Брат за брата. Як у Житомирі працює центр реабілітації АТОвців знаменитого “кіборга” Кузьміних

Прізвище “Кузьміних” стало відомим на всю Україну, коли 20 січня 2015-го підполковник Олег Кузьміних, командир батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ, разом зі своїми бійцями-“кіборгами” потрапив у полон до бойовиків і окупантів після падіння Донецького аеропорту. Через два дні російські ЗМІ поширили відео, на якому підполковник Кузьміних стоїчно переносить знущання терориста “ДНР” Гіві.

Тепер Гіві годує хробаків у могилі поруч із Моторолою, а Олег Кузьміних, звільнений із полону, продовжує службу в лавах Збройних сил України і, понад те, займається суспільно важливою справою: разом із братом Сергієм вони в Житомирі створили благодійний фонд та Реабілітаційний центр братів Кузьміних для ветеранів АТО, передусім з ушкодженнями опорно-рухового апарату.

Центр Кузьміних почав працювати лише наприкінці січня 2017-го, а вже тепер на його базі відбуваються семінари для реабілітологів і колишні фронтовики отримують допомогу.

Новинарня” побувала в Житомирі і поцікавилася в Кузьміних, як фактично з нічого, без підтримки держави, їм вдалося створити дієвий реабілітаційний заклад.

автор: Майя Орел

“Олег із Гіві — це був піар?”

Багато хто пов’язує успіх центру насамперед із “розкрученим” ім’ям Олега Кузьміних. Обставини його перебування в сепарському полоні, моральна перемога над відморозком Гіві, історія повернення додому розчулила свого часу багатьох українців. Для них офіцер Кузьміних став уособленням незламного українського воїна і людини обов’язку. Такому можна довіряти, а йому – легко вирішувати будь-які організаційні проблеми.

  • Вам дуже допомогла історія Олега в організації центру? — запитуємо Сергія Кузьміних.

Бойовик Михайло Толстих “Гіві” намагається збиткуватись знущається над офіцером-“кіборгом” Олегом Кузьміних

– Знаєте, як допомогла? Ця історія об’єднала навколо нас нормальних людей, – пояснює Сергій, житомирський підприємець і волонтер. – Юристи, нотаріуси, лікарі казали: хлопці, ми вас знаємо, без грошей вам допоможемо. Хоча були люди, які закидали, ніби ми піаримось.

А я думаю: Олег із Гіві — це був піар? Чи Олег планував: от потраплю в полон, про мене сюжети познімають, а я потім це використаю у якихось своїх проектах?

Дивні люди, чесне слово. Є такі, що заявляють: ну хто-хто, а Кузьміних такий чоловік, що й без нашої допомоги зможе обійтися. І доводиться обходитися… – іронізує Сергій.

Сам Олег Кузьміних про свою участь у створенні й роботі центру розповідає “Новинарні” таке:
– Я переважно не в Житомирі, продовжую службу в армії, дуже обмежений у вільному часі. Отже, повсякденно справою центру займається Сергій. За мною, скажімо так, ідеологія центру, стратегічні напрямки його роботи.

Олег Кузьміних

Про такий заклад я став задумуватися ще в 2014 році, під час бойових дій. Було дуже багато поранених, покалічених хлопців, і я розумів, що вони потребують спеціалізованої допомоги.

Особисто для мене найважче в роботі центру — шукати фінансування й переборювати байдужість місцевої влади.

Ну а в стосунках із хлопцями проблема в тому, що більшість із них живе у зневірі: вони вважають, що нікому не потрібні зі своїм каліцтвом. А коли в людини такий внутрішній стан, реабілітація погано проходить.

У нас в центрі ще поки немає психолога, але він обов’язково буде: потрібне позитивне налаштування, тоді легше працювати і допомагати, – визнає Олег. – Роботи багато. У нас в Україні з реабілітацією справи погані. Часто замість реабілітації відбувається просто відмивання грошей. Ми ж хочемо, щоб наш центр надавав реальну допомогу.

Читайте також:
Реабілітовані державою. Держслужба ветеранів і Генштаб прозвітували
про психологічну роботу з АТОвцями

Реабілітація по-житомирськи

Центр квартирує на одній із промислових околиць Житомира, досить далеко від великих міських магістралей. Повз нього проходить лише одна маршрутка. Будівля доволі стара, в ній повно різноманітних фірм і фірмочок, але завдяки пандусу й великій вивісці вхід до центру – на виду.

Реабілітаційний центр братів Кузьміних
адреса: м. Житомир, вул. Тараса Бульби-Боровця, 40
їхати маршруткою №8

– У Житомирі з приміщеннями важко, ціни за оренду високі, – розповідає Сергій Кузьміних. – Ми шукали, щоб не 500 грн. за квадрат платити, і не 200, а в рази менше. Оце приміщення до нас років п’ять стояло пусткою, це приватна власність. Домовилися із господарем по 65 гривень за квадратний метр. Це була прийнятна ціна. Плануємо з часом взагалі його викупити.

  • А власник не хотів безкоштовно вам його передати? Це ж не для нічного клубу, а для АТОвців покалічених.

– У нас питань до власника немає. У нього будівельна фірма, він нам дуже допомагав із ремонтом — і працівників своїх давав, і будівельні матеріали.

  • Хтось із вашої ініціативної групи знав, як треба облаштовувати приміщення під реабілітаційний центр?

– Ніхто не знав. Сіли, своєю компанією зібралися, обдумували, лобом билися. Ми шукали людей, які розуміються на цьому, але не знайшли. Серед нас не було ніяких фахівців, для всіх це перший раз.

Нас “Гугл” виручав. Спочатку думали, що одного пандуса достатньо. Потім зрозуміли, що для інвалідів важлива і висота порогів, і ширина дверей – щоб візок міг проїхати, і туалет. Будівництво, обладнання, фахівці — все методом проб і помилок робили.

Фото надані Фондом братів Кузьміних

…На дверях кабінетів у центрі написи: “кінезотерапія”, “юмейхотерапія”, “підвісна терапія”. В перекладі на людську мову це означає лікування рухом, масажем, виконанням спеціальних вправ на тренажерах (подробиці відповідних методик можете, за бажання, подивитися в інтернеті).

Авторку цих рядків найбільше вразила клітка для підвісної терапії. Завдяки їй хлопці в умовах “напівневагомості” можуть нормалізувати тонус м’язів, відновити рухомість кінцівок.

Реабілітолог центру Михайло Блідун пояснює: комплекс вправ для кожного пацієнта і тривалість занять залежить від його стану. Комусь достатньо двох тижнів, комусь треба два місяці чи навіть півроку.

Брати Кузьміни з реабілітологами центру (Михайло Блідун – другий праворуч)

Одним курсом реабілітації обійтися не можна, необхідно його обов’язково повторювати місяців через чотири.

– Кожен ветеран в результаті реабілітації приходить до свого результату, — говорить Блідун. — Когось просто відпускає біль, хтось уже 5 секунд може самостійно простояти, а для когось перемога — знову відчути своє тіло.

У нас в Україні реабілітологи вміють гарно працювати з хворими на ДЦП або інсультниками. А от реабілітація після війни, після поранень потребує зовсім іншої методики. Ми освоюємо зарубіжний досвід — Америки, Канади, самі щось придумуємо. Головне — поступово перевести інваліда у вертикальне положення, відновити навички ходьби, покращити рухливість суглобів.

На жаль, у нас в центрі не стільки реабілітаційне, скільки спортивне обладнання, ми його самотужки пристосовуємо для реабілітації — робимо імітатор ходи на біговій доріжці, фіксуємо на велотренажерах ноги, щоб механізм примушував їх рухатися, тощо.

житомирський реабілітаційний центр братів Кузьміних 6 житомирський реабілітаційний центр братів Кузьміних 4 житомирський реабілітаційний центр братів Кузьміних 7 житомирський реабілітаційний центр братів Кузьміних
<
>

З віддачею і без податків

 

  • Медичне начальство носом не тикало? – запитую Сергія Кузьміних, маючи на увазі “самодіяльний” характер їхніх методик та оснащення.

– А ми ж не в системі МОЗу. Ми громадська організація, статутна діяльність – реабілітація військових. Все, – парирує Сергій.

  • Просто зареєструвати таку статутну діяльність?

– У Житомирській області ми такі перші. Нас дуже не хотіли реєструвати, управляння юстиції настійливо рекомендувало створювати приватне підприємство, що надає послуги з реабілітації. Але тоді ми повинні були б платити податки. І ми подумали: а чого це нам ще платити? Нам достатньо плати за оренду й комуналку. Тільки опалення в лютому обійшлося майже в 20 тисяч гривень. А загалом від 50 до 70 тисяч видаткова частина набігає.

Заплати податок, вони візьмуть його в бюджет, роздерибанять… А з ГО ми не платимо податок, бо вона неприбуткова.

За словами реабілітолога центру Михайла Блідуна, спеціальне обладнання для центру дуже дороге. Наприклад, сама лише клітка для підвісної терапії коштує майже 100 тисяч гривень. А з комплектом необхідних “аксесуарів” взагалі тягне чи не на 5 тисяч євро.

  • Повноважень Фонду братів Кузьміних, створеного раніше, було недостатньо?

– Благодійні фонди не мають права отримувати допомогу від держави, а ГО можуть її отримувати. Як громадська організація ми маємо право брати участь у тендерах на отримання якогось державного фінансування, – відповідає Сергій Кузьміних.

  • І багато вже отримали від Мінсоцполітики чи від Держслужби у справах ветеранів?

– Ось календар на стіні висить, його особисто керівник Держслужби Артур Дерев’янко подарував, коли в січні на відкриття центру приїжджав. Приїхав, сказав, що ми молодці, і все.

У нас із Держслужбою меморандум про співпрацю підписаний. Якось було ми до них зверталися — але нічого не отримали. А вони до нашого фонду разів із двадцять зверталися, щоб ми допомагали хлопцям із лікуванням.

Сергій Кузьміних

Сьогодні державну фінансову підтримку мають ветеранські громадські організації, створені ще за радянських часів. А про які корисні заходи вони можуть прозвітувати? Цю систему фінансування давно необхідно змінювати: підтримувати ті організації, які роблять потрібну для суспільства справу, а не просто засідають у президіях за державний кошт чи ще гірше — організовують антиукраїнські заходи під російськими чи комуністичними гаслами.

В ідеалі треба, щоб держава укладала угоди з такими центрами, як наш, на проведення реабілітаційної роботи і відшкодовувала нам наші витрати. Поки що цього немає. Але сподіваюся, що ми доб’ємося, щоб держава чи місцева влада хоча б позбавили нас необхідності оплачувати комуналку.

Збирати не “на АТО”, а вирішувати конкретну проблему

  • А які у вас стосунки з місцевою владою?

– Я свого часу навіть на сесіях міської й обласної рад виступав. Казав: хлопці, коли ми будували центр, я до вас звертався по допомогу, ви не допомогли. Коли ми обладнання збиралися купувати, ви не захотіли заплатити частину його вартості, сказали, що це недоцільно. Зараз, коли ми вже все зробили, просимо: заберіть із нас опалення, заберіть оренду, газ і електроенергію. Ми тоді зможемо направити більше ресурсів безпосередньо на реабілітацію. Депутати тоді щось промукали, але не допомогли, – розповідає Сергій Кузьміних.

Взагалі, у них позиція така: щоб не псувати свій імідж, відкрито проти нас вони не йдуть, але й допомоги від них не дочекаєшся.

Читайте також:
Війна за ветерана.
Як суспільство й держава борються за психологічну адаптацію учасників АТО

  • Волонтери визнають, що зараз важко стало залучати кошти для допомоги АТОшникам. Як ви вирішуєте проблему фінансування?

– Ми не заробітчани і не збираємо гроші просто “на АТО”. Бо що значить “на АТО”? Ми завжди вирішуємо конкретну проблему: ось треба стільки-то людині на лікування або треба купити обладнання за таку-то суму. Тобто завжди йдеться про збір конкретної суми.

Нам звичайні люди допомагають — і по 30, і по 50 гривень. Колись ми писали листи народним депутатам, просили про допомогу, то один 200 гривень дав, а другий 2000. Якби прості люди нам не допомагали, нічого б у нас не вийшло. Фактично фонд [братів Кузьміних] збирає гроші на існування нашого центру.




  • Ви отримуєте тут зарплату?

– Як у керівника фонду братів Кузьміних і засновника центру в мене ставка — чверть мінімальної зарплати. А щоб прогодувати сім’ю, трьох своїх дітей, маю невеликий бізнес.

Читайте також:
Сергій Кузьміних, брат “кіборга”, якого катував Гіві:
“Кожен терорист заслуговує бути вбитим!”

  • До вас на реабілітацію тільки житомиряни можуть приїхати?

– У нас нема бюрократії. Учасник АТО — ми будемо з тобою працювати, навіть якщо ти приїхав з іншого міста. А з документів нам треба паспорт і виписки з госпіталів чи лікарень. В принципі, все.

  • Місце для ночівлі іногородніх у вас є?

– Це проблема. Я колись у нашому готелі “Житомир” хотів домовитися, щоб одному хлопцеві-візочнику [безплатно] місце дали на час реабілітації, бо там за добу треба було заплатити 510 гривень. Але не вийшло домовитися.

  • А облаштувати хостел?

– Можна. Але ж у хостелі хлопці будуть пити. Доведеться ще з цим боротися.

На сьогодні питання розміщення іногородніх відкрите. Але ми над ним працюємо, бо без стаціонару вже не можемо обійтися.

  • Як дістаються до центру візочники-житомиряни?

– Ми їх соціальною машиною можемо привезти, є така в Житомирі, спеціально обладнана для перевезення інвалідів на візках і людей, що їх супроводжують. Тільки цю машину треба за три-чотири дні замовляти в соціальних службах.

Найчастіше я чи реабілітолог привозимо своїми авто, або когось із друзів просимо. Взагалі, ми хотіли купити собі соціальну машину, але розмитнювати її дуже дорого.

“Наша допомога — не зобов’язання, а наше бажання”

  • Що було найважчим в організації центру?

– У жовтні минулого року, коли ми з братом і друзями вирішили не відправляти хлопців за кордон, а організувати реабілітацію в Житомирі, я думав, що головне—обладнання. Але скоро зрозумів: обладнання дістати можна, а от кваліфіковані реабілітологи і правильно підібрана система реабілітації — то справжня проблема, – визнає Сергій Кузьміних.

З великими труднощами знайшов для нас реабілітолога і двох його помічників. До речі, знаєте, із п’ятьох фахівців, до яких я звернувся, троє відмовилися – не захотіли, хоч ми й пропонували пристойну зарплату. В їхньому житті війни не було, у них своє кіно.

А от наш Михайло Іванович [Блідун] – патріотично налаштований чоловік, про брата знав, за подіями слідкував, ми з ним знайшли спільну мову.

Він і його помічники їздять по черзі на різні курси в Одесу, Вінницю, Львів, освоюють нові методи реабілітації. Ми йдемо на ці витрати, тому що це дуже потрібно нашим хлопцям.

Реабілітолог і його помічники в нас офіційно працевлаштовані на повний робочий день, і роботи в них вистачає. А якщо треба зробити хлопцям УЗД, рентген, –  ми звертаємося до медиків, які допомагають нам на волонтерських засадах, там стовідсоткова благодійна допомога з їхнього боку. Фактично, платимо лише за МРТ.

  • Вам ще не набридло цим усім перейматися?

– Та набридло тисячу разів. Особливо, коли стикаєшся з відвертим жлобством. Бо інколи люди не розуміють, що наша допомога — це не зобов’язання, це наше бажання. Буває, просто дзвонять і вимагають гроші, а самі не хочуть іти на роботу, бо мовляв, там мало платять.

Я вже стільки того б***ва надивився, коли сім’ї АТОшників просто сваряться за тисячу доларів, коли думають, що я бюро добрих послуг і вимагають неможливого.

Але це все так, побічні ефекти нашої роботи. Головне — можливість реабілітації.

  • Що плануєте зробити в центрі у найближчій перспективі?

– Хочемо підвал обладнати для занять, спуск для візочників туди облаштувати, басейн там зробити. Звичайно ж, хостел. Ну і психолога знайти — обов’язково, бажано чоловіка, яктй сам пройшов війну і зможе з хлопцями однією мовою спілкуватися. Оце, мабуть, і все. Поки що ми більше не витягнемо.

* * *

Багато грошей, багато клопотів, багато зусиль. І гроші, і клопоти, і зусилля — не державні. Просто небайдужих людей, яким болить війна і каліцтво наших хлопців. Людей, для яких російська агресія — реальність їхнього життя.
Дещо пафосна кінцівка, скажете ви? Нехай.

Читайте також:
Новий рік ветеранів АТО у “Бандерівському схроні”

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна