Книжковий огляд жовтня: ДНК з Жаданом, тато Чапай, роботи і кремлядь

 

Осінь – час дозрівання плодів, збирання врожаю, пора виваженості й мудрості… А де ж іще черпати мудрість, як не в текстах сучасних українських письменників?..
Розважлива критикеса Тетяна Трофименко начерпала для вас новенький жовтневий огляд!

ДНК. Роман. Автори ідеї Сергій Жадан, Фоззі. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016 dnk-roman

♦ Творчий задум книжки «ДНК» найкраще характеризує українська народна приказка «Сидір Гапці по Килині троюрідний Трохим, дід Парасці рідний Хведір».

Саме в такий спосіб  улюблений жанр сучукрліту – родинну сагу – трансформовано в «роман у новелах» від різних авторів. Мовляв, 2057 року в Китаї буде здійснено неймовірний експеримент: за символічну плату з пам’яті українського студента Андрія Чумака знімуть сім шкур шарів ДНК, щоб отримати найтравматичніші спогади його предків.

«Сім цікавих українських письменників», які, очевидно, дожили до 2057 року в доброму здоровлі, записали сім «зчитаних із ДНК» оповідок (ще й заборгували китайцям: «Україна нам буде винна багато кукурудзи й води за це, адже ми зекономили їй чималі гроші на дослідження історії»).

Насправді кожен автор просто надіслав текст про своє-улюблене, суто механічно зробивши персонажем когось із фіктивних членів фіктивної родини Попелів-Чумаків, для якої Сергій Жадан вигадав спільного пращура Марка (син батюшки з Деркачів Харківського повіту, бунтівник і революціонер, загине на фронті Першої світової).

Далі у збірці, чи то пак романі, Юрій Винничук розповідає чергову байку про львівського батяра, який «постійно потрапляв у різні тарапати», аж поки «не втелющився в таку історію, що загримів до буцегарні надовго».

Ірена Карпа зосереджується переважно на яскравому образі Софії Яблонської-Уден – «мандрівниці, акторки, режисерки» (бо вона теж мешкала в Парижі, як і дочка Марка від другої дружини).

Фоззі звично примушує читача депреснути над долею простого хлопчини з харківського району ХТЗ, який живе безцільно та й гине по-дурному, бо інакше неможливо було за совка.

Хоча ні – можливо, заперечує Андрій Кокотюха, створюючи анекдотичний образ безпринципного авантюриста Банана, який служить і нашим і вашим, аж доки не стає популярним експертом із політичних питань.

Для контрасту Володимир Рафєєнко змальовує тяжку долю ще одного простого хлопчини – на цей раз із териконів Донбасу, а Макс Кідрук переносить дію в майбутнє. Змалювавши криваву історію фатальної помилки лікаря, він рішучим жестом замикає справу на образі піддослідного студента Андрія Чумака (котрий є сином цього лікаря, шонеясно).

Читати неодмінно, якщо вам, за великим рахунком, байдуже, що читати, аби від улюблених авторів; ви знаєте історію своєї родини до сьомого коліна й завжди радо слухаєте про родовід інших; вам подобаються містифікації з повчальним сенсом.

Артем Чапай. Тато в декреті. Про що не питають жінок. – Харків : Vivat, 2016

artem-chapay-tato-v-dekreti

♦ Про синів, матерів та батьків править у цьому сезоні ще один письменник – Артем Чапай, відомий як журналіст, мандрівник, блогер, автор одного антиутопічного й одного соціально-психологічного роману.

У новій книжці він постає перед читачем в дещо іншому, автобіографічному образі. Чапай, батько двох синів, розповідаючи про свій досвід перебування «в декреті», робить спробу подолати стереотипи, які панують у суспільній свідомості щодо традиційних родинних ролей: «… жінка, берегиня сім’ї і таке інше, натомість “настоящий мужчина должен”. І діти – лише частина прописаного, хто що должен».

Відтак, автор промовляє тут не стільки зі своїх традиційних «лівих» позицій, як із позицій фемінізму. Він закликає нас поділити емоції жінки, яка завагітніла, народила – і опинилася відрізаною від улюбленої роботи та спілкування, позбавлена можливості самореалізації. Разом із тим, нікому не спадає на думку співчувати їй через це або вважати подвигом догляд за дитиною та домашнє господарювання.

Для Чапая жінка – насамперед людина. Чи то людина насамперед жінка. І він не вважає за нормальну ситуацію, коли чоловік продовжує жити активним соціальним життям, «а вона цілими днями вдома, і їй хочеться поговорити не тільки про те, як каже корова або де у лялі вушко». Погодьтеся, для українських чоловіків у цілому такі погляди не характерні.

У книжці є багато кумедних життєвих історій про двох малюків, а також милих подробиць із серії «посрала дитина – щаслива родина», проте в цілому це відвертий текст, що спонукає до роздумів і дискусії. Чапай не змальовує сімейного життя рожево‑патріархальними барвами: він пише про ревнощі старшого брата до молодшого, сварки між подружжям, неготовність віддати батьківству весь час, вічно холодну каву й засинання на унітазі.

Окреме місце займають згадки про полон автора на окупованій території, що суттєво позначився на його емоційному стані та взаєминах із родиною, опис партнерських родів чи цікаві літературні паралелі.

Словом, цю книжку не буде нудно читати. Як кажуть у народі, дружна сім’я не знає печалі.

Читати неодмінно, якщо ви досі вважаєте, ніби функція батька в родині – винятково уособлювати Мораль, Честь, Гідність, Порядок; точно знаєте, що таке Ранковий Винос Мозку; ще не в курсі, чим дитина з газиками схожа на форель у тексті Хемінгуея.




Богдан Волошин. Політ золотої мушки. Збірка оповідань. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016

 bogdan-voloshin-polit-zolotoyi-mushki

♦ Знаю точно: існують люди, яким не нудно було читати й наступну книжку нашого огляду. З оповіданнями Богдана Волошина, який, каже Вікіпедія, працює на Львівському телебаченні та відомий у місті та його околицях за псевдонімом Пан Марциняк, узагалі сталася дивовижна річ. «Бураковицькі хроніки», що їх автор почав писати ще в 90-х, надихнули режисера Івана Кравчишина на створення фільму «Політ золотої мушки» – комедію з претензією на українського Кустуріцу.

Щойно стрічка вийшла в прокат на початку 2016‑го, львівське Видавництво Старого Лева опублікувало збірку оповідань Волошина про мешканців вигаданого галицького села, а ще за місяць журі Львівського форуму видавців  відзначило «Золоту мушку» як одну з найкращих книг року (разом із комплектом «Каналізація міста Львова від початку ХV ст. до 1939 р.» та «Водогін»). Такий шалений успіх наочно свідчить: український автор може досягти визнання, треба лише добре робити свою справу!

І, можливо, бути галичанином, інакше не подіє. Автори анотації до книжки проговорюються, що дотепність книжки буде зрозуміла не всім: «…подекуди ірреальні та фантасмагоричні, часом ліричні та психологічні — оповідки-хроніки Богдана Волошина з їхнім неповторним колоритом покутсько-бойківських говірок здатні забезпечити справжню сатисфакцію від релаксації наділеному почуттям гумору галицькому (та й не тільки!) читачеві».

У перекладі звичайною мовою це означає, що на вас чекає феєрія фекально-анальних бородатих анекдотів, апологія запою й бодуна, масної фізіології, чорного гумору, істерик, сварок, бійок, побутових травм і тому подібних традиційних галицьких розваг, що до снаги не кожному.

В оповіданнях «Золотої мушки» усі заявлені компоненти будуть на своїх місцях: на весілІ старий Марциняк упаде головою в майонез, стару Замурзєвичку зАб’є бензовоз («а во, старе-дурне відкриє писок і ходит по дорозі, ходит, і якої холєри ходит? Добре зробило, що забило!»), баняк із зіпсутими яйками, викинутий у вікно, утрапить якраз на голову бабі Нюрі-освободительці з першого поверху, а мертвий дзідзьо дивитиметься на то вшьо перестрашеними очима.
Словом, «життя прожити – не в муку пукнути», як переконливо твердить народна мудрість устами Богдана Волошина.

Читати неодмінно, якщо ви наділений почуттям гумору галицький читач; якщо ви читач, наділений почуттям галицького гумору; не боїтеся сатисфакції від релаксації, викликаної неповторним покутсько-бойківським колоритом; якщо ви – оце от усе, то я за вас си страшно тішу.

Владислав Івченко. Третій фронт. – Київ : Темпора, 2016

vladislav-ivchenko-tretiy-front

♦ Не має натомість локальних обмежень гумор нової книжки Владислава Івченка «Третій фронт». Щоправда, не на користь реалізму: із відтворенням життєвої правди, що йому так добре вдалося в романі «2014», письменник, здається, зав’язав, повернувшись до старої доброї практики: стьоб і вигадка.

Отож, реалії військового протистояння з Росією набувають у романі гротескових до гомеричності рис. Третій (метафізичний) фронт боротьби очолює один із «фірмових» персонажів Івченка – його тезка Владюша з красивим прізвищем Бар-Кончалаба, найкращий у країні фахівець із чудовиськ.

Чудовиська в книжці поділяються на два види: ті, що атакують нашу землю за наказом кремляді (могутньої сили, яка керує всіма очільниками та народом Росії), і ті, що виступають на боці України.

Перші мають до болю знайомі кожній радянській людині імена, наприклад, гагарін («він махав руками і з пальців його летіли цілі ґрона ракет, що вибухали на землі»), зоякосмодем’янська чи валякотік («шапка-вушанка, перев’язана червоною смужкою, піонерська краватка на шиї, руки стискали гранати»), другі – традиційно українські, наприклад, Людина Борщу («у червоних шароварах, з намистом часника, кісткою в одній руці і скибкою хліба в другій, з чавунком на голові»), Салогуб чи Велика Мама.

На малюнках Андрія Єрмоленка, якими проілюстровано книжку, вони виглядають дуже колоритно.

Івченко нестримний у своїй фантазії і багато пасажів роману мимоволі викликають риторичний вигук «ну ти прогнав!».

Скажімо, описи чудовиська Ментожера, який їсть працівників правоохоронних органів. Або сцени епічної баталії в Києво-Печерській лаврі, коли з чудовиськами-содомітами борються Православний десантник та покійний митрополит Василь Липківський, а Владюша читає вголос «Катехизис» Стефана Зизанія…

Разом із тим, дається взнаки характерна риса івченківського письма – занадто багато букв.  Із «Третього фронту» міг би справді вийти чудовий комікс, тоді як у своєму «повноформатному» вигляді текст часом пробуксовує на сюжетних поворотах. Утім, письменник Владюша великих текстів не боїться, майже так само, як не боїться кремляді Владюша-науковець, адже, як кажуть у народі, «чудовиськ боятися – Україну не врятувати»!

Читати неодмінно родичам, сусідам по під’їзду й просто пасажирам тролейбуса, аби вони остаточно переконалися, що валякотік – це погано; тим, кого не бісить думка, ніби Україна може бути врятована за допомогою Фестивалю борщу; хто хоче дізнатися, скільки прокурорів потрібно Ментожерові, аби наїстися.

Олег Шинкаренко. Перші українські роботи. – Київ : Люта справа, 2016

oleg-shinkarenko-pershi-ukrayinski-roboti

♦ До речі, у романі Івченка на третьому фронті разом із чудовиськами  воюють також роботи. Олег Шинкаренко своїм новим романом підтверджує: саме так і буде! Його перші українські роботи беруть активну участь у суспільному житті за сто років після наших днів. Наприклад, робот Бранко, якого наші хлопці замовили в IKEA, відтюнінгували, вдягли у бронік «трієчку», зимову форму й кевларову каску, порвав шаблон сєпарам своїм дивним суржиком, бо мав словацьку прошивку андроїда…

Як бачимо, цей автор теж намагається неслабо прогнати, однак як «найпослідовніший абсурдист» сучукрліту воліє, аби цей художній прийом у його романі називали постмодерністською деконструкцією, пародією, кітчем, пастишем та творенням «образно-вербальної фіктивної реальності» (див. ґрунтовну післямову Галини Левченко).

У «Перших українських роботах»  ви знайдете вишуканий стьоб майже над усіма сферами суспільно-політичного життя, релігії, мистецтва, літератури. Шинкаренко тролить політиків і поетів, домогосподарок і феміністок, дизайнерів і науковців, бойовиків і журналістів; розвінчує соціальні, національні й гендерні стереотипи.

Партизанський загін Сидора Ковпака (заборонений на території Російської Федерації та визнаний терористичною організацією) захоплює й утримує будівлю ФСБ у Новгороді; підводний човен «Глікєрія Новгородская» вирушає захищати батьківщину від геїв; із кіберзоомагазину викрадають кібертварин, а взагалі всі полюють за загадковим Нейроном Оніщуком, який постає в багатьох іпостасях: від президента України до «юного хлопчика без жодних ознак рослинності на обличчі і з майже порожнім резюме», що «очолює український філіал міжнародної терористичної організації “Cyber Resistance” (Кібернетичний Спротив), яка поставила собі за мету припинити наступ роботів на людство».

Як не дивно, у фіналі його таки вдається впіймати, от тільки не кожен читач дочекається цього моменту, адже сюжет «Роботів…» також помітно пробуксовує на симулякрах та імітації дискурсу.

Щоправда, Шинкаренко воліє, аби це називали фрагментарністю та мозаїчністю, чи то, як кажуть у народі, з миру по нитці – злодію петля поставангардовий структуралістський кіберпанк-роман.

Читати неодмінно, якщо полюбляєте постмодерністські літературні експерименти; кохаєтесь у розгадуванні інтертекстуальних загадок; вас хвилює, скільки вареників може з’їсти і кухлів пива випити робот Петро.

автор: Тетяна Трофименко

Читайте також:
Гаряченьке чтиво від топ-авторів Форуму:
нова Малярчук, Антипович, Бабкіна, дембель Чех, Кідрук…

Тетяна Трофименко: Вірші для серпневого читання. Від війни Цілик до риб Жадана

Facebook коментарі

   

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *