Підсумки-2016: Тетяна Трофименко підбиває літературні тренди року

 

От і добіг кінця літературний 2016 рік… Чим він був багатий для української літератури? Актуалізація історичної пам’яті й гендерні стереотипи, осмислення теми війни і глянцевий гламур, високочола філософія і прагнення стати ближчим до простого народу, доброта й антиутопія, мізантропія й нонконформізм…
Ваша улюблена критикеса Тетяна Трофименко пропонує оглянути основні тренди сучукрліту на прикладі 5 книжок, що побачили світ цього року.

Брати Капранови. Забудь-річка. – Київ : Нора-Друк, 2016

brati-kapranovi-zabud-richka

♦ Проблема історичної пам’яті – одна з центральних у сучасній європейській літературі. Нон-фікшн і художня проза наполегливо заохочують українців також переосмислити тяжкий спадок століть. Долучилися до цієї боговгодної справи й брати Капранови з романом «Забудь-річка», враження про який у цілому складається вже з анотації: «Троє молодих людей завдяки гримасі долі потрапляють на війну під одним іменем – Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії “Галичина”, син офіцера УНР – у Червоній армії, а польський жовнір – в УПА. Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання».

Нащадки, попри впевнену граматичну конструкцію, виявляються все-таки різностатевими, а «історичне розслідування трьох доль», які «стали фактично однією потрійною долею – долею українця у Другій світовій війні» тримає читача в постійному напруженні, адже до останнього лишається незрозумілим, чи плутанина з документами не спричинила інцесту.

Творячи образ головної героїні, брати Капранови роблять сміливий крок і фактично дають «нашу відповідь» шкляревому повнявому сраченяті як ідеалу української жіночої вроди: Уляна дуже кістлява в усіх місцях (навіть «пальці на ногах стирчали в різні боки, утворюючи бандитську розпальцовку, немовби гілки … тополь»).
Щоправда, на цьому ідейно-естетична революція завершується й починаються махрові гендерні стереотипи, різною мірою закорінені в одвічні цінності українського народу. Наприклад, коли Уляна готується до зустрічі з коханим: «Ще трохи часу забрала боротьба зі щетиною, яка наче навмисне проклюнулася саме там, де шкіра у жінки має бути шовковою. Особливо на першому після розлуки побаченні».
Думаю, Капранови уявляють себе неабиякими знавцями жіночої психології або й феміністами, правлячи, приміром, таке: «Та й якщо придивитися навкруги – де ви знайдете чоловіка, який би був гідною парою українській жінці? Ввімкніть телевізор – той лисий, той пузатий, той каже сам не знати що. І в кожного – дружина, і в кожного коханка. Куди ж вони дивляться?», хоча не виключено, що це просто іронія.

Загальний настрій роману доволі піднесений: починаючи від символічного тлумачення назви (Забудь‑річка нібито існує в народній міфології і протікає між світом живих і світом мертвих) і до пасажів, покликаних розчулити найчерствіше серце: «А ті, хто ще недавно були молодими, веселими українськими хлопцями, лежали тепер на землі, і рештки життя витікали з них червоними переривчастими цівками крові – це серця робили останні удари перед тим, як зупинитися навіки» тощо.

Попри те, що аналіз історичних подій неминуче спричиняє антивоєнну настанову («Бо коли приходить війна, вона розставляє усіх так, як їй потрібно. Для чого? Ну звісно, щоб убивати. Бо війна приходить, щоб убивати. І коли людина опиняється на війні, то воює вже за своє життя, а не за Сталіна і не за Гітлера, а воює з війною, щоб не бути вбитою рукою іншого такого самого неборака з випадковими нашивками на формі…»), головний персонаж, сержант Збройних Сил України Степан Шагута вирушає в зону АТО. Ідеально для сиквелу.

Читати неодмінно, якщо ви любите роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», серіал «Століття Якова»; вірите у містичне кохання й шовковисту шкіру; не чекали такого від Капранових.

Васіліса Трофимович. Любов на лінії вогню. – Харків : Фоліо, 2016

Фото "Новости Днепра"

Фото “Новости Днепра”

♦ Якщо брати Капранови у своєму романі зупиняють нарацію на моменті початку війни на Сході, наступна авторка бере її за основу для своїх текстів, жанр яких визначити доволі складно. Узагалі 2016 рік засвідчив, що художнє опрацювання теми війни в українській літературі призупинилося – очевидно, тимчасово.
Домінує нон-фікшн: щоденники, спогади, інтерв’ю, фотодокументи («Дневник добровольца» Дмитра Якорнова, «Історії зі Сходу на Захід» Маргарити Сурженко, «АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»), спроби політичного аналізу та окреслення перспектив («Гібридна війна: вижити і перемогти» Євгена Магди) та інше.

Зв’язок із реальними подіями та прототипами нав’язує у своїй збірці «Любов на лінії вогню» і Васіліса Трофимович, журналістка, відома як прес-секретар полків «Донбас» і «Дніпро-1». «В этой книге – ее боль, ее душа, ее история. И никто не сможет рассказать ее лучше, чем она сама», – попереджає в передмові Альона Дрига, і читач внутрішньо зіщулюється.
Справді, хіба можна судити за звичними мірками тексти, у яких ідеться про трагедію, що триває? Думаю, на це питання, яке безпосередньо стосується невиробленості принципів художнього мовлення щодо текстів на воєнну тематику, нам іще доведеться відповідати не раз.

Адже якщо справа рухатиметься в напрямку, заданому Васілісою Трофимович (а не бодай пронизливою автобіографічною історією кохання «Життя P.S» Валерії Бурлакової), доволі скоро замість реальних життєвих розповідей ми отримаємо цілу хвилю паралітератури для електричок, розрахованої на читача (чи, скоріше, читачку) із найпростішим рівнем емоцій – головне, щоб «біль і душа» були на місці.

Авторка могла би зробити кар’єру в середньої руки глянці, але волею долі сюжети її «новел» розгортаються «на лінії вогню», що нібито за замовчуванням надає їм особливої значущості. Стиль Трофимович гламурний і пафосний, що не викликає співпереживання до історій.
Приміром, у оповіданні «Метрополітен» журналістка закохується в бійця, який потрапив у полон в Іловайську: «Гірка ж правда полягала ще й у тому, що вона не єдина жінка, яка чекала на його повернення», тож вирватися з полону персонаж не квапився, «щоб мати змогу зробити вибір, і визначитися, до якої саме жінки він має повернутися».
«Кохайтеся, чорнобриві, та не з…» навчає нас життєва історія героїні оповідання «Янгол»: «Морський піхотинець виявився тією людиною, на яку в жодному разі не можна покластися. Бо належав до того типу чоловіків, які під час перших складнощів зникають, залишаючи тебе на самоті з твоїми проблемами».

Васіліса Трофимович завзято ідеалізує своїх персонажів, вживаючи всі відомі їй іще, очевидно, із літератури ХІХ століття, естетичні штампи.  Апофеозом можна вважати оповідання «Весільна сорочка», де «він» «звичайний коваль. Такий простий, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широкими плечима та добрими очима.  …Насправді ж він – той цвіт української нації, який зветься добровольцями», а «вона» «жіночна красуня, від якої неможливо відірвати погляд, з товстою русою косою через плече. З абсолютними моральними якостями та абсолютною любов’ю до нього».

Разом із тим авторка з неперевершеною наївністю раз-по-раз вивалює на читача доволі оригінальні подробиці з життя мужніх воїнів-героїв. Наприклад, персонаж оповідання «Жора» «не тільки суворий вояка, а й досить весела людина. Я, наприклад, не знаю, хто б ще міг похвалитися тим, що знає всіх повій на території не окупованого Донбасу. А він може».
А персонаж історії «Про донецького сутенера» Петро був корінним донеччанином, який, повернувшись з армії, де «чесно відслужив країні», «випадково познайомився з паном Корчинським і потрапив до лав ОУНу. Саме там він пройнявся духом українського націоналізму й осягнув прості істини Степана Бандери. Чергова пиятика – і він опиняється у Грузії. В джинсах, майці та з кулеметом у руках».

Реальне переживання трагедії смерті окремих персонажів нівелюється на тлі цієї мистецької неспроможності, але ще більше від подібних текстів відлякує їхня ідеологічна невизначеність: спробуйте зрозуміти, що хотіла сказати авторка оповіданням, у якому український боєць змушує повію під час статевого акту співати гімн Російської федерації?..

Читати неодмінно вашій перукарці й манікюрші, аби вони зрозуміли, що love story також можуть навчити любити Батьківщину; для дослідження процесу творення сучасного «тексту-про-війну»; аби дізнатися більше про побут і особисте життя бійців української армії.

Вахтанг Кебуладзе. Чарунки долі. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016

vahtang-kebuladze-charunki-doli

♦ Узагалі в розмовах про сучасний український нон-фікшн прийнято радіти за успіхи нашої есеїстки. Мовляв, вітчизняним авторам набагато краще вдаються короткі інтелектуальні розважання довкола ключових питань доби та проблем людського духу, аніж творення динамічного сюжету у великій прозі. Здається, особливості цього жанру може добре проілюструвати книжка, що стала цього року лауреатом премії модерної есеїстики імені Юрія ‎Шевельова – збірка есеїв філософа Вахтанга Кебуладзе «Чарунки долі».

Чарунка, як пояснює нам автор, «це лунка, фрагмент чогось в одній площині», відтак оповідач це «стрибун, що стрибає від чарунки до чарунки. Траєкторія його стрибків примхлива не пряма лінія з чіткою спрямованістю, а зигзагоподібні переплетені вічка». Не дивно, отже, що тексти Кебуладзе не надто нагадують стрункі й логічно прозорі есеї Юрія Шереха – важко тримати думки вкупі у стрибку.

Натомість авторові не відмовиш в інтелектуальній наснаженості, загалом притаманній українським есеїстам, у чиєму солідному багажі знань міститься незліченна кількість прикладів із історії філософії й мистецтва, так що завжди відчуваєш брак власної ерудиції, коли автор «відсилає нас до жарту сучасного німецького феноменолога Бернгарда Вальденфельса з приводу відомого вислову засновника феноменологічної філософії Едмунда Гусерля».

Тексти Кебуладзе часом видаються уривками з дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук, засвідчуючи неспроможність невтаємничених осягнути прихований сенс: «Що радикальніше ми заперечуємо минуле, то радикальніше майбутнє заперечуватиме нас і наше заперечення нашого минулого. Та чи повертає заперечення заперечення до того, що заперечувало перше заперечення? Якщо вірити Геґелю, то ні».

Іноді відсилки до певних мистецьких явищ вигулькують майже тими самими словами в сусідніх есеях, як це стається з апеляцією до образів із «Можливості острова» Мішеля Уельбека, «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі та «Меланхолії» Ларса фон Трієра.
Автор, щоправда, убезпечується від закидів, зазначивши на самому початку, що повтори фрагментів «можливі й навіть необхідні», адже «всі ці теми вплетені в тканину оповідання про світ, яку створюють різні оповідачі», однак, здається, справжня причина криється в тому, що українські збірки есеїстики зазвичай складаються з текстів, написаних у різний час, для різних видань і в розрахунку на різну аудиторію. А виграшну ілюстрацію чом би й не повторити.

Утім, не можна сказати, що над Вахтангом Кебуладзе тяжіє зайвий академізм. Здебільшого, продемонструвавши солідний науковий і культурний бекграунд, наприкінці своїх есеїв він висловлює прості і зрозумілі кожному думки, що не можуть не викликати емпатії у відповідь: «Ми завжди знищуємо цінності попередніх поколінь і створюємо їх для поколінь прийдешніх. Може, в цій мінливості й полягає головний принцип усього живого» чи там «найвищим винаходом людства дотепер є каналізація, яка дає змогу перетворити тваринний акт випорожнення на людський акт, під час якого можна читати книжку».

Така демократизація відчутно свідчить про потребу зближення інтелектуального й масового. «Інтелектуал не прагне бути “духовним наставником народу”, – вважає Вахтанг Кебуладзе. – Те, що інтеліґенція має бути таким наставником, є романтичною ідеєю, яка органічно випливає зі спроб самоусвідомлення інтеліґенцією своєї ролі в суспільстві і яка, на жаль, також має тоталітарний присмак. Народ сам собі наставник і поводир, інтелектуал — то його патериця». Здається, це справді тренд.

Читати неодмінно, якщо любите продиратися до простого сенсу крізь складні логічні конструкції; є фанатом ігор ерудитів; знаєте цей жарт Бернгарда Вальденфельса.




Марія Козиренко. Жуйка. – Львів : Кальварія, 2016

mariya-kozirenko-zhuyka

♦ Поряд зі спробами тією чи іншою мірою відтворювати об’єктивну дійсність українські письменники схильні пропонувати їй альтернативу. Антиутопія, футурологія, фантастика – до цих жанрів час від часу звертаються наші автори і тут на них чигають ті самі небезпеки, що й у всіх інших царинах красного письменства. Убогий сюжет, невиразний конфлікт, невміння сконструювати таку картинку дійсності, яка справді перенесла би читача у цілком відмінний від його буденності світ… Ну і, звісно, повчальність, поєднана з позірною простотою.

Поряд із романами «Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника, «Помирана» Тараса Антиповича чи «Перші українські роботи» Олега Шинкаренка цьогоріч побачила світ повість «Жуйка» харківської авторки Марії Козиренко. Текст, що «аж ніяк не претендує охопити щось більше, ніж одну людську мрію».
Дія повісті відбувається в невизначеному майбутньому – після завершення «Останньої Війни», в умовах відчутного суспільно-політичного колапсу. Про те, що місце дії – це наші терени, свідчать постійні відсилки до радянського минулого: фури на трасі, карти СРСР, дід, який воював у Придністров’ї, мультик «Чіп і Дейл» тощо. Направду, обставини, у яких перебувають персонажі, теж не набагато відрізняються від звичних нам реалій. Ну хіба що головний персонаж, попри те, що його названо скрипалем, грає на дещо дивній штуці…

«Жуйка» – це не творчий метод авторки, хоча в цілому дуже схоже, а такий собі маленький прямокутний предмет чорного поглинаючого кольору, за допомогою якого «…з молекул оточуючого середовища шляхом перерозподілу і квантового хренолізу утворюється музичний інструмент заданого програмою типу».

Хренолізом, у принципі, «фантастична» компонента повісті й вичерпується, а пригодницька, яка заповідалася хоч би й добором персонажів («дід‑винахідник, зниклий геній, загадкова красуня і бовдур-рятівник»), так і не втілюється. Поставивши перед собою шляхетну мету зупинити механічне програмування, «повернутися до флейт, які  треба витирати хусточкою», адже «без цього нам, як виявилося, не вижити», герої Марії Козиренко досить мляво просуваються до її здійснення. Основним дороговказом на доброму шляху стає для них книжка Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу» (Харків : Видавець Савчук О.О., 2010; це прихована реклама!) як незглибиме джерело народної мудрості на кшталт «скрипочка тири-рири – свині морков перерили».

Про що це все? Звісно, про відновлення «струн душі» і перемогу культури над машинерією, гуманізму над бездуховністю. Ну що ж, дякуємо, що без людоїдства.

Читати неодмінно, якщо вже маєте задосить чорнухи, трешу й деконструкції; любите прості твори, які навчають добру; вважаєте, що для створення текстів у жанрі фантастики не варто особливо заморочуватися; ідете за своєю мрією – наприклад, у письменницьку спільноту України.

Остап Дроздов. № 1. Роман-вибух. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2016

ostap-drozdov-1-roman-vibuh

♦ Якщо ж ви, навпаки, не відзначаєтеся любов’ю до людей і всього простого та доброго, для вас теж знайдеться що почитати в сучукрліті. Львівський журналіст, ведучий авторської програми «Прямим текстом» на телеканалі ZIK Остап Дроздов написав текст, ідеальний з погляду соціопата, соціофоба, мізантропа, мізогініста, атеїста, антиклерикала, ну і які там ще бувають вороги роду людського.

Романом у традиційному розумінні «№ 1» не є. Це натхненний і мало контрольований потік свідомості, мікс зі спогадів і вражень, у який суто механічно вмонтовано… правильно, історію родини (ви ж іще не забули, що це тренд?). Утім, перед улюбленцем львівських телеглядачів можна зняти капелюха: не в кожного стане снаги розпросторити свою відразу до людства аж на 250 сторінок тексту.

Щоправда, не знаю, наскільки в курсі пур’єдні телеглядачі щодо радикальних поглядів «одного з найуспішніших та найупізнаваніших медійників Західної України», який із незмінним пафосом штурмує всі головні бастіони патріархальної моралі та традиційних цінностей, що, власне, продовжує лишатися одним із головних трендів сучукрліту.
У суті такий нонконформізм є наслідком спроб побороти власні психологічні травми, головну з яких, як можна зрозуміти з тексту Дроздова (чи «Баборні» Мирослава Лаюка), спричинила пострадянська система освіти, де під проводом тупих і бездушних широкозадих учителиць діти засвоювали основи лицемірства й підлості. Саме тут головний персонаж – alter ego автора – уперше відчув, що «на середині класу стою вже не я – піщинка, комаха, непорозуміння, плазун, вискочка, паразит, молекула, ізгой, сопля», тож вирішив надалі всіляко боротися проти суспільства й уникати його фальшивих норм.

Хоча мені не випало чути про якісь великі здобутки Остапа Дроздова на шляху нонконформізму, гнівним звинуваченням облудній моралі можна, вочевидь, вважати роман «№ 1». Брехнею й замахом на свободу особистості видаються авторові буквально всі сфери людського життя: церква й віра («Ще малим, коли я бачив усіляких підсліпуватих патріархів, з яких сипався порох старечі, в мене завжди з’являлися щирі співчуття, бо люди явно не на своєму місці, не під своєю митрою»), інститут батьківства («Люди, які не змагаються зі своєю мамою, не знають, що таке життя. На світі не існує жодної мами, яка не заважала би дітям. І взагалі – що це за мама, якщо вона не нервує своїх дітей, не страждає через них і не завдає їм страждань?»), система традиційних стосунків – «гетеросексуальне браконьєрство» («Еґоїстичні самки розставляють пастки й задіюють увесь арсенал (криклива помада, перпендикулярні підбори, конусоподібні декольте) – все заради того, щоб добірного екземпляра сильної статі заманити, припнути на все життя до однієї вагіни, обвішати двома дітьми, привантажити тоннами обов’язків і стимулювати його в’янення»).

І так далі й далі. Дроздов досконало пізнав життя, тож не любить східняків і не любить западенців, не любить добровольців, афганців, ментів і волонтерів; не любить держави, армії, наукового світу … На якій сторінці ви би не відкрили цю книжку, – неодмінно втрапите у якийсь… вибух.

Задля справедливості зазначимо, що одній особі на землі таки пощастило – у головного персонажа є «кохана людина», проте саме їй мимоволі починаєш співчувати. По-перше, справді важко любити таку непересічну особистість, якою вважає себе Остап Дроздов («мене потрібно розкусувати і смакувати, як кедровий горішок», «я не є стандартною красою, яка фаршем розпласталася перед тобою» тощо), а по-друге, який же це тягар – бути об’єктом почуттів того, хто ненавидить увесь світ?..

Читати неодмінно соціофобам, мізантропам, занудам, скандалістам, егоїстам, параноїкам; травмованим системою, ЖЕКом, парафією, укрзалізницею, військкоматом; пошановувачам родинних історій на тлі драматичної історії ХХ століття.

Читайте також:
Книжковий огляд листопада від Тетяни Трофименко: дивуймося разом!

Книжковий огляд жовтня: ДНК з Жаданом, тато Чапай, роботи і кремлядь.

Редактор:

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Україна