“Дюнкерк”: інакший фільм про війну та асоціації з Україною

Роман Кулик
журналіст, громадський активіст, лейтенант запасу, мобілізований у 2015-2016 рр. (служив на посаді заступника командира батальйону по роботі з особовим складом 55 оабр ЗСУ)

(FB)

Таки поділюсь враженнями від “Дюнкерка”. Їх чимало, тому спочатку загальні враження як від фільму, а в кінці тексту – алюзії на сучасність і асоціації, яких ну дуже багато.

А якщо одним словосполученням – Нолан знову спромігся здивувати і зняв вражаючий фільм.

За ним давно закріпилась слава експериментатора, і “Дюнкерк” – зовсім нетиповий представник жанру “воєнного кіно”. У такому стилі про війну ще не знімали, і це зовсім не літній блокбастер з валом видовищного екшена. Тут немає класичних типажів, прийомів чи сценарних ходів. Жодного там фото сім’ї у солдата, що помирає, жодної сцени розкриття солдатського братства і побуту, відірваних кінцівок, літрів крові та інших атрибутів, що притаманні епопеям про WW2.

Але Нолан легко обходиться і без них, компенсуючи в іншому – завдяки музиці Ганса Ціммера і операторській роботі Ван Гойтема. Ціммер взагалі забезпечив половину крутості фільму, хоча тут немає таких потужних тем, як у тому ж “Інтерстеларі” чи “Початку” – саундтрек “Дюнкерка” не стане популярним, але свою функцію виконує ідеально.

Стрічку ж зробила атмосфера – безвихідь, відчай і страх тут давлять із кожного кадру. І в цю атмосферу нас занурюють з головою через звук і технічну майстерність оператора. 

400 тисяч союзників затиснуті в Дюнкерку. Повністю деморалізовані, розбиті й оточені дивізіями фон Рундштедта, Клейста і фон Бока.
Британці в повній жопі, але шикуються в черги і чекають евакуації, періодично ховаючись від німецьких штурмовиків – англо-саксонський менталітет і дисципліна. Німців же у фільмі взагалі немає. Зрідка проскакують фюзеляжі літаків з хрестом, але їх натужно розстрілює герой Тома Гарді, тому роздивитись особливо не виходить.

Вермахт мов стихійне лихо, присутнє десь за кадром, що невмолимо знищує кораблі й піхоту союзників. Ця безликість ворога нагнітає атмосферу, додає страху перед невідомим і зациклює увагу на головних героях – але і вони тут абсолютно безликі. Окрім Кеннета Брани, Кіліана Мерфі й Гарді, неможливо когось запам’ятати, але попри це співпереживаєш героям – завдяки майстерній операторській роботі та ЗВУКАМ, які занурюють глядача у фільм.

Безіменні солдати, попри все, намагаються вижити у катаклізмі великої війни, де від нічого не залежить. Особливо гостро це показано в епізодах, коли катер старого британця підходить до Дюнкерка і спостерігає розстріл есмінця; або бомбардування німцями пірсу й корабля Червоного хреста. Піхоті лишається молитись у надії, що чергова бомба впаде не на їх голови. 

А стрижень фільму – монтаж трьох сценарних ліній і музика Ціммера, що постійно тримають в напрузі і не дають ні хвилини відволіктись. Коли в кінці фільму різко обривається саунд – спрацьовує як постріл біля вуха і мов виводить із трансу. 

І як на мене головне – це меседжі “Дюнкерка”. Фільм називають “пацифістським”, хоча я побачив трохи інше – британці на березі виконують свій обов’язок, флот і авіація роблять все, щоб врятувати якомога більше солдатів. Власники малих суден – рибальських човнів і яхт – ризикують усім і на заклику Адміралтейства пливуть до Дюнкерка. І весь фільм пронизаний саме ПОЧУТТЯМ ОБОВ’ЯЗКУ.

Пілот “спітфаєра” бачить “роботу” німців – потоплені есмінці – і летить далі, намагається збити якомога більше літаків Люфтваффе, хоч і знає, що палива на зворотню дорогу немає, як і немає підтримки збитих товаришів ескадрильї. Тому так сильно співпереживаєш героєві Гарді у фіналі. 

За сучасними мірками, власник човна з двома синами не зобов’язаний пливти рятувати солдатів у Дюнкерк: його старший син уже загинув на війні, він сам – ветеран Першої світової і, як сказало б багато українців нині, “він віддав свій борг Батьківщині”. Але старий британець так не думає. “У нас є робота, яку треба виконати, синку”, – каже він контуженому солдату й пливе далі. 

Британський адмірал не зобов’язаний лишатись до кінця евакуації – насправді міг би й відплисти першим, підтверджуючи міф про паркетних офіцерів. Але він лишається до евакуації французів (а всі вони здались, коли закінчились боєприпаси, щоб ви розуміли). 

Почуття обов’язку рухає ключовими персонажами фільму, а солідарність нації у боротьбі з Рейхом – ключовий посил “Дюнкерка”.

Фінал стрічки з декламуванням Черчілля підводить тверду смислову риску “Дюнкерка”: 
“Ми будемо боротися з ним на суші, ми будемо битися з ним на морі, ми будемо битися з ним в повітрі, доки при Божій допомозі не позбавимо землю від самої тіні його й не звільнимо народи від його ярма”.

Яскраве нагадування, що Нолан – британець, а “Дюнкерк” – суто фільм про подвиг його нації. Але попри це постійно виникають асоціації з Україною: оточені армії в Дюнкерку – оточені вздовж рос.-укр. кордону бригади ЗСУ в 2014-му; героїзм британських льотчиків – подвиг наших повітряних сил під час рейсів у Луганський аеропорт; флоти рибальських і прогулянкових суден – масовий волонтерський рух 2014-го; чай на пірсі, яким зустрічають евакуйованих солдатів жителі прибережних міст – приємні спогади про чай і бутерброди на Майдані в 2013-му.

Що й не дивно, усі війни мають набір спільних рис. Але головна ідея фільму – навіть після таких масштабних поразок, як окупація Франції і відступ з Дюнкерка – нація здатна боротись і врешті-решт перемогти. 

Тож “Дюнкерк” – чергове дивовижне творіння Нолана. І він ще довго стоятиме осторонь еталонів жанру, типу “Братів по зброї”, “Тихого океану”, “Прапори наших батьків” і т.д. Просто “Дюнкерк” надто інакший, і навіть рівняти їх неможливо.

Не знаю, чи зайде фільм українській аудиторії, але сходити на це видовище однозначно варто.

Ну і #НоланГеній, звісно ж)

Читайте також:
Почалися зйомки художнього фільму “Черкаси”
– про героїчний опір окупантам тральщика ВМСУ в бухті Донузлав

Все як у ДАПі. На аеродромі Чернігова завершуються зйомки
кінофільму “Кіборги” Ахтема Сеїтаблаєва. ФОТО, ВІДЕО