“Яна була справжньою Відьмою”. Спогад про полеглу подругу

Анастасія Федченко
журналіст, військовий кореспондент

«Яна загинула», – написав колега. Чи слова були інші, я вже не пам’ятаю, хоч минуло лише кілька годин.

Я почала задихатися, наче риба, яку викинули на берег. І в голові туман.

Яна Червона «Відьма» – боєць батальйону «Донбас-Україна». Кулеметниця.

Ми познайомились у лютому 2017-го на околицях села Луганське, Яна тоді воювала в складі 54-ї бригади, кілька місяців, як підписала контракт.

День був холодний і куций, мороз щипав, ми щось дуже мало зняли тоді для каналу. А на блокпосту стояли двоє дівчат. Одну я знала, то була Галина на псевдо «Перлинка». Зупинилась, вирішила записати інтерв’ю.

Яна тоді розповіла, що з Харкова, що волонтерила з перших днів війни. А потім не витримала і підписала контракт. Сміялась, що не сумує за цивільним одягом, ось тільки без туші і підводки для очей не може.

Яна була в балаклаві, і навколо її карих нафарбованих очей розбігалися промінчиками зморшки.

«Не знаю, я була у відпустці, так плаття і не вдягла, навіть коли була вдома, не захотіла з форми перевдягатися в гражданку. На один день перевдяглася і назад одягла форму. Не хочу! Хочу носити форму!» – говорила Яна.

Вдома на неї чекав чоловік і двоє маленьких дітей-школяриків, син і донька.

«У мене син каже: «Мама, ти ж не віддаш нікому Україну?» Я говорю, канєшно, не віддам!» – усміхалась Яна.

Ми ще трохи поспілкувалися, бо дуже спішили на ефір. Як завжди. А потім я писала про Яну і Галинку у фейсбуці, що ось ми всі з різних кутків України: Яна з Харкова, Галинка з Рівненщини, а я з Дніпропетровщини, а зустрілись ми на Донбасі, це свідчить, що Україна єдина. Фото назбирало багато вподобань і поширень.

Ми з Яною час від часу списувались, щоб запитати, як справи.
А потім жінка перейшла у «Донбас», і ми зустрілися у квітні 2018-го у Травневому. Яна була з нічної і без нафарбованих очей. Довге чорне волосся стягнуте у хвостик. Ми обіймалися і раділи новій зустрічі. Яна метушилась, щоб зробити каву. Показувала, де живе. Якийсь будиночок на дві кімнатки; де спальня, чисто й акуратно, де кухня – гора великодніх пасок у коробках.

«Навезли волонтери, навіщо стільки? – говорила Яна. – Настя, забери додому, до чаю».

Я жартувала, що літо скоро, треба худнути. Яна бідкалась, що набрала вагу в армії. Ми пили розчинну каву з пасками, политими глазур’ю. А потім обіймалися як рідні і домовлялися ще зустрітися.

Так і не зустрілися. Я не доїхала до нової позиції їхнього батальйону в районі Попасної.

Іще сьогодні я натискала «вподобати» біля твоєї світлини, Яно. Іще сьогодні вранці.

Янка була… Як про неї сказати була? Дуже складно. Бо Янка була з таких, які, здавалося, ніколи не загинуть. Я все думала, колись закінчиться війна, поїду в Харків, побачуся з Яною, познайомлюся з її дітками, чиї світлини вона часом викладала у соцмережі.

Харків подарував мені кількох добрих знайомих воїнів. Війна подарувала. І забрала.

Янка, думала я, колись буде бабусею, яка йтиме містом під час якогось параду в однострої і медалях і неодмінно з нафарбованими очима.

А Янки сьогодні не стало. Російська міна забрала життя її і побратима.

Ця жінка, сміливіша і чесніша від багатьох чоловіків, загинула на полі бою. Як справжній воїн. Вона і була справжнім воїном.

Хтось може закинути мені, що це надто пафосно, чи що Яна не була моєю подругою. А з нею неможливо було не подружитися, коли познайомишся.

Пряма, гостра на язик, дещо грубувата, смілива. Вона була справжньою Відьмою. Тільки зараз я зрозуміла, чому у Яни було таке псевдо.

Кулеметниця Яна Червона сьогодні загинула за свою родину і за мене. Дякую, що ти була в моєму житті. Я не забуду, як ти старалась розмовляти зі мною українською. І твою чарівну гаркавість не забуду.

Мені дуже боляче, Яно.

Я не очікувала такого від тебе, Відьмо.

Читайте про втрати 2 квітня:
На Луганщині загинула відома волонтерка, воїн з батальйону “Донбас-Україна” Яна Червона

Внаслідок ворожих обстрілів на фронті загинули двоє військових, двоє – поранені, – ООС02.04.2019