“В останній день Майдану ми не вірили в перемогу – вірили у смерть. Це і є шлях до перемоги”

 

Діана Макарова
блогерка, учасниця Майдану, волонтерка, засновниця ФОНДу допомоги армії

(FB)

Коли почуєте: “Я ані на хвилину не сумнівався у перемозі Майдану!” – всміхніться й не повірте.

Ці слова означають лише те, що автор не був там у останні дня Майдану. Бо вірити в перемогу, стоячи на тому п’ятачку останнього бою, було вже неможливо.

Я знаю багатьох.
Я знаю тих, хто пішов з Майдану перед останніми боями, і добре, він не плутався підногами.
Я знаю тих, хто відстояв перший бій і втік, сказавши: “Майдан все, розбігаємось”, – і добре, бо вони простояли перший бій, він був запеклим.
Я знаю також тих, хто жодної хвилини не вірив у Майдан, але пішов в останній бій, бо не було вже змоги далі не вірити.

А той, хто простояв дві доби у тому пеклі останніх боїв – вірити в перемогу не міг. Поразка була очевидною, як два плюс тисяча два – саме такими були прикидочні оцінки.
Ми вірили у смерть.
Ми вірили в те, що не підемо до останнього.

А перемога? Що ж, там ніколи було вже думати про перемогу людям, які повірили у смерть і її неминучість, і в те, що ти вже не відступиш.

Мабуть, це і є вірою у перемогу. Не знаю. Але шляхом до перемоги це є точно.

Хтось називає цей останній ранковий бій розстрілом. Не треба, не принижуйте подвиг. То був саме бій. І ми перемогли.

…Я знаю, що таке останній бій і його запеклий фініш, коли два стає більше, ніж тисяча два.
Я бачила шалене боягузство, яке перетворювалось у безмежну мужність.
Я бачила самовідданість там, де її ніхто і не чекав.
Я бачила гладіаторську готовність до смерті у звичайних людей, скажи їм, що вони гладіатори, вирячать очі ще й пальцями покрутять біля скроні.

Ви часом питаєте, де ми беремо сили йти п’ять років невпинно і уперто? Та там же й беремо. У отому невір’ї в перемогу, яке сильніше від будь-якої фанатичної віри.
Та там же й беремо, у тому упертому бажанню пройти весь шлях, бо більше нікому.

Я щаслива у цьому житті.
Я знаю смак перемоги, коли перемоги вже не мусить бути.
Я знаю її криваву посмішку.
Я знаю щастя, у якому море болю.

…Втім, все це високі слова. А хороший бій був колись, п’ять років тому, у цей ранок, правда?

Привіт вам, хлопці. Привіт, чоловіки й жінки. Чи багато у вас сьогодні квітів? Чи в порядку камені на тих місцях, де ви колись спинились? Чи наснились ви сьогодні своїм мамам?

Ми пам’ятаємо.

Всміхніться нам з вашого неба.

Читайте також:
“Не знаю, як з цим можливо було б жити далі. Якби не війна”

 

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна