Два “перемир’я” – відлуння “хлібного” і початок “шкільного” – хоч би якими вони були умовними і хисткими, але таки зробили свою справу. Обстрілів через лінію Східного фронту стало менше, особливо з важкої зброї.
А кількість бойових втрат – 13 загиблих і 75 поранених – найменша за весь час проведення АТО, майже за три з половиною роки.
13 загиблих “Новинарня” нарахувала також у травні цього року, однак тоді було 133 поранених.
Утім… Як же ж гірко усвідомлювати, що в умовах, коли війна іде на спад, коли її все менше помічають у тилових Києві, Львові, Одесі, інших містах і селах на фронті гинуть захисники України.
Із 13 полеглих героїв останнього місяця літа трьом було по 20 років, ще троє – 21-річні.
Вони загинули, щоб ми жили, щоб зустріли цю осінь.
Загиблі по днях: по одному бійцеві – 1, 7, 10, 11, 12, 16, 21, 25, 30 серпня, троє – 8 серпня. Ще один воїн помер 26 серпня від поранення, отриманого 19-го числа.
Також варто зазначити, що в серпні речники штабу АТО і Міноборони офіційно повідомили про 12 загиблих (якщо додати цифри зі щоденних зведень). Ми ж зараховуємо до бойових втрат і солдата Української добровольчої армії, із підрозділу, досі не легалізованого в ЗСУ.
Згадаймо всіх.
Добрий — такий позивний у нього був не лише через прізвище, а й завдяки щирому, привітному характеру. Хлопцеві було лише 20.
“У нього завжди все було добре, ніколи нічого не просив. Я розмовляла з ним по телефону за годину до того, як його не стало. В той день хлопці [8 омпб “Поділля” 10 огшбр] отримали передачу, яку ми передали їм із Кам’янця-Подільського. Для Ростика в ній був індивідуальний подарунок, який зробили в одній із меблевих компаній нашого міста – дерев’яний набивач патронів. Також хлопцям передали вівсяну кашу, яку він дуже любив”, – згадує, не стримуючи сліз волонтер Тетяна Кошелєва в розмові з журналістом Є.ua.
Добрий загинув 1 серпня близько 19:00 внаслідок обстрілу снайпером опорного пункту біля села Новозванівка (Попаснянський район Луганської області). Куля пробила легені.
Побратими розповіли, що Ростислав на той час виконував обов’язки командира позиції.
Він народився 27 жовтня 1996 року в Кам’янці-Подільському на Хмельниччині.
У 2012-му закінчив ЗОШ №15, після чого вступив до одного з місцевих училищ. Військовий обов’язок хлопець виконував з 2015 року — служив за контрактом. Незважаючи на те, що взимку він отримав контузію під Мар’їнкою, лікувався в шпиталі, мав проблеми з тиском, все одно продовжив службу в зоні АТО.
З травня ніс службу в районі Попасної.
Похорон Руслана Доброшинського. Фото: Є.ua
Похований Добрий на Алеї Слави, де спочивають всі кам’янецькі герої війни на Сході.
Залишилася мати.
Старший солдат В’ячеслав Іванушкін із Кривого Рогу був старшим навідником протитанкового взводу 46-го окремого батальйону спецпризначення ЗСУ “Донбас-Україна”.
Народився 28 вересня 1986 року. Закінчив 9 класів 41-ї школи, потім, 2004 року, – Криворізький професійний гірничо-металургійний ліцей за фахом “електрогазозварювальник”. Працював за цим профілем у ТОВ “МК-Монтаж”.
На контракт до Збройних сил прийшов у листопаді 2016-го.
Загинув 7 серпня – близько 13:00 від кулі ворожого снайпера неподалік міста Мар’їнка на Донеччині.
Залишилася дружина і 7-річний син.
Поховали В’ячеслава на Алеї Слави Центрального кладовища Кривого Рогу.
Іванушкин став 127-м криворіжцем, який віддав життя на війні за незалежну Україну з 2014 року.
Подивіться це відео. Кількість могил АТОвців із синьожовтими прапорами
на цвинтарі Кривого Рогу вражає…
8 серпня близько 4:25 ранку тривала артилерійська дуель поблизу міста Мар’їнка на Донеччині: незаконні збройні формування почали обстріл укріплень сил АТО, у відповідь хлопці з 46-го окремого батальйону ЗСУ “Донбас-Україна” накрили противника щільним вогнем.
“Жорстко відпрацювали сепарів. Дуже жорстко. Не без своїх втрат. Тому що недовчив, не вдовбав…” – розповів у соцмережі комбат “Донбасу” В’ячеслав Власенко “Філін”.
Як повідомив прес-центр штабу АТО, в ході цього протистояння одне з наших озброєнь вийшло з ладу та розірвалось. Двоє українських військових загинули, п’ятеро – дістали поранення.
Згодом від прокуратури стало відомо, що причиною трагедії став розрив міни калібру 120 мм в каналі ствола міномету 2С12 “Сани” через помилкове подвійне заряджання.
Імена загиблих – Володимир Зейлик та Олександр Роговий.
“Зевсу”, або Вові зі Львова, як називали Зейлика, менш як місяць тому виповнився 21 рік. Він народився 14 липня 1996-го у Пустомитах на Львівщині.
Ще в жовтні 2014 року 18-річний на той час Володимир пішов на військову службу за контрактом у 540-й львівський зенітний ракетний полк. 2016 року перевівся до батальйону “Донбас-Україна”.
Солдат, водій 46-го обспп. Воював у Новолуганському (Світлодарська дуга), Мар’їнці, під Докучаєвськом.
Поховали хлопця в рідних Пустомитах, куди він приїздив у відпустку за три тижні до загибелі, на день народження.
“Він над усе любив життя, – розповів журналістам на похороні класний керівник Руслана Дрозда. – Завжди був вірним і відданим. Казав: «Мені ще трошки залишилось дослужити, я обов’язково повернусь». Він завжди радів життю і хотів тільки жити!.. Дуже шкода, що одні із кращих відходять далеко в небо”.
Товариш Володі Іван Куза згадав інше: “Він ніколи не нарікав. Не скаржився, казав, що все добре, ніколи нічого не боявся. Після закінчення контракту знову збирався на Схід. Казав: «Знову поїду. Там друзі. І за Україну треба воювати»”.
“Близько п’яти місяців він працював у мене у відділенні водієм, – розповів командир підрозділу Дмитро Кічу. – Була холодна зима. Ми стояли в Луганську. Він казав, що йому все одно, де, аби служити. На війні ми завжди говорили про життя. Це вже звичка. Позивний у нього був Зейлик… Він себе називав Зевс. Але в основному його називали Вова зі Львова. Це була людина-молодець. Він ніколи не занепадав духом, а завжди усміхався”.
Залишилися батьки та молодший брат.
Другий загиблий від вибуху міномета “Сани” під Мар’їнкою 8 серпня — Олександр Роговий. Якщо Зейлик — зі Львівщини, то Роговий — східняк, із села Парасковія, Нововодолазький район Харківської області.
1981 року народження.
Олександр помер від поранень у Курахівській районній лікарні. Поховали чоловіка 10 серпня.
Третій загиблий воїн ЗСУ 8 серпня. Теж 21-річний.
Костянтин Рома народився 24 лютого 1996 року в смт Козельщина Полтавської області.
Загинув від кульового поранення в живіт внаслідок обстрілу з гранатометів та стрілецької зброї в районі Водяне-Талаківка (Маріупольський напрямок).
Костя вчився в Козельщині. У 18 років пішов на контракт до ЗС України. Спочатку служив в батальйоні військової служби та правопорядку “Сармат”. Надалі, в 2016 році, проходив службу в комендатурі міста Покровськ на Донеччині. У лютому 2017-го був переведений у 59-ту бригаду — 9-й мотопіхотний батальйон “Вінниця”.
У хлопця залишилися прийомні батьки, сестра, у Покровську — дружина та 8-місячний син.
Ігор Анатолійович Шаповал, який загинув 42-річним у “сірій зоні” під Пісками — колишній міліціонер.
Народився 18 травня 1975 року в місті Кременчук на Полтавщині. У 1992 році на Кіровоградшині закінчив Світловодську школу №1, далі — Дніпровське училище МВС та в 2005 році — Національну академію МВС України. З 1997 по 2007 роки працював в органах внутрішніх справ МВС України на посаді оперуповноваженого карного розшуку, був майором міліції.
Мобілізований до ЗСУ в серпні 2015 року. До 10 жовтня 2016-го служив у 42-му окремому мотопіхотному батальйоні на посаді розвідника.
Відпочивши після демобілізації, вирішив продовжити військову службу за контрактом у 57-й окремій мотопіхотній бригаді ЗСУ. У званні “молодший сержант” командував розвідувальним відділенням.
Знали Ігоря Анатолійовича як чоловіка з гарним гумором, щирою посмішкою й завжди бадьорим настроєм, відповідальним і завжди рішучим в будь-якій роботі, завданні.
Розвідник загинув 10 серпня поблизу селища Піски на Донеччині, підірвавшись на розтяжці, яку встановила ворожа диверсійно-розвідувальна група.
“Перед нами поставили завдання контролювати певну ділянку “сірої зони”, де часто були виходи диверсійних груп. В одному з дозорів, коли ми повертали стежкою, спрацювала розтяжка на міні МОН-50. Так вийшло, що Ігор йшов першим і його знесло. Дуже важка втрата для нас усіх”, – розповів “5-му каналу” побратим Шаповала Микола.
Поховали Ігоря Анатолійовича на Алеї Героїв АТО центрального цвинтаря Світловодська.
Залишилася 11-річна донька.
Солдатові Валерію Федану, який служив у механізованому батальйоні 72 омбр на посаді заступника командира бойової машини — навідника-оператора, було лише 20 років.
Він народився 21 травня 1997 року в селі Любимівка (Михайлівський район Запорізької області).
У 2014-му закінчив Запорізьке вище професійне училище за фахом “маляр-штукатур”, вступив у Запорізький національний університет. А в лютому 2016 року підписав контракт на службу в Збройних силах України.
“Прекрасна, світла й сонячна людина, мужній боєць, герой… Не пам’ятаю його без усмішки. Зовсім дитина, але такий дорослий і мудрий…” – пише про Валеру волонтер Юрій Москаленко.
Про знайомство з юним контрактником згадує й Анатолій Гаєвський з фонду “Повернись живим”: “Коли вони сідали в «Урал», без автоматів і бронежилетів, у шортах і з рушниками в руках – навіть там, у промзоні Авдіївки, враз ставали цивільними. Всю дорогу сміх у кузові вантажівки не стихав.
То була неділя, хлопці отримали можливість прямо з гарячої «промки» потрапити на пляж кар’єрного озера. Місця всім на лавках не вистачило і худорлявий 20-річний Валерій сидів просто на кузові. Веселий, товариський, скромний і охайний. Виглядав, наче студент. Я подумав, що йому, стрункому і засмаглому в бейсболці Nike, варто водити дівчат пісочними пляжами, а не керувати гарматою БМП-2.
На дворі +40, у вантажівці – і того більше. Із запилюженого кузова хлопці стрімголов побігли у воду. Тільки припаркований прямо на пляжі «Урал» видавав нецивільну «тусовку».
Багато сміху і радості. Порозуміння між 50-річними і хлопцями, яким ледь за 20, якого я ніколи і ніде не бачив.
Пляж не мав якоїсь ятки з продовольством, а всім як одному кортіло холодної води. Валерій із товаришем освіжився в озері і пішов до магазину.
Вже час було їхати на базу, і хлопців вирішили підібрати дорогою. Вантажівка зупинилась, і в кузов застрибнув Валерій, поперед себе закинувши велику торбу. З неї дістав 2-літрову пляшку «Спрайту» і передав. За три хвилини була порожня. Народ було почав просити ще, але Валєра сказав: «Та ні, пацанам на позицію завезти треба», – на тому й порішили. Валєра знов сидів на підлозі, сміявся і жартував. «Урал» в’їхав на позицію, сміх потроху стих, а за мить хлопці розчинилися в руїнах «промки»”…
Через п’ять днів, 11 серпня, Валерій Федан підірвався на розтяжці у все тій же горезвісній Авдіївській промзоні, де тримає оборону 72 омбр. Численні осколкові поранення виявилися несумісними з життям.
Поховали воїна в Любимівці. Без підтримки онука залишилася бабуся, з якою Валерій мешкав до того, як пішов на війну.
У неділю, 13 серпня, 21-річний Іван Сторчак мав поїхати із зони бойових дій додому, на Тернопільщину – цього дня у нього починалася планова відпустка. Зустрічі з бійцем із нетерпінням чекали мати, троє братів та дві сестрички. Батька Іван втратив, коли йому було два з половиною роки.
Але в рідне село молодий солдат повернувся вже в труні. Напередодні відпустки, 12 серпня, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Водяне Волноваського району (Маріупольський напрямок) він загинув від прицільного пострілу ворожого снайпера.
Солдат, навідник кулеметного взводу 3-ї мотопіхотної роти 59 омпбр Іван Сторчак народився 11 січня 1996 року в селі Криволука Чортківського району Тернопільської області. Здобув фах будівельника у профтехучилищі Бучача. Навесні 2016 року пішов на строкову військову службу. А вже в лютому 2017-го підписав контракт із ЗСУ й після підготовки в навчальному центрі відбув у зону АТО.
Відео з похорону:
Відспівували Івана в кафедральному соборі Чорткова, а поховали в рідній Криволуці.
Сергій Ручка народився 10 серпня 1981 року в місті Богуслав на Київщині. Служив у 3-й механізованій роті 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
Загинув невдовзі після свого 36-річчя, 16 серпня близько 23:00, під час мінометного обстрілу Авдіївської промзони.
“Надійний, відважний, досвідчений. Коли треба – завжди виручав, йшов у бій без страху. Любив жартувати і завжди був усміхнений, незважаючи ні на що”, – так згадують про Сергія побратими з 72 омбр.
“Мінометний обстріл почався, як завжди, раптово. Сергій був на чергуванні, і саме в цей момент прилетіла міна”, – розповідають його друзі, 20-річний Олексій та 21-річний Денис.
У той момент вони були поруч, миттю повідомили медикам і кинулися надавати першу допомогу пораненому (як вони думали) товаришу.
“Хлопці зробили все правильно, як їх вчили: наклали джути на поранені кінцівки, закрили чистим рани на тілі, поклали Сергія на ноші і бігом, найкоротшою стежкою, понесли його окопами до нашої броньованої “медички”, що вже летіла назустріч”, – розповідає медпрацівник батальйону, який уже в машині також намагався врятувати бійця.
У цілковитій темряві ноші поклали в машину й помчали в стабілізаційний центр. Але, як виявилося, допомогти Сергію було вже неможливо – як сказав хірург, він загинув одразу, ще в окопі.
“Смерть була миттєва і безболісна. Але ми не знали того і рятували його, як живого, до останнього сподіваючись, що ось зараз він прийде до тями; часом нам навіть здавалося, що ми відчуваємо у нього слабкий пульс”, – розповів медпрацівник.
Поховали бійця в Богуславі. У нього залишилися мати, дружина та 13-річна донька.
Денис Глова народився 22 липня 1989 року в місті Фастів на Київщині.
Він добре розбирався в техніці й завжди любив цю справу. Закінчив Фастівське ПТУ (нині – Фастівський центр професійно-технічної освіти), отримавши професію слюсаря з ремонту автомобілів, токаря.
“Він був неординарною людиною. Веселий, життєлюбний, дуже цікавий хлопець… Відстоював свою точку зору. З ним приємно було спілкуватися”, – згадує викладачка Дениса, Елла Шемякіна.
Після навчання Глова займався підприємницькою діяльністю. Восени 2015 року був мобілізований до Нацгвардії, проходив службу в районі Волновахи та Старогнатівки. Демобілізувавшись через рік, вирішив повернутися на війну. І наприкінці березня 2017-го пішов на контракт у ЗСУ.
Був командиром бойової машини піхоти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
“Справжній воїн. Дуже веселий. І впевнений у собі – він нічого не боявся! Був шалений, як і наша рота”, – розповідають про загиблого побратими. І запевняють, що попри “шаленство”, Глова вмів ухвалювати зважені рішення й був природженим лідером. Тож не дивно, що швидко став командиром БМП, хоча в бригаду прийшов на солдатську посаду.
Денис був у матері єдиним сином. І дуже її любив. Хоч би який був зайнятий, щодня ввечері телефонував мамі, розповідав, як минув день. Але в останній день – не встиг.
21 серпня після 18-ї години позиції 72 омбр у сумнозвісній промзоні Авдіївки почали обстрілювати з мінометів та кулемета. Крупнокаліберна куля прошила Денису легені. Велика рвана рана не залишала шансів на порятунок – хлопець помер на руках у побратимів.
Поховали Дениса на Алеї Слави Інтернаціонального кладовища у Фастові.
Відео:
20-річний солдат, оператор протитанкового відділення 59-ї окремої мотопіхотної бригади Олег Попов став першою жертвою так званого “шкільного перемир’я”. Угода про припинення вогню з нагоди початку навчального року почала діяти 25 серпня рівно о 00:00. А через шість хвилин Олег помер.
Наступного дня речник Міністерства оборони з питань АТО Олександр Мотузяник уточнив, що смертельне поранення (за деякими даними, наскрізне у голову) молодий солдат отримав ще за 15 хвилин до півночі – в День Незалежності.
“24 серпня, о 23:45, під час хаотичного обстрілу українських позицій зі стрілецької зброї в районі смт Талаківка, на Маріупольському напрямку, отримав поранення український військовослужбовець. Було надано екстрену медичну допомогу, але під час евакуації до медичного закладу, о 00:06, від отриманого поранення він помер”, – зазначається в офіційному повідомленні.
Похорон Олега Попова. Фото: новоархангельська газета “Колос”
Олег Попов народився 29 липня 1997 року в селі Низове Новоархангельського району Кіровоградської області. Навчався в Торговицькому ПТУ за спецiальнiстю “механiзатор”. Служити пішов добровольцем.
Поховали бійця в рідному селі. У батьків залишилися ще двоє дітей – молодші брат та сестра Олега.
Сергій Войтер боровся за життя рівно тиждень. 19 серпня в бою з ворогом поблизу села Кримське Новоайдарського району на Луганщині він отримав важке вогнепальне наскрізне поранення грудної клітки з пошкодженням хребта. Медики Харківського військового шпиталю зробили все можливе для його порятунку, але 26 серпня о 7:30 Лоза відійшов у кращий світ.
Як повідомила у “Фейсбуці” координатор групи “Остання шана” Тетяна Барвінська, Сергій народився 13 березня 1979 року в Росії.
Мешкав із батьками та сестрою на Уралі, навчався в с/ш №25 у військовому селищі Свободний Свердловської області. Потім служив у ГРУ.
У Росії він одружився, там у нього народилася донька. А потім родина переїхала в України родину, де оселилася в місті Лохвиця Полтавської області.
Останнім часом Сергій із дружиною та дочкою мешкали в місті Лубни.
Коли у 2014 році в результаті агресії Росії на сході України почалися бойові дії, Сергій пішов на війну добровольцем.
Пройшов Іловайськ і Дебальцеве. Воював у батальйоні “Донбас” та ДУК “Правий сектор”.
Потім підписав контракт і продовжив службу в 58-й окремій мотопіхотній бригаді.
Служив у званні молодшого сержанта на посаді командира мотопіхотного відділення в 16 омпб “Полтава”.
“Сергій був надзвичайною людиною, Людиною з великої літери. Завжди спокійний, витриманий, відважний воїн, який добре знав свою справу, вмів підтримати у важку хвилину і словом і ділом. Надійний друг і цікавий співрозмовник із доброю, лагідною посмішкою. Він залишив по собі тільки найкращі спомини в серцях своїх бойових побратимів та близьких людей”, – пише Барвінська.
“Після тяжкого поранення, отриманого 19 серпня, він не “вибрався”. Його філософський, навіть буддистський, погляд на життя та на багато речей, робили його цікавим співбесідником. А його спокій допомагав у найскладніші хвилини. Наші осінні посиденьки на балконі я не забуду ніколи…” – розповідає Кирило Желєв із батальйону НГУ імені Кульчицького.
Поховали бійця в Лохвиці, на Благовіщенському цвинтарі.
Як повідомляє сайт Лохвицької міської ради, у загиблого залишилися батьки, дружина та дві дочки.
В офіційних зведеннях штабу АТО за 30 серпня 2017 року зазначено, що доба минула без втрат серед українських бійців. За офіційними даними, з 26 серпня на фронті взагалі не було загиблих і поранених.
Але офіційні зведення й досі не враховують воїнів Української добровольчої армії (Дмитра Яроша) – бойової одиниці, що залишилася не легалізованою в лавах ЗСУ.
На жаль, для бійця ОТГ “Волинь” УДА Геннадія Левицького – 30 серпня – шостий день так званого “шкільного перемир’я” став останнім у житті. Геннадій загинув у бою з ворожою ДРГ поблизу Мар’їнки на Донеччині, прикриваючи поранених побратимів.
Як написав у “Фейсбуці” Роман Коваль, іншим пораненим вдалося вийти із зони бою, їх успішно госпіталізували.
“Це наш, з УДА. Наскільки я знаю, їх обстріляли ВОГами”, – розповіла “Новинарні” одна з військовослужбовиць Добровольчої армії.
Геннадій Левицький не дожив до свого 41-річчя менше тижня. Він народився 4 вересня 1976 року в селі Мар’ївка Доманівського району Миколаївської області.
На війні – з 2015-го. Відслуживши в 28-й окремій механізованій бригаді, у 2016-му демобілізувався, але вдома сидіти не зміг. І знову пішов на фронт – цього разу як доброволець УДА.
Поховали бійця 1 вересня в рідній Мар’ївці. У нього залишилися мати і молодший брат.
* * *
Вічна пам’ять полеглим.
На фото-заставці – Костянтин Рома, загиблий боєць із 9 омпб “Вінниця”.
Ще один або двоє військових, котрих деякі ЗМІ зараховують до “бойових” втрат у серпні, насправді не є такими, розповіли “Новинарні” в Генштабі.
Причина їх загибелі – необережне поводження зі зброєю чи самогубство, розслідування триває.
Читайте також про загиблих у попередні місяці:
липень 2017
червень 2017
травень 2017
квітень 2017
березень 2017
лютий 2017
січень 2017
грудень 2016
листопад 2016
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
