі тримаються досить спокійно і сконцентровані кожен на своєму – хтось просто займає місце на периметрі для банальної присутності, хтось коле бруківку, котить шини, наливає коктейлі. Без активного керівництва і розподілу повноважень, кожен сам знайшов для себе потрібне заняття, сам зрозумів, чим він міг бути корисним. Важко передати моє почуття захоплення цими людьми. Пишучи ці рядки через декілька місяців після подій, я розумію, що навіть з часом воно не притупилось і я готовий стати перед кожним з цих Людей навколішки для того, щоб подякувати за їх внесок”.

19 лютого на барикадах Майдану. Фото з особистого архіву Андрія Юркевича

Дивлячись на людей навколо, Юркевич писав: “…Цей хаос був дивним чином впорядкованим, і дивлячись на це все з відстані кількох місяців я розумію, що могло згуртувати цих людей і зробити їх одним механізмом – це почуття відповідальності та небайдужості. Серед захисників Майдану не було тих, хто виконував свою роботу на 30% чи на 60%… Всі вони хотіли бути максимально корисними, всі розуміли, що якщо не вони, то ніхто. Внесок кожного був максимальним, і той вогонь, який горів в них в очах, робив їх невразливими для водометів, гранат та гумових куль”.

“Граната! Вибух!.. Вся задня частина штанів
перетворилася на звисаюче лахміття,
чоловік пішов далі практично у спідній білизні”

Спогади Андрія – це історія найгарячіших днів Майдану з перших вуст:

Андрій Юркевич 19 лютого на Майдані. Фото: Іван Четвертак

“Підійшовши під самі щити, починаємо разом зі всіма кидати бруківку. В напівтемряві і суцільному димі від покришок такі дії були досить результативними. Принаймні, ті “мєнти”, котрі підходили поближче до барикад, щоб жбурляти по нас “сюрпризи” або стріляти гумовими кулями, довго втримати позицію не могли і відступали. Коли в таку “черепаху” крім іншого, влучав ще й коктейль, ми супроводжували ці моменти криками захоплення і підбадьорення. В нас летіли такі ж коктейлі, така ж бруківка, а ще – шумові та газові гранати, багато з яких були ще й тюнінговані всякими несподіванками у вигляді цвяхів та гайок. Коли я нагинався, щоб підібрати з землі черговий шматок бруківки, найбільшою фобією було, щоб в цей момент біля руки не роздалось чергова “бабах!” – їхати додому без пальців видавалось зовсім непривабливою перспективою… Крім людей в сірій формі до барикад час від часу наближався величезний КамАЗ-водомет і щедро поливав нас.

19 лютого на барикадах

В моменти, коли жбурляти вже не залишалось сил, ми робили невелику ротацію – мінялись з хлопцями, котрі тримали щити. Парадоксально, але в час, коли ми приїхали, якраз тримати щит було заняттям більше безпечним, ніж “вести вогонь”. Всі вибухові штуки пролітали в нас над головами і вибухали трохи далі, серед тих, хто вів активну боротьбу. Тому, як не дивно, але якраз на найбільш передовому рубежі я міг дозволити собі трохи розслабитись.

Переглядаюсь з найближчим сусідом – хлопчина невеликого росту, тендітної тілобудови в товстелезних окулярах – ну вилитий тобі круглий відмінник-старшокласник. Згадую тернопільських “крутих перців”, таких безстрашних і відчайдушних з їх же розповідей – де вони зараз? Чим таким вони зайняті, що державу приходиться відстоювати тим, хто ще недавно асоціювався з підручником і заліковою книжкою, заповненою суцільними “відмінно”? Підбадьорливо посміхаюсь до “ботана”, він в відповідь також посміхається… Далі знову коктейлі-бруківка… знову щити… знову бруківка…

Окуляри безнадійно запотівають, але не відважуюсь їх скидати – фобія повернутись додому без очей навіть сильніша від повернення без пальців. Час від часу відходжу назад, дмухаю на скло, і коли воно знову стає прозорим – повертаюсь. Знову біля щитів…

Вже давно зовсім розвиднілось, замість водомета нас тепер поливає водою звичайний пожежний гідрант, протягнутий бозна-звідки, а барикади в багатьох місцях вже встигли укріпити і людям стало непотрібно тримати щити.

Біля мене проходить чоловік в літах, зупиняється метрів через п’ять… Крик: “Граната!” Вибух… Вся задня частина штанів перетворилась в звисаюче лахміття, чоловік пішов далі практично у спідній білизні”.

Якоїсь миті на барикаду, де тримав оборону Андрій, прилетіла граната з їдучим токсичним газом. Відчуття такі, ніби горло роз’їдала кислота. Ще два тижні після того Юркевич відкашлювався слизом із кров’ю. А в ті хвилини медики надали майданівцю допомогу, і він повернувся в бій.

Медик-волонтер надає допомогу Андрію Юркевичу на Майдані 19 лютого 2014 року. Фото: Максим Баландюх

Того дня “Беркут” постійно обливав захисників барикад крижаною водою з брандспойтів. Андрій змок до нитки, і це, разом із тривалим стоянням на барикадах, обернулося для нього страшним запаленням легень.

Але то вже після повернення додому. А у вирішальні години Революції Гідності Юркевич в наметі перевдягнувся у принесений небайдужими киянами одяг і взуття.

Ближче до вечора, коли натиск силовиків трохи спав, Андрій повернувся на пост, і лиш під ранок 20 лютого пішов трохи відпочити.

Метал і кров 20 лютого

Про вирішальний день Майдану, 20.02.2014, Юркевич пише у своїх спогадах так:

“Найпам’ятніший день у моєму житті почався з розмови двох літніх людей, яку я почув крізь сон: “Так… Куди нам до тої сміливості, яку мають молоді? Ми – то не вони… Ти подивись, як прорвали…”

Прорвали? Я щось проспав??? Зриваюсь, голова спросоння переварює думки через одну, в кількох фразах розпитую про ситуацію. Знову я собою розчарований. Поки я спав – там, на передовій, творилась історія. Було зроблено те, що добу тому здавалось мені малоймовірним – наші погнали міліцію і відвоювали територію до початкових меж Майдану. Наші зараз атакують, поки я тут зав’язую шнурівки… Поки одягаю каску… Поки знаходжу в кишені капу і вставляю собі в зуби.

Напевно, слідуючі мої 200 метрів могли б стати світовим рекордом, але на жаль, представників Олімпійського комітету з вимірювальним устаткуванням серед нас не було. “Як же швидко все помінялось”, – говорю про себе, пробігаючи по вчорашніх міліцейських позиціях. Зі сцени раз за разом звучать заклики не підніматись на Інститутську, бо там працюють снайпери.

“Ага, – думаю, – проспав прорив, тепер ще і на Інститутську не підніматись?” Будь що буде! Недаремно ж я сюди приїхав… біжу вгору зверху чути ніби звуки від пострілів, але я повністю абстрагований і відчуття страху в мене поки немає. На горизонті з’являються перші лежачі тіла…

Андрій Юркевич (у касці під лайтбоксом) на вулиці Інститутській, ранок 20 лютого 2014. Фото: Дмитро Серебряков

Добравшись наверх, схиляюсь над першим лежачим тілом. На очі накочуються сльози – зовнішній вигляд у людини настільки добродушний, що апріорі вона б не могла нести будь-якої загрози.

Пізніше я взнав його ім’я – Володя Жеребний з Самбірщини. Пульсу немає, обличчя з ледь-ледь видним характерним для покійників відтінком. Берусь за пальці… точно пізно, вони вже задубілі…

Рухаюсь далі, перебігаю дорогу, від біотуалетів біжу, зігнувшись, до барикади. Всього лиш кілька людей, за декілька метрів ще один лежачий – на вигляд зовсім юний. Підбираюсь навприсядки – така ж історія, як з попереднім героєм, жодного, навіть наймінімальнішого признаку життя. Тіло знаходиться повністю за барикадою, по росту – ніяк не може бути вищим за неї.

Невже стріляють не тільки спереду? Що тут коїться???

20 лютого 2014 на Інститутській. Андрій – крайній праворуч. Фото: Jerome Sessini

“Потрібно відтягнути його… Нехай він і мертвий – не залишати ж тут”, – думаю. Ще мить – і звуки пострілів стають частішими, звідусюди чути, як кулі прошивають верх укріплення. Тих кілька чоловік, що були біля мене, починають відступати назад. Розуміючи, що сам не зможу довго нести загиблого – починаю відходити з ними.

«Що відбувається? Чому по нас стріляють – ми ж без зброї?
Хіба може одна людина вбивати іншу тільки тому, що їй дали безглуздий наказ?»

– тисячі думок рояться в моїй голові. Починаю розуміти загальну картину, разом з тим усвідомлюю, що мій страх зовсім мене не сковує. Є певні побоювання за себе, але разом з тим є і велика гордість, знаходитись пліч-о-пліч з найвідважнішими представниками свого народу. Є велике бажання бути корисним, тим більше, що в цій ситуації користь від мене може бути значного – від живого або навіть від мертвого. Повертаюсь поглядом до сумнозвісного закінчення підйому на Інститутській, перекидаюсь кількома словами з таким ж божевільними, як я, персонажами… Побігли!

Першого витягнутого мною я б ніколи на світі не згадав, якби не 41-хвилинне відео, яке облетіло весь світ. Мені здавалось, що з моменту мого перебігання вулиці, до часу, коли я потягнув пораненого, пройшла ціла вічність. Насправді це відбулось практично моментально, просто підбігли до того, хто був найближче – і повний вперед.

Андрій Юркевич допомагає витягти з-під обстрілу пораненого Володимира Гончаровського. Фото: Володимир Бузенко

Взагалі, спогади Інститутської в моїй голові досить хаотично розкидані, і багато речей в мене стерлось з пам’яті. Судячи з того, який стрес прийшлось пережити – воно і не дивно. Більше робилось на елементарних інстинктах, ніж усвідомлено.

От тільки не розумію, де в той час був мій найважливіший інстинкт – самозбереження.
Напевно, збереження фізичного існування для мене від природи не є пріоритетом.

Відтягнувши пораненого подалі, відразу повертаюсь назад, причому, що цікаво, не зважаючи на все побачене, нема ні найменшого бажання втекти, сховатись кудись нижче, там де кулі не будуть становити загрози.

Відчуття доцільності перебування саме тут і саме зараз, відчуття, що в тому, що я зараз роблю, і є найбільша цінність мого перебування на Майдані – ось що було в мені в ті моменти.

Схиляюсь над хлопцем, що лежить біля самого бордюра: “Еге-гей… ти живий?” Відповіді ніякої, але в намаганні щось сказати губи починають рухатись. Шукаю очима, хто б мені міг допомогти, бо сам не справлюсь, паралельно говорячи пораненому всякі банальності типу: “Ти обов’язково будеш жити, зараз ми тебе витягнемо звідси… ще трішки, почекай кілька секунд…” Бажаючий допомогти знаходиться майже відразу – потягнули».

Одним із поранених, кого Андрій витягнув тоді з під обстрілу на Інститутської, був Володимир Гончаровський з Хмельниччини. Він отримав тяжке поранення хребта, досі пересувається в інвалідному візку та страждає від сильного болю.

Андрій Юркевич допомагає витягти з-під обстрілу пораненого Володимира Гончаровського. Фото: Eric Bouvet

Відтягнувши майданівця у безпечне місце, Андрій повертається на передову і допомагає евакуйовувати ще одного пораненого. Телефонує дружині і навіть умудряється переконати її, що він у безпеці. Розмову перериває куля, що влучила у щит над головою.

“Далі купа несистематизованих епізодичних спогадів. Міряю пульс хлопцю в блакитній касці (як виявилось, своєму земляку Устиму Голоднюку). Ударів немає взагалі, але мені після кожного дотику здається, що я не туди клав палець і наступного разу я обов’язково його знайду… Зовсім юний хлопець з діркою в голові і розбризканим по цілому чолі мозком, в якого тим не менш медсестра знайшла якісь мінімальні ознаки життя…

20 лютого 2014 на Інститутській. На передньому плані лежить – загиблий Герой Небесної Сотні Устим Голоднюк. Андрій – крайній справа. Фото: Володимир Бузенко

Беру з землі щит, як тільки починаю піднімати – відчуваю поріз. Якраз в області кисті він пробитий кулею, і той метал, що вгнувся всередину, глибоко розсік мені шкіру. Лежати залишаються тільки померлі, і я говорю одному з своїх супутників: “А може, не варто заради вбитих ризикувати життям? Може, пора вже відступити, ми їм вже нічим не допоможемо”.

“Що ти таке говориш? – мій співрозмовник дивиться на мене з засудженням. – Хоч поховаємо хлопців по-людськи, не дамо виродкам глумитись над трупами”. Сказав – і пішов когось витягувати. Я повагався ще кілька секунд – і пішов за ним. Коли вже не залишилось ні вбитих, ні поранених в межах обзору, я раптом зрозумів, що відступати бажання зникло невідомо куди… і потрібно все-таки пробувати зайняти крайню барикаду.

Два майданівці (Андрій Юркевич – на задньому плані) витягують з-під обстрілу пораненого

Перебігаю через дорогу. Там все ще є кілька чоловік, всі сидять з самого низу, там де найменша вірогідність бути прошитим кулею. Один з захисників навіть п’є пиво, що вселяє в мене немале здивування. Хочеться йому? Хоча, напевно хочеться, алкоголь притупляє певні емоції – як не крути.

Від хлопців дізнаюсь, що там, за барикадою, за кілька десятків метрів від нас – купа снайперів і просто автоматників, по деяких даних, є навіть кулемет. Стріляють як з землі, так і з кузовів вантажних машин, тому висовуватись взагалі не варто.

Намагаємось робити хоч щось. Одна за одною кидаються шини на іншу сторону, за ними – кілька коктейлів. Експеримент проходить успішно, але тої гуми, що в нас була, явно недостатньо для потужної димової завіси.

Міняємось даними, що почули десь краєм вуха, і здогадками про кількість і належність снайперів. Згадую про наконечник патрону від ПМ, який я знайшов на місці розстрілу людей, демонструю, мені показують такі ж наконечники від калібру 7,62, знайдені в тому ж районі.

Помічаю сміливця, що йде в нашу сторону з цілим ящиком коктейлів. “Ну, смертник, – думаю, – тебе ж вб’ють зараз… от шкода хлопця”. З секунди на секунду перебуваю в напруженні – розумію, що шанси вижити в нього катастрофічно малі, будуть працювати цілеспрямовано по ньому. І стається диво – він таки доходить до нас. Коли заходить мова про героїзм на Майдані – він завжди згадується мені серед перших – безстрашність в тій ситуації була дійсно варта подиву.

Ще один епізод, який мені ніколи не забудеться – чоловік, котрий добрався до нас на барикаду, а по дорозі підійняв з землі один з щитів. Добігши до нас, він, як і ми всі, роздивився свій засіб захисту – а картина була надзвичайно моторошна.

Весь в крові, між ручкою і самим щитом – шматок шкіри зі згустком крові, а вся верхня частина забризкана людським мозком».

На вулиці Інститутській 20 лютого 2014. Автор фото невідомий

Хлопці повертаються на Майдан, відновлюють барикади, нарешті усвідомлюють увесь жах, усю трагедію того дня…

Аналізуючи фінал Революції Гідності у своїх спогадах, Юркевич констатує:

“…Те, що сталося 18-20 лютого, багато в чому визначило перебіг подальшої історії. Боротьба, її здобутки, смерті патріотів, їхній героїзм і елементарне відчуття братського плеча, особливо зі сторони зовсім незнайомої людини, котра захищає тебе від кулі своїм тілом, поміняли кожного з нас. Прогнали геть байдужість та апатію. Загострили відчуття правди та справедливості. І ще раз довели: неможливе – можливо.

Свідома позиція кожного з нас, якщо її послідовно і незламно відстоювати, обов’язково знайде відклик в серцях таких самих борців.

Як би скептично не ставились до наших поривів ті, хто не стояв з нами в одних рядах, ті, хто побоявся жертвувати життям, здоров’ям, а часто – всього лиш банальним комфортом заради відстоювання тих глобальних цінностей, на яких тримається світ, – нас вже нічим не зупинити.

Буде Майдан стояти 10 років, чи завтра його розберуть на сувеніри – не так і важливо, тому що речі, за які він боровся – в кожному з нас“.

Юркевич був переконаний: жертви Майдану були не марними. Адже цінності, за які пролилася кров патріотів, лише стають вагомішими і знаходять ще більше нових послідовників.

Розгорнути версія спогадів Андрія була опублікована
на сторінці спільноти “Майдан 18-20 лютого. Як усе було”

СМС із сепарського номера:
“Я живий, Сонечко. Все гаразд!”

Лише із спогадів, написаних невдовзі після Майдану, дружина Христина дізналася, що її чоловік 20 лютого був одним із тих відчайдухів, які вижили під кулями на Інститутській.

Під назвою “Моя революція” Христина видала ці спогади вже після загибелі Андрія.

Христина Юркевич. Фото: soroka.ternopil.ua

Про щасливе сімейне життя, останні місяці, які вони провели разом, рішення чоловіка йти на війну добровольцем і свою реакцію на це, про перебування Юркевича на Сході і загибель коханого Христина писала на ФБ-сторінці “Фото-проекти”.

“Коли він пережив ті важкі дні на Майдані, думаю, вирішив відразу, що піде на війну, хоча нікому нічого не сказав… Бог зберіг йому життя, дав шанс вижити на Інститутській, та приїхав додому Андрій зі страшним запаленням легень, ми ледь змогли його трішки підлікувати…

Потім Андрій сказав, що їде у справах до Києва. Вислав мені файл, ілюстрацію, на якій зображено Архангела біля монумента свободи з барикадами палаючих шин і коктейлями Молотова. Я не могла зрозуміти, що то таке. Він мене спитав: “Ти мені скажи, чи тобі подобається?” – “Ну, нормально, але не можу сказати, що я в захваті”. І тоді, 30 травня, він собі набив татуювання на грудях – того самого Архангела. Потім приїхав додому, дописав свою книгу, а 31 травня дав мені прочитати її.

16 червня поїхав добровольцем в батальйон спецпризначення “Айдар”. Чому пішов? Мабуть, боротися за справедливість – він не міг дивитися, як гинуть люди, він не міг дивитися на те, що вбивають, що він вдома в добрі, в статках, коли люди гинуть і втрачається цілісність держави”, – згадує Христина.

Андрій Юркевич (ліворуч) на Сході у складі батальйону “Айдар”

До цього рішення Юркевич готувався, купував військове екіпірування.

“Після Майдану, коли мій Андрій повернувся, вдома почали з’являтися, як я називаю, частинки “костюма зеленого чоловічка” – він повністю екіпірований був, за власний кошт… – згадує Христина. – На ноутбуці бачила постійно відкриті посилання про війну. Але він мені завжди говорив: “Христунь, ти не переживай, я піду лише тоді, коли прийдуть на Київ! Так що ти будь спокійна, це просто так, про запас все собі купую!”

Він мене обманював, їздив десь… Це я вже потім дізналася, що він їздив на вишколи, а мені казав, що то на змагання їде, то по роботі. Він мене беріг, щоб я не переживала…

Вже зараз, думаючи та аналізуючи, я розумію ті факти, що він хотів більше часу проводити зі мною останні дні. Коли я, наприклад, ішла на тренування свої, він мене просив: “Давай не підеш сьогодні на тренування, а побудемо разом!”, коли була зайнята на роботі, він просив: “Давай підемо пообідаємо разом”, хоча вже скільки часу ми не ходили разом обідати, бо двоє зайняті дуже були. А тут він приходив… Це вже потім аналізується, зважується і згадується…

Це рішення було обдумане, щоправда, взагалі не обговорене зі мною як із дружиною. Як прийняв рішення йти? Я дуже добре цей вечір пам’ятаю: 16 червня ми мали справу – біля одного нашого магазину впорядковували клумбу, посадили все, їдемо додому, і об 11-й годині вечора він приходить і каже, що о 5-й ранку він їде на війну… Тут було все: шок, сльози, вмовляння…

Можна тільки уявити мій шок, коли я почула, що мій чоловік їде не війну! Я відреагувала дуже негативно, це була єдина велика наша сварка. Ми так не сварилися ніколи, та й взагалі сварок не було – ідеальна сім’я… Що я тільки не робила – просила його, благала, на коліна ставала перед ним і просила, щоб він не йшов, а він сказав мені: “Як має бути, так буде! На все воля Божа!..” Я дуже ображена на нього була, ми цілу ніч говорили. Він мене просив, щоб я його не переконувала, бо він прийняв остаточне рішення і не буде його переглядати.

Батьки мого чоловіка не знали, що він пішов на Схід.

17 червня о 5-й годині ранку він вирушив на Схід. Поїхав, хоч ми дуже були посварені… Але вдень ми здзвонилися, він вже був у Києві. Потім, поки добирався на Схід, минулося все – і сварка, і моя образа, і все решта.

Андрій Юркевич (праворуч) із побратимами з батальйону “Айдар”

В певний період, коли ми спілкувались, я питала коханого: “Ти розумієш, що ти в 30 років можеш лишити мене вдовою?” Він казав: “Як має бути, так буде!..” Благав, щоб я його не мучила, бо він прийняв своє особисте рішення в цьому житті”.

Христина згадує, як Андрій розповідав, як був із підрозділом у Хрящуватому, переконував, що “все гаразд, все нормально”, а вже потім зізнавався: “Ти не могла б спати, бо нас бомбили”.

“Серце якось відчувало, дуже страшне було літо, страшне відчуття, коли не спиш, а чекаєш дзвінка, коли чоловік по три дні, три доби не виходить на зв’язок, коли ти ходиш з мобільним телефоном навіть в туалет, коли, не дай Бог, пропустиш дзвінок – тебе всю трясе…

Андрій Юркевич під час перебування на фронті. Фото з сайту memorybook.org.ua

Найдовший період – три дні, коли Юркевич під час боїв у районі Хрящуватого не виходив на зв’язок. Потім Христині прийшло СМС із сепарського номера з Російської Федерації: “Я живий, Сонечко. Все гаразд!”

“Розказував, як у них не вистачало зброї, інколи розказував, чому їх Нацгвардія підводила, інколи, навпаки, хвалив різні бригади, які їм допомогли. А інколи розказував, що вони йдуть вперед, Нацгвардія стоїть, а потім всі блокпости, які вони відвойовували, здають… Розказував, як вони брали Лутугине, як Вергунку, які були моменти…” – розповідає Христина Юркевич.

Зі слів дружини, Андрій твердо вирішив для себе, що не може стояти осторонь подій, які творять майбутнє України, і казав: “Я кохаю тебе понад життя, але моє місце там. Якщо я залишусь вдома, я не зможу дивитись на себе в дзеркало, я буду не я. Там гинуть люди, і якщо я залишуся тут, ти просто зі мною далі не зможеш жити!”

«Одну розмову я дуже добре пам’ятаю… Він дзвонить такий хороший, ніжний, ласкавий: “Христуню, в мене все добре, все гаразд! Я живий-здоровий, все о’кей!”, а я ж хочу більше – щоб він зі мною поговорив, щоб приділив мені увагу, щоб розказав щось. І тут він ніби закінчив розмову, попрощався зі мною… а в нього була така дурна звичка – не натискувати кнопку “відбій”… і тут я чую, що в нього на берцях людський мозок»

Дружина переживала, чи не з’явиться в чоловіка “афганський синдром”, адже в школі їм розповідали, що “афганці” – психічно неврівноважені люди. Але, як розуміла Христина, чоловік ані краплі не змінився – “такий же і добрий лишився, такий же і ніжний”. Хіба що ще більше загострилося почуття справедливості. І єдине, що його взагалі перестало цікавити – це гроші, заробітки від бізнесу.

Андрій на війні. Фото з сайту memorybook.org.ua

Під час бойових дій на Луганщині влітку 2014 року на сторінці Андрія Юркевича в соцмережі з’являються описи тих подій:

31 липня 2014

– Довший час по різних причинах не був на зв’язку, тому зараз буду компенсовувати свою відсутність. Три дні тому приїхали з восьмиденного бойового виїзду, протягом якого було взято з боями два населених пункти – дуже важливу в стратегічному плані Георгіївку та Лутугіне, а також без боїв була зайнята Успенка. Цінність Георгіївки – в тому, що володіння нею відкриває дорогу на Луганський аеропорт, захисники якого до недавнього часу були оточені зі всіх сторін силами сепаратистів. Штурм пройшов відносно швидко, з нашої сторони в населений пункт зайшли танки та бронетехніка. Вороги намагались чинити опір, але завдяки нашому наступу з двох сторін одночасно, його було подолано. В ворога захоплена бронетехніка та арсенал зброї, взяті полонені, в тому числі 3 громадян Росії. Ворог використовував проти нас крім стрілецької зброї артилерію та міномети, було пошкоджено 1 наш танк та вантажна машина. Захоплення Георгіівки дало можливість налагодити постачання захисників аеропорту ліками, продуктами та боєприпасами, відкрило ще одну дорогу для наступу на Луганськ, а також перекрило сепаратистами один з шляхів постачання їм зброї.

Розмах бою був настільки значним, що з нашої сторони прийшлось задіювати артилерію та установки “Град”, а згодом працювала в чотири заходи авіація. В результаті наступ противника було зупинено, бажання повернути Георгіївку відбите якщо не назавжди, то дуже надовго. З нашої сторони за неповну добу героїчно загинуло 6 чоловік, наймолодшому з яких було всього 19… Також є немало поранених , в тому числі важких.

У рамках наступальної операції було прийнято рішення звільнити від сеператистів Лутугіно. Наступ здійснювався “Айдаром” та десантурою з “вісімдесятки” – тим більше, що ми були добре спрацьовані між собою з часу попереднього бою та кількох днів втримання позицій. За сприяння танків, БМП (в тому числі і трофейного з Георгіївки), а також десантних БТРів було здійснено наступ відразу з кількох напрямків, після чого всі сили зустрілись на в’їзді в місто. Вже до того часу в нас були суттєві втрати – від пострілу з гранатомета загинув командир одного з танків, було завдано удару по нашій розвідувально-саперній групі, в результаті чого загинуло 10 чоловік. Однак, наступу це не зупинило, терористи на блокпості були знищені нашою передовою групою, після чого основні сили зайшли в Лутугіне і здійснили зачистку його від антиукраїнських елементів. З нашої сторони було втрачено вбитими ще двоє бійців. Після цього без боїв була зайнята Успенка. Наступ іде повним ходом, сепаратисти деморалізовані і втікають до кордону як щурі.

Окрім успіхів і втрат, Андрій відкрито писав і про невдачі українських військових через трагічні помилки, непрофесіоналізм, брак комунікації.

Так, зайнявши селище Красний Яр, “айдарівці” передали його під контроль регулярним частинам ЗСУ. Але після кількох мінометних обстрілів армійці відійшли, і Андрій із товаришами з втратами був змушений повторно штурмувати місто.

На його сторінці зі страшною регулярністю з’являлися фото із загиблими побратимами.

Із побратимом-“айдарівцем” Орестом Квачем (праворуч, загинув влітку 2014)

Окрім того, Андрій не раз писав про катастрофічний стан забезпечення української армії:

17 липня 2014

– Роздуми під артилерійську канонаду…

В армії гостра недостача високоточних приладів наведення, спостереження і навігації. Вірніше, їх практично немає. Все, що використовується нашими військовими, було застаріле навіть для кінця минулого століття. Немає навіть банальних безпілотників, коректування гарматних пострілів відбувається старими добрими дідівськими методами.

30 серпня 2014

– Твориться якийсь тотальний пц. Вже чув кілька історій про те, що новомобілізованим пропонують купити АБСОЛЮТНО все за свої гроші. Держава крім автомата і комплекту гівняної форми не дає НІЧОГО…

Яких результатів ми зможемо очікувати від такої армії? якого бойового духу? банальні питання, як і те, чому Україна, являючись виробником одних з найкращих в світі танків “Оплот”, не закупила для АТО жодного… а люди гинуть в допотопних БМПшках без жодного сучасного захисту і Тшках радянського виробництва. а в знищенні величезної кількості добровольців під Іловайськом, виявляється винні російські спецслужби, які хочуть таким чином розхитати ситуацію в країні.. занадто багато маразму як для країни, влада якої повинна працювати як швейцарський годинник, виходячи з умов військового часу. шановні невоюючі…здається мені, вам в котрий раз пора на Київ… задати кілька питань чувакам в костюмах від Brioni…

Пост про загибель побратима Іллі Іделя був пронизаний болем і злістю:

1 вересня 2014

– З кожним днем стає все менше і менше людей, з якими я починав свою дорогу в батальйоні. Паралельно, командуванням АТО ганебно здаються назад в руки росіян ті населені пункти, в боях за які гинули ці хлопці. Він був веселою і безстрашною людиною, безмежно любив двох своїх донечок, які залишились сиротами… смерть таких людей – це величезна втрата для армії, звичайними призовниками такі втрати заповнити неможливо, тому мені дико спостерігати за тим, з якою безвідповідальністю держава марнує добровольчий ресурс…

Андрій Юркевич (ліворуч) із побратимами з батальйону “Айдар”. У центрі – Євген Дикий, справа – Ілля Ідель. Фото зі сторінки Андрія Юркевича у соцмережі

Останній свій допис Андрій зробив за кілька годин до загибелі. Тішився, що нарешті отримав тепловізор, який був куплений за гроші, які надсилали на його картку…

Впізнали за Архангелом

Христина добре запам’ятала останню з розмову з Андрієм:

“Це було в ніч напередодні… Андрій мені передзвонив і сказав, що це його остання війна і він за кілька днів приїде додому, і вже ніколи в житті мене ні на хвилинку не залишить… Він мені обіцяв, що приїде у вівторок-середу додому, казав, що мене настільки любить, що не уявляє свого життя без мене і що найважливіше для нього – сім’я…

5 вересня мені було дуже погано, відчувала, що щось не те. Після тренування пішла додому, і біля 11-ї вечора до мене подзвонив Орест Каракевич. Цей номер я мала збережений, записано було “Орест Луганськ”, Андрій часто з цього номера телефонував і я відразу: “Так, коханий”… І тут чую… що мого коханого вже на цій землі немає…”

Андрій Юркевич

Сам Орест Каракевич згадує: “Андрій був одним із найкращих бійців батальйону. Природжений лідер, завжди дбав про всіх: коли йому доручили командувати відділенням, оберігав їх, як дітей. Безстрашний, сміливий.

В бою за Красний Яр він реально врятував цілу роту, пішовши самовільно в розвідку, чим завадив бойовикам підібратися до нас і перерізати вночі.

Він виявив їх, дав відсіч, вивів своїх людей із оточення. Потім повторно вже разом з нашою ротою пішов в атаку, так ми звільнили район.

Але саме завдяки його відважності ми не попали в засідку, я вважаю. Він зав’язав цей бій і дав нам перевагу несподіванкою.

Описувати той день можна сторінок на 20, але якщо коротко – Андрій тоді реально виручив всіх.

Я би дуже хотів, щоб йому дали Героя України посмертно!”

5 вересня 2014 року, за кілька годин до початку офіційно оголошеного перемир’я, “айдарівці” у складі 23 бійців, серед яких була й група Андрія Юркевича “Грізлі”, потрапила у ворожу засідку біля Цвітних Пісків (поруч із селом Весела Гора). Сепаратисти зайняли український блокпост, залишивши там для синьо-жовтий прапор. Через брак комунікації і помилки командування до інших військових не була донесена інформація про те, що українські сили напередодні залишили цей блокпост.

Коли до блокпосту під’їхала вантажівка з “айдарівцями”, звідти гукнули: “Хто там?”. “Айдар!” – відповіли хлопці.

У відповідь машину почали розстрілювати, загорілись і вибухнули паливні баки. Більшість наших воїнів загинули на тій дорозі. Деяким вдалося відійти в кущі і якийсь час тримати бій. Згодом їх поранених добивали в полі. Вижили лише двоє.

Через дві години по цій же дорозі із боєм намагалися проїхати десантники 80-ї бригади. Вони були на бронетехніці, і більшості вдалося прорватися. Але остання БМП була підбита, з її екіпажу ніхто не вцілів.

Загалом того дня чорного дня у засідці загинули та зникли безвісти 45 українських воїнів…

Із побратимами з батальйону “Айдар”

Тіла вбитих сепаратисти не віддавали декілька днів. Більшість із них були спотворені. Поранених жорстоко добивали, трупи підпалювали, розрізали животи, викладаючи кадри у соцмережах. Для того, щоб встановити особи полеглих, у більшості випадків довелося робити аналіз ДНК.

“Тіло нам не віддавали протягом п’яти днів. Із 39 тіл тоді впізнали п’ятеро, – згадує Христина. – Нам привезли тіло… Привезли 10 вересня… “Вантаж-200″ прийняли….”

Тіло Андрія було опізнане завдяки тому самому татуюванню з Архангелом, яке він зробив у пам’ять про Майдан.

Похований Юркевич у рідному Тернополі.

Посмертно Андрія відзначили орденом “За мужність” ІІІ ступеня (указ президента України від 27 червня 2015 року 2015), званням “Почесний громадянин міста Тернополя” (2015) та громадською відзнакою “Народний Герой України” (2016).

Вічна слава і шана Героєві!

Читайте також:
Тайра – командир “ангелів”.
Юлія Паєвська та її шлях із Майдану у фронтові парамедики, а звідти на Invictus Games

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

2455
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: