“Над кожним із нас застигла жінка, що з такою любов’ю цілувала нас щоночі – війна”, – Мартин Брест

Мартин Брест
демобілізований боєць 41-го механізованого батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, працівник ІТ-галузі, блогер

(FB)

Жінка.
Знаєш, брате, а я ж теж гніваюся. Постійно. Щодня. Так само як ти. Вдих видих. Ні, не так. Просто видих.

Іншого ж не буде, розумієш? Буде так, як зараз – вогники в будинках, музика ця безглузда, тихі вечори і якісь меморіз-спалахи через раз. Горілка не допомагає, брате, ти ж знаєш. Точно. Я намагався.

Від цієї довбаної злості напевно є ліки. Я перевірив – реально, воно начебто працює. Знаєш, що це? Це дерево, брат. Звичайнісіньке дерево і ще трохи холодного заліза.

Провести нігтем по ручці дшкма. Прикинути дальність. Рррраз – і фігура звичайної людини раптом вливається у довге чорне тіло кулемета, і брудні пальці повільно, якось дуже вже ніжно втискають спускові на себе.

Звук пострілу оглушливий і звичний, ти так давно перестав смикатися. На війні взагалі все – на звуках. На слуху. Ну, не мені тобі пояснювати – міну ти почуєш, і гпшкі теж, зле віяло 30-міліметрових циліндриків, які свердлять донбаське повітря по параболі, цілячись, сука, прямо в тебе… Кулемет, правда, не почуєш. Ну поки не засвистить зовсім поруч. Свист цей, брате – це теж ліки, то саме. Дивно, так? Смерть – це ліки.

Я, брате, знаєш… та знаєш, шо там. Ми х*р клали на високі штаби і на ох***х тилових, ми х**рили по-чесному, від теплика до окопу, і не *бе, наряд є наряд.

Ми не сцяли… Ааа, це я сп***в. Сцяли. Під першим обстрілом ми всі пісяли теплим, під десятим – мовчки рахували прильоти, під двадцятим – п*зіли, курили і чекали, поки закипить чайник.

Ми всі були однаковими, абсолютно різні люди на чотириста шістдесят кілометрів фронту, тонка червона лінія впиралася в землю берцями і вчіплялася захололими пальцями в дерев’яні ручки “дашок”, клавіші агсів, спускові гачки спг і борти стародавніх “бех” та бетерів.

Гнівайся, брате, ти заслужив. Я тобі не ох***й генерал, я п*діти не буду. Ліки є, і ти краще за мене це знаєш. Але сказати я тобі маю, пробач, любий, але мені дуже треба.

Ти тоді спав. На сирій лежанці з сп**х з ферми дощок, збитої волонтерськими цвяхами, ти закутувався у військовий синій спальник і хапав сон у свої “три-через-три”, а я сидів на ксп, курив і бачив це на власні очі.

Прекрасна й страшна жінка нахилялася над тобою і цілувала просто в губи. Щодня, брате, від входу й до виходу, мовчки й тихо, якось дзвінко і чомусь зовсім не страшно.

Вона вигиналася і ніжно-ніжно торкалася обвітрених губ, і я, знаєш, чесно вважав, що так і має бути, що так і треба. Дурень, авжеж?

Мені тоді, та й зараз, коли торкаю шорсткий вигин рпг-22 або витерту до блиску цівку пкма, здається, що ми, брате, все-таки ніколи не вилікуємося.

Тому що над кожним, поводячи чорним плечем і відблискуючи посмішкою холодного старого металу, застигла жінка, що з такою любов’ю цілувала нас щоночі.

Війна.

Читайте також:
“Мурашки по шкірі”. У Дніпрі створили перший вуличний Музей АТО в Україні