Танковий Миколай. Замкомбата батальйону “Звіробій” возить подарунки дітям загиблих побратимів

У день Святого Миколая Олександр Буйволюк вітає не лише свою дитину. Він їде до дітей загиблих побратимів із 3-го окремого танкового батальйону “Звіробій”. Згадаймо їх усіх

Олександр Буйволюк

Олена Шарговська
для “Новинарні

Майор Олександр Буйволюк був заступником комбата у 3-му окремому танковому батальйоні “Звіробій”, сформованому 2014 року в Десні з мобілізованих.

Гасло хлопці собі вигадали провокаційне: “Ворогів багато, а нас – рать”.

І от ця “наша рать” після дембеля не залишає сім’ї бійців батальйону, які навічно лишилися в полях Донбасу.

Торік спонтанно зібралися з іще одним замкомбата, Дмитром Гамашем, і об’їхали сім’ї загиблих.

Подарунки частково зібрала Спілка учасників АТО Бучі, де Олександр – голова, ще щось докупили самі.

“У когось старші діти, в когось молодші, дехто живе в Києві, хтось у регіонах. До кого дотягуємося – намагаємося підтримати”, – каже Буйволюк.

Лупаїна

Наймолодший із “дітей батальйону” – 11-річний Ярослав Лупаїна. Його батько, Олександр Лупаїна, загинув якраз на свято Миколая – 19 грудня 2014 року. Це була перша смерть у батальйоні.

Олександр Лупаїна

Ярослав хоче бути схожим на батька. Навчається у військовому ліцеї, і добре навчається – він замкомвзводу.

Взагалі, все дуже серйозно: “Ми вже розбираємо автомат, у нас є стройова підготовка, основи військової справи, вивчаємо історію кадетства. Все військове подобалося з дитинства. Хотів вступити ще з першого класу, але незручно було самому їздити”, – розповідає Ярослав.

11-річний хлопець – опора і підтримка мами Оксани. На похороні батька говорив їй: “Мамо, я сказав, не плач. Тато цих соплей не любив!” – і вона й не плакала, ані при ньому, ані на людях. Ніхто цього не бачив.

Ярослав Лупаїна (крайній праворуч) з медаллю “Патріот України”

За це її засуджували сусіди по гуртожитку, де вони всі разом колись жили. Взагалі, розповідає вдова, більшість колишніх друзів відвернулися від них. Хоча Олександр був дуже доброю людиною, всім завжди допомагав.

“Якби ти, Лупаїно, міг зараз встати і подивитися, хто є хто насправді!” – емоційно каже жінка.

“Сашко був гарним солдатом, водієм у саперному підрозділі. Як брила – людина, на яку можна покластися. Ніколи не знімав стрес алкоголем”, – характеризує Лупаїну замкомбата.

Коли прийшла повістка – за кілька днів зібрався, все собі сам купив – від футболок до берців, поїхав у Десну. Дружина плакала, намагалася його утримати – це було марно.

“Як це я буду позорником для свого сина? Я піду – я хочу, щоб мій син мною гордився”, – відрубав.

Про службу розповідав мало, переважно – про бойових товаришів. А от трагедію Олександр ніби відчував наперед.

“Він мені завжди казав: «Ти в мене сильна. Ми все переживемо», а останні кілька разів – «Ти все переживеш». Я лякалася, а він відговорювався, що обмовився”, – згадує Оксана.

Олександр Лупаїна загинув при виконанні бойового завдання по розмінуванню території. Шальна куля втрапила саме в серце.

На школі в Бутівському на Кіровоградщині, яку він закінчив, відкрито пам’ятну дошку на його честь.

Сім’ю загиблого героя держава теж підтримала – Оксана з Ярославом тепер живуть у власній квартирі. Добитися цього було нелегко. Втім, удова спочатку ледь дала раду з оформленням свідоцтва про смерть – все було як в тумані, думки були про одне.

Також сім’ю Лупаїни підтримують численні волонтерські фонди – завдяки “Народному тилу”, “Крилам 8-ї сотні”, “Кіборгам” Ярослав мав змогу поїхати оздоровитися.

Олійник, Арабський, Шемчук

Найтрагічніший епізод в бойовій історії батальйону трапився 7-8 лютого 2015 року. “Звіробій” тоді вів бої біля Зеніту. Щойно впав Донецький аеропорт, там було дуже гаряче.

Олександр Олійник (присів)

Один із танків отримав завдання вийти на полювання за ворожим танком. Але в бойову машину “Звіробою” влучив снаряд. Люки були відкриті, навідник і командир танка встигли вискочити, а Олександр Олійник, механік водій, вибратися не зміг – очевидно, був поранений, а люк заклинило.

Утім, відновити події достеменно важко – танк одразу спалахнув і понад добу палав, детонував боєзапас. З останків Олександра залишився один 20-сантиметровий елемент.

Петро Шемчук

На другий день командир взводу Петро Шемчук отримав завдання розвідати, чи можливо витягнути танк і тіло загиблого. Пішли вдвох – із водієм Віктором Арабським. Між ними вибухнула міна, вони загинули одразу.

Віктор Арабський

Тіла усіх загиблих відвозив додому Буйволюк.

“Це – остання честь, яку ми можемо віддати нашим воїнам. Не кожному чоловіку випадає честь захищати батьківщину. І далеко не кожному випадає честь померти за неї”, – каже Олександр.

Розповідає, що сам взяв на себе цей обов’язок. Поїздка в лютому була найважчою, довелося везти дві домовини і пакет з рештками Олександра Олійника – шмат оплавленого танка і пригорщу землі. За три доби в дорозі не спав.

Танк батальйону “Звіробій”

Найскладніше, зізнається, розмовляти з родичами загиблих. Адже перша реакція матерів – звинувачення. Потім уже хтось вибачається, хтось каже: “Ну, ви ж розумієте…”, усвідомлюючи, що побратима безпосередньої вини в цьому нема.

“Дати з цим раду було можливо тільки завдяки глибокій вірі в те, що ми робимо, в правоту нашої справи, на патріотичному надриві”, – зазначає Олександр Буйволюк.

“Коли питають про мої вчинки на війні, той найбільш промовистим я вважаю не бігання з автоматом чи бойові дії, а те, що зміг поїхати і віддати останню шану всім нашим загиблим бійцям”, – вважає Олександр.

У Віктора Арабського залишилися дві доньки. Старша вже повнолітня, меншій 14 років.

У Олійника двоє дорослих синів. На школі в Романівці встановлено барельєф на його пам’ять.

Старшому лейтенанту Петрові Шемчуку на момент загибелі було 23 роки, дітей він не мав.

“У нього був дуже специфічний, ламкий сміх. Він був настільки молодий, що в нього ще голос ламався. Тільки з курсантів, в армії ще не служив.
Для цих хлоп’ят було дуже важливо стати авторитетами для своїх бійців. Петро дуже переживав з цього приводу. Десь підігравав, демонстрував, що він справжній командир, відповідальний. І крок за кроком я бачив, як дорослі мужики починають його слухатися”, – розповідає Буйволюк.

Іменем Петра Шемчука назвали школу, де він навчався, в селі Чепелівка Красилівського району Хмельнччини.

Дмитрів

Ще один юний загиблий – 22-річний кухар Святослав Дмитрів.

Куховартсво не було його фахом, він навіть, за словами замкомбата, не дуже-то вмів готувати – телефонував з армії мамі й питав, як варити борщ.

Святослав Дмитрів

На момент загибелі Святослав був у відпустці. Але коли дізнався, що батальйон передислоковують під Донецький аеропорт, зірвався і приїхав до своїх.

У перший же день по приїзді за 20 метрів від нього розірвався снаряд “Граду”, дивом залишився живий.

Рота Дмитріва в той час була на шахті “Бутівка”. Святослав почав наполягати, аби відвезти побратимам поїсти. Керівництво відмовляло: мовляв, у тих є сухий пайок на три дні. Та й зазвичай танки прикомандировують до піхотних підрозділів, які забезпечують їх матеріально, зокрема мають годувати.
Однак Святослав не заспокоювався: “Хлопці там уже два дні, дозвольте, я візьму термоси, відвезу їм гаряче”.

Коли ситуація трохи стихла, на передній край вирушала бронемашина розвідки зі зв’язківцем, який мав налагодити там зв’язок. Святослав впросився поїхати з ними.

Він разом зі своїми баками з кашею, супом і чаєм та зв’язківцем розмістилися всередині, в десантному відділенні БРДМ. Розвідники поїхали на броні.

Коли вже поверталися, їх, певно, помітили – снаряд прилетів у кормову частину.

Розвідники злетіли з броні й відбулися контузіями та легкими пораненнями, механік-водій лишився живий, зв’язківець був поранений, але вижив. А от Святослав Дмитрів отримав поранення, несумісні з життям.

Корчовний

Роман Корчовний

Роман Корчовний загинув на посту – в нього не витримало серце. Мав за кілька днів їхати додому. Про проблеми із серцем знав, казав: от удома й обстежуся в лікаря, який в курсі моїх справ.
Відстояв вахту, зайшов до помешкання, зняв шинель – і впав: зупинилося серце.

“Був водієм, хороший такий чолов’яга, з гумором. Коли його не побачиш – завжди мав напоготові фразу, як змушувала посміхнутися, віджартуватися. Здоровань, добряк”, – пригадує Буйволюк.

У Романа залишилася старша донька, яка навчається в інституті, і син 12 років.

На похорон побратими привезли синові прапор – синьо-жовтий з нашитим гербом батальйону і славнозвісним гаслом. Як пам’ять про батька, про підрозділ, де він служив.

За межами

До прапорів бійці ставилися серйозно. Брали з собою на бойові виїзди, а потім, коли йшли на дембель – забирали додому. Традицією стало кожному з дітей загиблих привозити такий прапор.

Танк батальйону “Звіробій” з прапором

“Зараз складно уявити той патріотичний запал, на грані надриву, який дозволяв нам відчувати себе за межами, наче берсерки. Потім дивувалися, як ми в тих умовах не схопили запалення, днями трималися без сну”, – дивується Олександр Буйволюк, як же вони витримували морально і фізично.

“Найстрашніша річ, яка догнала мене потім і не забувається, сталася, коли я евакуював тіла хлопців із “Зеніту”. Машина маленька, поклав їх один на одного – те, що залишилося. Відвіз у морг Красноармійська, пішов закривати машину – а там залишився уламок кістки когось із хлопців. Дивлюся на нього і не можу зрозуміти, що з ним робити”, – ділиться Буйволюк.

Пам’ять про загиблих побратимів як про героїв і піклування про їхні сім’ї «звіробої» вважають своїм обов’язком. Бо ж “ворогів багато, а нас – рать”.

Олександр Буйволюк

Фото: з архіву батальйону “Звіробій”, надані Олександром Буйволюком та Оксаною Лупаїною, з особистого архіву авторки

Читайте також:
Діти загиблих учасників АТО навчатимуться у вишах безкоштовно

 

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

 

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter

 

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: