Це потрібно живим. Стартує сайт “Голодомор 1932-1933: родинні історії”

Фото: Національний музей історії України

Улітку цього року запрацює сайт www.holodomor.org.ua, де будуть оприлюднені родинні історії про Голодомор. Ініціатори проекту просять надсилати спогади, фотографії, відео з розповідями в Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору на адресу: [email protected].

Проект “Голодомор 1932-1933 років: родинні історії” презентували 15 травня, в Міжнародний день родини, у Національному музеї історії України.

“Це буде масштабний портал, де кожному проекту HREC in Ukraine буде присвячено окремий сайт”, – пояснила Людмила Гриневич, директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine), докторка історичних наук.
Пізніше на цьому веб-сайті буде вказаний зворотній зв’язок, за яким можна буде приєднуватися до проекту.

“Спогади – це повернення родин із небуття”

Людмила Гриневич

Людмила Гриневич вважає, що Міжнародний день родини тісно пов’язаний із темою Голодомору. Лише тоді, коли відроджується пам’ять роду, можна говорити про зміцнення родини.

“Міцна родина – це майбуття. Коли ми говоримо про Голодомор, ми згадуємо майже 4 мільйони жертв. Але тема Голодомору – це тема не тільки смерті, це тема життя. Ми пам’ятаємо про те, що величезна кількість людей вижила. У ті складні умови працювали різні стратегії виживання. Мотивація для виживання була одна – врятувати родину, рідних, близьких. Будь-яка родина може жити і працювати тоді, коли має певні традиції. Біда полягає у тому, що Голодомор зруйнував пам’ять для багатьох родин”, – розповіла історик.

Пані Гриневич переповіла свідчення одного чоловіка з книги “33-й: Голод: Народна книга-меморіал”. Йому було 8 років, коли від голоду померли його брати і сестри, мама й тато. Хлопчика забрала тітка. Коли він прийшов до тями і повернувся до рідної хати, побачив, що все розграбовано, а будинок вщент зруйновано. Тоді хлопчик задумався, як це так, що від його родини залишилася купка глини.

“Те, що він залишив спогади, дозволило цю родину повернути з небуття. Ми хочемо, щоб наша країна міцніла, щоб ми шукали точки опори в нашому минулому, в нашій пам’яті”, – закликала Людмила Гриневич.

Голодомор торкнувся і родини Олександра Яреми, заступника міністра молоді та спорту України .

“Мій тато народився і виріс на Закарпатті, а мама народжена на Київщині. Історія Голодомору пройшлася родиною дуже болісно. Велика кількість родичів загинула у 32-33 роках. Бабуся й дідусь розповідали про жахливі сторінки історії, натомість і великою мірою героїчні сторінки, щоб люди могли згуртуватися і передавати цю трагедію, рухатися далі”, – зазначив на презентації пан Ярема.

Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович додав, що в архівах КГБ міститься чи не найбільше інформації про Голодомор.

“Спираючись на документи цього архіву, можна побачити механізм здійснення геноциду, влаштованого радянською владою проти української нації. Разом із тим ми розуміємо, що опиратися виключно на документи каральних органів, Комуністичної партії для розуміння цієї епохи є абсолютно не достатньо. Ці документи містять знеособлену інформацію, позбавлену емоцій. Часто багато документів були знищені відразу після 33-го року чи вже в кінці 80-х – на початку 90-х, щоб приховати масштаби злочину. Тож надзвичайно важливим доповненням є усні свідчення про пережите людьми, які залишили в пам’яті”, – каже голова УІНП.

“Записи свідчень виконують не тільки дослідницьку місію. Усна історія має важливу терапевтичну роль. Люди, які пережили Голодомор і зважаться проговорити, розказати про це іншим, виліковуються від страшних ран, які пережили у 32-33 роках. Це забезпечення функції передачі інформації з покоління в покоління”, – переконаний В’ятрович.

“У радянські часи зумисне переривалася передача інформації. У нас не було зв’язку поколінь. Внуки часто не знали, що відбувалося з їхніми дідусями і бабусями. Генерація передачі інформації перетворює спільноту в націю”, – вважає Володимир В’ятрович.

Тетяна Сосновська

Однак часом трапляється так, що молодь із різних інформаційних ресурсів довідується більше, ніж від своїх рідних, констатує директорка Національного музею історії України Тетяна Сосновська. Це стосується і теми Голодомору.

Вона розповіла, що днями НМІУ підписав меморандум із Міністерством освіти про те, що наступного навчального року буде оголошений всеукраїнський конкурс “Історія моєї родини”.

“Після цієї презентації, я сподіваюся, Міністерство молоді і спорту доєднається до меморандуму. Це має бути наша всеукраїнська акція – збудити пам’ять кожної дитини. Я переконана, що історія країни сприймається ближче, якщо вона персоніфікована. У дітей цю персоніфікацію можна викликати через дотичність до свої родини. Цей проект дозволить не нам говорити з молоддю, а молоді говорити до нас про історію найближчих людей. Важливо, щоб ми розговорили молодь. Будемо чути її і розуміти, наскільки повно молоді люди знають історію України і відчувають до неї свою причетність”, – зазначила Тетяна Сосновська.

Читайте також:
Під час візиту в Ізраїль Гройсман порушив питання визнання Голодомору геноцидом

Як виглядатиме
проект “Голодомор 1932-1933: родинні історії”

Координаторка проекту HREC in Ukraine “Голодомор 1932-1933: родинні історії” Ярослава Музиченко багато поїздила по Україні і позаписувала свідчення про Голодомор.

В одному селі записувала 90-річну бабусю, яка жила наче в ізоляції. “В сінях для неї було поставлене залізне ліжко, все чисто, акуратно, але внуки і правнуки, які скакали довкола, з нею не спілкувалися. Я сиджу на табуретці біля ліжка і записую її історію. Бачу, що зі всіх дверей, які виходили в сіни, визирають допитливі правнуки. Я їх запросила послухати, що баба розповідала мені. Діти сиділи поруч зі мною годину-півтори. Коли вона завершила говорити, правнуки зі сльозами на очах сказали: «Бабо, ми не знали, що ти така». Вони дивилися на неї захоплено. Ці спогади потрібні як людям, яким необхідно виговоритися про пережите, так і молоді”, – поділилася Ярослава Музиченко.

За її словами, на сьогодні в Україні накопичено багато спогадів про Голодомор. Упродовж тридцяти років їх збирали краєзнавці, етнологи, бібліотекарі, історики. Але нині спогади розпорошені по всьому світі, опубліковані в малотиражних виданнях і не об’єднані в єдину платформу. Багато спогадів навіть не розшифровані, вони лежать в коробках у краєзнавців та етнографів.

Завдання цього проекту – передусім повернення пам’яті про Голодомор шляхом збирання, систематизації та оцифровування свідчень про окремих людей та цілі родини.

У єдиній Глобальній електронній базі свідчень жертв Голодомору (веб-сайт www.holodomor.org.ua) буде дві рубрики – “Голодомор: колекції (від А до Я)” та “Голодомор: родинні історії”.

У першій частині будуть опубліковані ті спогади, які записані давно. Люди, які системно збирали свідчення про Голодомор, зможуть їх оприлюднити на порталі. Буде здійснено паспортизацію і подано інформацію про збирача, а також про місце збереження колекції.

Друга частина проекту – це родинні історії про Голодомор. Люди зможуть передати до Центру або самі створити власну сторінку на веб-сайті, де виставлятимуть інформацію і доповнюватимуть її архівними фотографіями, документами.

При цьому свідчення не будуть редагувати. Адже ці свідчення можуть знадобитися для вивчення мови якогось регіону чи для роботи психологів, які вивчатимуть потік думок людини. Єдина вимога, щоб свідчення давали психологічно здорові люди.

У перспективі база свідчень буде сполучена з 3-D мапою “Місця поховання, пам’ятники і пам’ятні знаки жертвам Голодомору”.

Зайшовши на цей ресурс, почитавши свідчення, можна буде подивитися інформацію, що сьогодні відбувається у тому чи іншому селі, чи вшановується пам’ять загиблих від голоду, чи впорядковане місце масових поховань, яка історія села, які інші родинні історії пов’язані з цим місцем.

Веб-сайт буде поєднано з міжнародною методичною лабораторією освітян Verba Magistri. Це дозволить використовувати ресурс в освітньому процесі для викладання у школах історії Голодомору.

Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору оцифровуватиме все, що зможе, та оприлюднюватиме на веб-сайті. Колекції будуть передані на зберігання і вивчення науковцями в НМІУ.
Те, що вже оцифроване і виставлене на інших сайтах, буде паспортизоване, а гіперпосилання можна буде знайти на веб-сайті www.holodomor.org.ua.

Свідчення про голод на Луганщині

Віра Аннусова

Вчителька, громадська активістка, збирачка свідчень жертв Голодомору на Луганщині Віра Аннусова показала присутнім самвидав свідчень про Голодомор, який зробила для своїх дітей і внуків.

Жінка народилася і виросла на Луганщиці, за 10 км від крайньої точки сходу – села Червона Зірка Міловського району Луганської області. Вона зі шкільних років збирала спогади людей, які пережили Голодомор. Каже, їй допомогло зібрати матеріал здорове духовне коріння, бабуся і дідусь, які завжди говорили правду.

В колекції пані Віри – майже півтисячі розшифрованих спогадів. Спершу, коли вона тільки навчилася писати, намагалася записувати за бабусями і дідусями. Та рідні заборонили, побоюючись, щоб її не покарали за це, як сусіда. Він працював вожатим в школі і в колгоспній конторі за могорич виміняв табель нарахування заробітної плати похоронної бригади, яка хоронила померлих з голоду.

“Були вказані прізвища людей і нараховувалася зарплата. Ці документи мали бути або знищені, або віднесені до комори, де їх миші поїдять. За те, що він виміняв цей документ, спочатку сусіда відправили до армії, а тоді дали 10 років. Коли я почала записувати, він сказав моєму батькові: «Заборони. Ще молода. Хай запам’ятовує». Я почала записувати, коли з 1984 року почала працювати у своєму рідному селі в школі”, – поділилася Віра Аннусова.

Вдови їй розповідали, що була страшна війна, страшні репресії, але страшніше Голодомору – не було.

“Мені доводилося слухати дідуся, якому було 112 років. Він мав світлий розум, унікальну пам’ять, виводив нас на пагорб і показував, на якій вулиці жили родини”, – каже Аннусова.

Як випливає зі спогадів земляків, у 1733 році на Слобожанщині сільських людей відправили копати лінію оборони від турків і татар – “почали копати на початку літа, а закінчили аж під Андрія”. Хліб не було кому зібрати, і тоді вперше значна частина населення вимерла.

Вдруге люди пережили голод у 1833 році, коли людей на Луганщині змушували віддавати більшу частину урожаю на новостворені кінні заводи, щоб прогодувати коней і будівельників. У цей рік була посуха, збіжжя було мало. У зв’язку з цим третина населення вимерла з голоду.

Свідки розповіли Вірі Аннусовій, що підготовка до Голодомору радянських часів розпочалася у 1927 році, коли конфіскували зерно з громадських комор на “чорний день”. Це були мініелеватори громад, куди люди передавали на зберігання шосту-десяту мірку урожаю. Зерно роздавали у разі стихійного лиха, жебракам у церкві. Але того року – вивезла радянська влада.

Упродовж 1928-1929 років відбулася насильна колективізація. Село Аннусової було переважно заможним. Люди не хотіли йти в колгоспи, працювали родинами.

Сільчанин Іван Рибалко розповів, як його змусили піти в колгосп: “Чоловіка викликали до сільради. Вийшов уповноважений і гукнув: «Рибацов!». Той відповів, що батько був Рибалко, дід Рибалко, і він Рибалко. Зайшов у сільраду, а вийшов звідти зі жменею вибитих зубів: «Хлопці, не Рибалко я тепер, а Рибацов. Йду записуватися у колгосп»”.

Віра Аннусова каже, що жінок, які хотіли поскаржитися на примусову колективізацію, нещадно били, відбувався наступ на релігію, знищували церкви, комуністичні активісти блокували священиків у храмах, де ті помирали без їжі і води. Також розбещували молодь, привчаючи до так званої “гри більшовиків”: хто заматюкався – давали пряник.

Жінка зізнається, що найважче було записувати спогади у тих людей, які не мали глибокого коріння, продавалися за тюльку, вдягали червону косинку і сатаніли.

Якось учениця Аннусової запросила її до своєї бабусі, комсомолки 20-х років, яка багато років була лежача хвора. Вона попросила піти в місцевий музей і зняти її фотографії. Перед смертю жінці не давали спокою спогади про те, як вона ходила по хатах і вигрібала все їстівне. В одній хаті, де з голоду вимерла родина, жінка знайшла три діжки з огірками, капустою, яблуками. Вона зі своєю бригадою справила нужду у всі три діжки.

“А тепер лежу, і воно переді мною. Як я помру, щоб люди забули про мене, щоб мої фотографії не висіли в музеї”, – просила жінка у Віри Аннусової.

Свідок Голодомору Павло Рожко: від голоду онімів, а вижив завдяки черепашкам

Павло Рожко

Під час презентації проекту найбільш зворушливою була розповідь Павла Рожка із села Піски на Луганщині. Через два місяці йому виповниться 95 років. Дідусь на милицях простояв майже годину, розказуючи родинну історію.

Він все життя працював пілотом літака. Після того, як померла його дружина, Павло Рожок виплакав всі очі, нині майже нічого не бачить. Почав записувати спогади, коли йому виповнилося 82 роки. Завершив, коли мав 90. Онука Людмила Чайка упорядкувала спогади і видала книгу.

Павло Рожко розповів, що походить із козацького роду, його дід і батько були козаками на Луганщині. Коли йому виповнилося 12, в хату прийшли комісари з району і забрали все зерно. Овочів і фруктів не було. Першим помер старший брат. Через два тижні не стало батька Павла Рожка. Їхню сім’ю залишили вмирати. Діти їли листя, лободу. Павло від цього опух. Шукав щось більш поживне. В річці Айдар натрапив на черепашки, які його врятували від голодної смерті. Згодом хлопець від голоду і стресу втратив голос і онімів на два роки. Ходив німим з хутора до хутора, просив милостиню. Йому було соромно жебрати.

Рожко каже, що йому допомогли вижити чужі люди, а коли виріс, то й за навчання заплатили 150 карбованців, за які можна було купити дві корови.

На завершення Павло Рожко зізнався: він щасливий, що живе. Щасливий, що беріг маму, дружину. Щасливий, що має дітей та онуків, які допомагають йому нині вижити, бо пенсії ні на що не вистачає.

Та найбільше Павло Рожко щасливий, що зустрівся з людьми в Національному музеї історії України і розказав свою родинну історію.

ДОВІДКА
Український науково-дослідний та освітній центр Голодомору (Holodomor Research and Education Centre, HREC in Ukraine) – неурядова організація, започаткована в квітні 2015 року благодійним внеском Фундації родини Джеймса і Луїзи Темертеїв для підтримки й популяризації наукового знання, збереження пам’яті про Голодомор 1932–1933 рр. та інші геноциди. Заснована у партнерстві з Інститутом історії України НАН України та Українським науково-освітнім консорціумом вивчення Голодомору (Holodomor Research and Education Consortium, HREC) при Канадському інституті українських студій Альбертського університету.
Детальніше про HREC in Ukraine та його програми на сторінці Facebook: https://www.facebook.com/hrec.ukraine

автор: Ольга Жук (за матеріалами Національного музею історії України)
фото: НМІУ

Читайте також:
Дніпровська м’ясна фабрика рекламує свої сосиски
ностальгією за роками терору й Голодомору

Португальський парламент прийняв аж дві заяви щодо визнання Голодомору. ПОДРОБИЦІ