Книжка
У повісті “Точка неповернення” книжці автор, боєць добровольчого батальйону Дмитро Вербич, розповідає про активну фазу бойових дій 2014-2015 років. Про багатоликість ворогів на фронті: сепаратисти, російські спецназівці, холод, голод і бруд. Про те, як перші добровольці їхали на фронт часом лише з ножами. Про те, як приймати рішення, від яких залежить не лише твоє життя..
Повість “Точка неповернення” виходить друком у квітні 2020 року у видавництві “Наш формат”.
Дмитро Вербич — громадський активіст, боєць-доброволець, захисник Донецького аеропорту.
За освітою політолог, працював журналістом.
Хобі — мандрівки. Вербич — автор і ведучий відеопроєкту про мандри “По азимуту”.
український художник, письменник, поет, музикант, культурний діяч
Твір дебютний, але за всіма ознаками напрочуд зрілий. Можливо, тому, що автор не лише спробував життя на смак, але й перетравив його, глибоко осмислив. “Точку неповернення” дійсно цікаво читати, а це головне.
Розвинута, добре зшита драматургія, як загальна, так і мікро-драматургія ситуації.
Стилістично витримане мовлення – воно таке як слід, йому дійсно віриш. Тут автор не стає заручником натуралізму і дуже вправно поєднує літературний стандарт зі звичайним буденним “базаром”, який ми чуємо щодня. Просто, але переконливо оброблені, немов скульптури, герої, які з’являються і зникають як у переносному, так і прямому смислі слова. З’являються, часто на мить, розкриваються, гинуть або виживають та йдуть собі далі, зникаючи у фронтовому чи революційному хаосі.
Книга, безумовно, має високу антропологічну цінність. Це практично музейна колекція людських фактур, ситуацій, характерів, доль, мотивацій, причин і наслідків. Але головним героєм в ній, звичайно ж, є війна. Війна як вчинок, як трагедія, як скажена пригода, як “двіж”, як дурість, як любов, як авантюра, як втрата, але й як своєрідна дорогоцінність. Тут вона настільки опукла, що сприймається як окремий людський персонаж, як щось цілком антропоморфне. Щось, з чим можна поговорити, перекурити, мовчки потужити.
У книзі є важливий смисловий пасаж, який допомагає краще відчути true story: “В цьому древньому індійському епосі аватар бога переконує лицаря, якого обсіли сумніви, що битись варто. Подумав: «Повчання Арджуні будуть доречні»”.
Дійсно, у Бхаґават-Ґіті Крішна не просто переконує Арджуну, що битися варто. Він допомогає йому зрозуміти, що він не може не бути тим, ким він є прямо тут і зараз. На поле битви Арджуна вийшов як воїн, а отже мав битися, бо саме в цьому й полягала його пряма функція тут і зараз.
Тому так, ця книга про тих, хто не міг і не може не бути тим, ким є – воїнами, хуліганами, пройдисвітами, субкультурниками, забіяками, революціонерами, романтиками і прагматиками, молодими бовдурами і досвідченими вовками.
Першу книгу про війну я прочитав малим, ще при совітах. Це було щось з так званої “радянської лейтенантської прози” – цілого ветеранського літературного напрямку, в якому чи не єдиному у тодішніх воєнних жанрах проскакувала правдива фактура Другої світової, наскільки це було взагалі можливо. Зовсім мало пафосу, проте багато крові, помилок, випадковостей, ідіотизму, везіння, безпорадності і наполегливості.
І ось зараз, більше ніж через тридцять років, я читаю “Точку неповернення” Дмитра Вербича. Вона, здається, посяде гідне місце в українській ветеранській літературі, а можливо, навіть стане її класичним взірцем.
Читайте також:
Учасницю нападу на “кіборга” Вербича засудили до трьох років ув’язнення умовно
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
