“Донецьк — там”. Уривок із повісті Дмитра Вербича “Точка неповернення”

14 квітня 2020 року виповнюється рівно шість років від офіційного початку Антитерористичної операції на сході України.

Саме 14 квітня 2014 року датований підписаний в.о. президента Олександром Турчиновим указ про введення в дію ухваленого напередодні, 13 квітня, рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», яким було розпочато широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних сил.

І хоча агресія Росії – а отже, й російсько-українська війна – де-факто почалася майже на два місяці раніше,  ця дата також є певною віхою в історії цієї війни, хай навіть сором’язливо прихованої за абревіатурами АТО чи ООС…

Дмитро Вербич

За ці шість років про бойові дії на сході було написано чимало документальних і художніх творів. Особлива цінність багатьох із них – у тому, що власні спогади викладають на папері безпосередні учасники подій, ветерани та чинні бійці.

До таких книжок-спогадів належить і свіжа повість бійця добровольчого батальйону Дмитра Вербича «Точка неповернення», що вийшла друком у видавництві «Наш формат».

«Новинарня» публікує уривок із цієї повісті, люб’язно наданий видавництвом.

Чуб

Добровольці в аеропорт збирались на Гномі. Ніч була така темна, що орієнтувалися за ледь помітними силуетами споруд. Чорний теж має відтінки. Чуб ішов у другій партії. Рюкзак він похапцем кинув на перший бетер і тепер дуже через це хвилювався. Залізли в броню — вісім осіб по повній бойовій, затиснені, ніби кільки в банці. Чуб, і без того немалий хлопака, в повному «оспреї» з шиєю і наплічниками, розгрузкою, шоломом, БК, важив кілограмів сто тридцять і вигляд мав, як космічний десантник.

Водій зовсім не знав дороги, тому орієнтувався за передніми машинами. Рушили. У тріплексі качався молодий місяць, який щойно вийшов і мінімально освітив шлях. Раптом бетер на повному ходу врізався у спалену автівку. Скрегіт металу, снопи іскор. Удар пригальмував машину. Водій ще помовчав кілька секунд, тиснучи на газ, а тоді зупинився: «Блядь, мужики, ми відстали». Спробував по рації зв’язатись із передньою коробочкою — не виходило. Тоді відкрив люк, висунувся і почав дзвонити з мобільного.

— Дебіл!!! Ти що робиш?! Зовсім ідіот? Ти ж нас світиш! — залунали крики бійців. Люди, затиснені в консервній банці, почувались безпорадними мішенями.

— Може, ми краще пішки підем? — озвучив загальний настрій Чуб.

Водій додзвонився і повернувся на Гном. За ними приїхала мотолига з досвідченим водієм і провела аж до нового термінала. Чуб тут же кинувся шукати рюкзак — у ньому лежала електронна книга з Бхагавадгітою. Побігли до старого термінала. Короткий відкритий відрізок, усіяний уламками брухту. Лише темінь ночі захищала від ворога. Біля входу їх зустрічав Сєрий, він командував тут правосєками. Чуба вразила переміна в людині. Після учебки в Десні пам’ятав звичайного запорізького гопніка, тут побачив кшатрія. Прибулих одразу ж відправили спати у підвал — найбезпечніше місце.

На світанку Чуб заступив у наряд на Сову. Тепляк, рація, руїни навколо і не видно жодного побратима. Навіть до пуття не орієнтувався, не знав ані плану будівлі, ні позицій, але внутрішньо зберігав спокій. «Донецьк — там», — вказав пальцем Сєрий, лишаючи його на точці. Трохи роздивився. Хороший знак — сміття коло смітників. Значить,бійці сприймають це місце як постійне, налаштовані бути тут довго.

Раптом побачив хлопця, що рився серед руїн. Це був Каспер. Він збирав амуніцію, гранати й інші ніштяки для новоприбулих. Половина правосєків не мала зброї. Чуб теж почав розгрібати купу сміття ногою і вигріб американський сухпай. Відстоявши зміну, спустився в підвал подрімати.

Його розбудили краплі холодної води. Обличчя й поголена голова стали мокрими. Вода рясно крапала з труби над головою. Чуб підвівся і закрутив кран. Вода текти перестала. «Дивно, — подумав, — хтось або відкрив його, або вода звідкись потрапила в суху систему. Оскільки вже встав, треба глянути, що там нагорі», — і рушив до сходів.

«Не стрелять, брать живыми!» — почув гучний крик когось із наших: до термінала підходила група сєпарів з білою ганчіркою. Та щойно вони наблизились, один жбурнув гранату і попав у боєкомплект. Ящики швидко спалахнули. Бійці відійшли до туалетів, пожежа наростала, приміщення наповнювалось їдким чорним димом.

Раптом дебелий кулеметник із третього полку зі словами «та ну його нахуй!» кинув свій ПКМ на землю і втік. Інтелігентний правосєк Бара поправив пальцем окуляри і розплився в посмішці: «О, кулемет!». Хлопці полізли через вікно — залишатися в приміщенні означало вчадіти. Чуб прохромив долоню уламком скла, що стирчав з рами, але не звернув уваги. В хаосі відступу мало не нарвались на дружній вогонь. На щастя, вчасно перекликнулись.

Із протилежного боку термінала вибіг спецназівець з криком: «Там наші заблоковані!». Командир Редут, притискаючи поранену руку, зупинив погляд на Чубові: «Допоможи їм!». 

І розпочався Голлівуд. Прольот горів, горів бетер, БК рвалися зусібіч. Сєпари періодично прошивали біглим вогнем. Чуб з іще одним бійцем просувались перекатами. Один, зайнявши укриття, відповідав на ворожий вогонь, інший біг до наступного укриття крізь простір, насичений уламками і кулями. Так дістались до крайнього вигорілого бетера. Чуб присів за бронею і відкрив вогонь у бік ворога, другий заходився розбирати завал. На допомогу їм прорвались ще двоє. З підвалу вивалилося п’ятеро бійців, тягнучи одного вже вчаділого і кулемет.

На якусь мить зависло питання — виносити тіло чи дорогоцінну зброю? Взяли тіло. Згадуючи це, Чуб не раз шкодував, що не повісив кулемет на шию — потягнув би.

Повернулися до вцілілих позицій. Спецназівець підійшов до Бари і почав клянчити покинутий ним ПКМ, аргументуючи тим, що зброя на нього записана. Бара погодився помінятись на автомат. У коридор забіг дев’ятнадцятирічний Скельд: «Данді йобнуло!».

Чуб рвонув на інше крило. Данді лежав на землі нерухомо — зламаний таз. В очах читався переляк, але вже сивий чоловік зберігав спокій. Чуб і Скельд акуратно підняли на ноші й понесли в підвал. Коли пробігали повз Сову, в’їбав ворожий танк. Уламок розсік Скельду сонну артерію, інший розтяв руку. Чуб затис сонку, але кров ішла горлом.

Скельд відійшов.

Тривожним шепотом, мов подих вітру в осінньому лісі, пронеслось серед бійців: «Скельд загинув». Це був високий, інтелігентний, красивий хлопець, його любили дівчата і поважали побратими.

А Чубові було глибоко начхати. Зобразив сум на обличчі, щоб навколишні не вважали за бездушного виродка. Та підозрював, що всі навколо теж ламають комедію. І це нормально.

В умовах максимальної небезпеки у людини вмикається «мозок рептилії»: найпростіші інстинкти, основний з яких — вижити.

Нічого зайвого, жодних складних емоцій. Прийде час і вони ще сумуватимуть за полеглими друзями, прокидатимуться нажахані в своїх чистих домашніх ліжках.

Пізніше Чуб сотні разів прокручував цю ситуацію в голові. «А що якби помінялись місцями? У мене броня з шиєю — захистила б. Чи ні? Або побігли б на секунду раніше. Сталось як сталось, скільки не фантазуй, а живеш ти в цій реальності. Приймаєш її, але не в силах не думати “якби…”».

Читайте також:
5 років від завершення оборони ДАПу: імена й фото всіх загиблих “кіборгів”

Прийшли бетери за пораненими. В броню залізло і кілька вцілілих. Чуб почув, що поранено Каспера. Добіг за кілька хвилин — хлопець був уже двохсотий. Уламок танкового снаряда зайшов у бік між пластинами броніка. Каспер, Скельд і Сєрий були тими трьома, що лишились на другу ротацію, аби ввести в курс справи заміну.

Сєрий загинув через півроку в Запоріжжі. Його сп’яну зарізав побратим.

Вечоріло. Бій припинився, протривавши дев’ять годин, як на одному диханні. Сєпари запросили перемир’я, щоб забрати трупи. Вони завжди його першими просили і першими без попередження порушували. Поранених вивезли. Командир спецназівців Редут виходити відмовився. Командування тиснуло, але офіцер стояв на своєму: не піде, доки не виведуть увесь третій полк і правосєків. Тоді у рядах захисників старого термінала почала ширитись паніка. Втрати були значні, руйнування серйозні. Загальний настрій можна висловити фразою «Ну його нахуй, відходимо, доки нас усіх не переїбашили». В результаті третій полк знявся, їх мала замінити сімдесят дев’ята бригада. Але доки вона прибуде, правосєки лишались одні. Довелося значно розтягнутись.

Чуб зайняв позицію за стіною коридора на першому поверсі. В руках — граната з розтисненими вусиками, поруч повний цинк. Воїн медитував на заграву пожеж, вибухів і стогін вітру серед руїн. Будівлю обстрілювали бронебійно — запалювальними, і кулі при влучанні спалахували маленькими красивими вогниками. Найближчий пост був метрів тридцять за рогом. Можна було уявити, що ти сам серед апокаліпсису.

Через годину прийшли десантники на заміну.

— Чуваки, там лежить кулемет. Я піду його заберу, — сказав Чуб.

— Ти що, довбойоб? — спитали чуваки.

— Так. Я піду, не заїбаште мене тільки, будьте ласкаві, — відповів Чуб.

Пройшовши кілька десятків метрів, боєць почав утрачати твердість наміру. Уламки скла, заліза, різного сміття хрустіли під ногами на весь термінал. Пройшов метрів сто, ніби знайшов потрібний підвал. Кулемета не було. Можливо, хтось уже забрав. Скрушно зітхнув — ризикував даремно.

Щойно Чуб повернувся і вмостився відпочити на купі матрасів у кутку, як прибула підмога. Це були бійці другої штурмової роти: Браконьєр, Дощ, Богема, Фазан і режисер Леонід Кантер. Льоня підійшов до Чуба і поліз до кишені:

— Тримай, привіз тобі шоколадний батончик.

Чубу тоді здавалось, що їх таки дотиснуть, що старий термінал уже не втримати. Був страх, контрольований. Не бояться лише божевільні.

Богемі й компанії якимось дивом вдалося загасити паніку і знову підняти бойовий дух у поріділих рядах бійців. Це схоже на грецький епос, коли перед пригніченим і майже розбитим військом виходить герой і надихає воїнів. І ті, забувши про втому і рани, беруться до зброї, і бій, здавалося, програний, розгорається з новим завзяттям.

Чуб спустився в підвал допомогти Доку, тут уже порались два правосєки. Це був основний медик з дев’яносто третьої бригади. Його не міняли вже кілька ротацій, бо інші медики боялися їхати. У чоловіка вилізла грижа від тягання поранених і він прийняв знеболювальне. Від знеболювального відкрилась виразка. Він не міг їсти, блював кров’ю. Просто сидів на одному місці і поранених до нього зносили.

Скориставшись затишшям, Чуб повернувся до вигорілого підвалу і знайшов свій рюкзак біля тієї самої труби, що так вчасно розбудила минулої доби. Підгоріло лише дно і спальник, решта речей збереглася, а головне — електронна книга, за яку Чуб дуже переживав.

Наступного дня головна напруга бою перенеслась на новий термінал. Туди на допомогу пішли Богема, Фазан і Браконьєр. Також Льоня Кантер, озброєний камерою.

Чуб пакував ріжки, приймав поранених, ходив серед бійців і доукомплектовував аптечки. Піднявся на другий поверх. Його зустрів молодий веселий хлопака, якого вже не раз бачив раніше. Чуб постійно скаржився, що в «нациках» і «Айдарі» йому було нудно, що хоче справжньої війни.

Хлопець запитав:

— Ну що, воно?

— Воно…

Наступної ночі забарикадувались від вигорілого крила. Вітер хитав понівечені уламки бляшаного даху, ворушив сміття. Бійцям ввижалось, що підповзає ворог. Почали кидати гранати на шум. Особливо активнічав один торчок, що вибігав уперед, кидав гранату і біг за наступною. А також постійно клянчив у всіх налбуфін. Опівночі Чуб вийшов на своє чергування і тут же почув хлопок УЗРГМа. Ледь встиг пригнутися — вибух. Зрозумів, що це другий поверх, і відповідати не став. Зранку піднявся до хлопців:

— Хто в дванадцятій чергував?

— Я, — сказав один із них.

— Гранату кидав?

— Кидав.

— Нахуя?

— Ну я почув, що щось шебуршить…

— Ми саме мінялись. Могли б ще між собою повоювать.

Чуб знову спустився в підвал. Знайшов величезний бойлер коло дальної стіни, зцідив у пляшку води і хоч якось помився. Ліг на спальник, заплющив очі й почав похитуватись на перших хвилях сну. Згори залунали методичні потужні вибухи. «Так впадло вставати, але ж когось може йобнути і я буду потрібен», — Чуб неохоче виліз з підвалу.

Нагорі всі метушилися, Сєрий хотів замінувати підходи, носився з тротиловими шашками. Влучання танкового снаряду — пилюка, уламки цегли. «Відступаємо!» — пролунав наказ. Почали відходити, Чуб замикав. Друге попадання. Чуб біг далі. «Трьохсоті є?» — горлав щосили. Третє попадання. «Я трьохсотий…» — відповів на своє ж запитання воїн.

Нога була роздроблена нижче коліна, розтрощило обидві кістки. Швидко заджгутувався. Спершу майнула думка добити себе — здалося, що ногу відірвало. Та оцінивши поранення і зрозумівши, що ногу можна врятувати, вирішив не поспішати. Важке спорядження заважало. Дістав ножа і безжально зрізав кошерну снарягу, аби побратимам було легше його тягти. Роздавав військові ніштяки, як той Санта Клаус. Хотілося всього позбутись, від броніка до рукавичок. На Сові парамедик наклав йому шину. Тим же снарядом накрило бійця сімдесятдев’ятки, потріпало двох правосєків. У Бари мальовничо стирчав уламок з ноги.

Підійшов бетер, поранених поклали згори на броню. Машина з ревінням понеслась злітною смугою серед білого дня. Навколо рвались міни, та Чубові було вже байдуже. До Гнома ще тримався, а потрапивши в відносну безпеку, знепритомнів. Наступного дня отямився в госпіталі. На сусідній койці лежав Давінчі.

Читайте також:
Семесюк про “Точку неповернення” Дмитра Вербича: гідний зразок ветеранської літератури