30 років аварії на ЧАЕС. В’ятрович: Катастрофа була неминучою

В'їзд на Чорнобильську атомну електростанцію ім. Леніна

Українське законодавство забороняє обмежувати доступ до інформації про стан навколишнього середовища та екологічні катастрофи. В радянські ж часи будь-яка інформація, включно з даними про техногенні чи природні аварії, яка проливала світло на негаразди в “країні розвинутого соціалізму”, була таємною. Її ретельно охороняли, навіть якщо за це довелося платити життям та здоров’ям тисяч громадян.

автор: Володимир В’ятрович,
голова Українського інституту національної пам’яті
розділ із книжки “Історія з грифом “Секретно” (“Наш формат”, Львів, 2013)

Всюдисущі “органи” акуратно збирали такі матеріали, обробляли їх і доповідали вищому партійному керівництву країни. Партія, в свою чергу, приймала певні рішення, не рахуючись з інтересами “простих смертних” та не ставлячи їх до відома. Часом рішень просто не приймали, адже якщо про проблему ніхто не знав, то й гострої потреби на неї реагувати не було – “авось само якось”. Аварія 26 квітня 1986 року в Чорнобилі могла відбутися тільки в такій країні.

Чорнобильська атомна електростанція ім. В.І. Леніна вважалася стратегічним економічним об’єктом СРСР. Тому КГБ наглядало за нею з перших днів спорудження. “Відповідно до директив XXIV з’їзду КПРС, – читаємо в інформаційному повідомленні чекістів від 19 вересня 1971 року, – в Київській області в Чорнобильському районі поблизу села Копачі споруджується перша в УРСР Чорнобильська АЕС електричною потужністю 2,0 млн кВт”.
Далі подається технічна характеристика об’єкта. При цьому спецслужба писала, що повний опис технічних особливостей є тільки у міністерства енергетики СРСР, а відповідне відомство УРСР ними не володіє і не має досвіду експлуатації атомних станцій.

Вже на самому початку звучать застереження: “Питання відбору, розстановки і навчання будівельно-монтажного й експлуатаційного персоналу Чорнобильської АЕС слід проводити більш ретельно, ніж на звичайних електричних станціях, адже наслідки халатного і зловмисного ставлення персоналу АЕС можуть призвести до важчих і небезпечніших для оточуючих результатів”.

Кагебістські звіти про ЧАЕС аж до самої аварії у квітні 1986 рясніють інформацією про недбальство та зловживання у спорудженні та експлуатації станції. 17 серпня 1976 року повідомлялося про можливий зрив запланованого на наступний рік відкриття станції через запізнення будівельників. А під час спорудження використовувалися неякісні матеріали.

Ось лише деякі витяги з повідомлення про технічні порушення: “гамма-просвічуванням на трубах були виявлені раковини і тріщини, в результаті труби виявилися непридатними для експлуатації і мали бути відправленні заводу для усунення браку в заводських умовах… Всі труби з порушенням правил після ремонту на АЕС прийняті під монтаж… Бучанський цегляний завод (Київська область) систематично постачає будівництву АЕС низької якості облицювальну плитку та цеглу (45 одиниць міцності проти норми 75)…
У квітні 1976 року внаслідок порушення технології бетонування баку для рідких радіоактивних відходів ємкістю 5000 кубічних метрів через халатність прораба сталеве облицювання бака було деформоване. У результаті при введенні в експлуатацію бака через тріщини на облицюванні міг відбутися витік радіоактивних відходів і забруднення навколишнього середовища“.

Ситуація не змінилася і через кілька років, коли запрацював перший реактор станції. 17 січня 1979 року “згідно з отриманими оперативними даними, на окремих ділянках будівництва другого блоку Чорнобильської атомної електростанції зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків”.
А вже за місяць, 19 лютого, відбулася аварійна зупинка першого енергоблоку АЕС.

Значний радіоактивний витік на території станції стався 20 квітня 1981 року: “Службою радіаційної безпеки ЧАЕС, – інформує партію КГБ, – визначено зону площею 180 кв. м із рівнем радіації, який досягав 20 мікрорентген на секунду при нормі в 0,8 мікрорентген”.

Того ж року КГБ звітував про те, що “за період експлуатації 1977-1981 років на атомній електростанції відбулося 29 аварійних зупинок, з них 8 – з вини обслуговуючого персоналу”.

9 вересня 1982 року, на початку нового навчального року, сталася аварія на першому енергоблоці АЕС, про що в той самий день республіканське керівництво спецслужби отримало звіт свого київського підрозділу. Спочатку розраховували, що для ліквідації наслідків аварії знадобиться 5 днів. Проте масштаби виявилися значно більшими, ніж їх хотіли представити чиновники. У повідомленні, яке керівник КГБ УРСР С. Муха надіслав керівництву партії 13 вересня, йшлося вже про необхідних 10 днів робіт.

Створена для з’ясування обставин та результатів інциденту комісія працювала з 18 до 28 жовтня – через півтора місяця після “п’яти днів, необхідних для ліквідації наслідків”!
Члени комісії констатували: “В районі села Чистогаловка, розташованого в Пд-Пд-Зх напрямку на відстані 5 кілометрів від АЕС, на ґрунті реєструються так звані «гарячі» частинки розміром 10÷20 мікрон, активність, яких коливається від 10–7÷10–9 кюрі, що перевищує допустимі норми в сотні разів”.
Саме ці “гарячі”  частинки є найнебезпечнішими для людей, – зазначали експерти, – і при потраплянні в організм можуть призвести “до серйозних ускладнень включно з летальним результатом через «пропалювання» тканин організму”.
Але повідомляти про таку небезпеку довколишніх мешканців було заборонено.

Незважаючи на важкі наслідки аварії, 5 листопада очільник КГБ поспішив заспокоїти Володимира Щербицького: “Обстановка в оперативному плані на АЕС і околицях нормальна. Фактів поширення панічних чуток не відзначається”.
З цього чітко видно, що головне завдання полягало в блокуванні “панічних чуток”, а не в попередженні громадян про небезпеку. Люди можуть вмирати – аби тихо.

“Ще у передаварійний період, – писав у своїх спогадах співробітник КГБ Юрій Петров, – оперативним шляхом було здобуто попереджувальну інформацію щодо численних фактів неякісного виконання будівельно-монтажних робіт, постачання бракованого устаткування, порушення принципів технологічної дисципліни та правил радіаційної й пожежної безпеки.
Лише у 1983–1985 рр. сталося 5 аварій і 63 відмови основного обладнання, що супроводжувалися значними матеріальними збитками.
Тривожна інформація негайно доповідалася у вищі республіканські партійно-урядові інстанції. Однак належно реагували далеко не завжди. Більше того, коли за матеріалами Прип’ятського міськвідділу КГБ була представлена інформація до ЦК Компартії України, котра свідчила про витік радіаційних речовин з ЧАЕС, вона була кваліфікована як дезінформація, а низка співробітників КГБ отримала стягнення по службі”.

Тріщини в перекриттях третього і четвертого блоків були зафіксовані КГБ ще 17 березня 1984 року. Перший з блоків на той час працював трохи більше двох років, другий – лише вступав в експлуатацію. Але доробляти його не було часу – згодом кагебісти писали про поспіх із дотерміновим запуском реактора до чергового з’їзду партії.

У жовтні того ж року співробітники спецслужби підготували спеціальний аналіз роботи всіх чотирьох енергоблоків. “У процесі проведення контррозвідувальних заходів нами було проведено аналіз надійності роботи енергоблоків ЧАЕС. У результаті вивчення встановлено, що перший і другий енергоблоки ЧАЕС менш надійні в плані безпеки навколишнього середовища… Третій, четвертий і наступні блоки ЧАЕС (на той момент тільки споруджувалися. – В.В.) конструктивно виконані більш надійно… Разом із тим, за даними спеціалістів, ці блоки не гарантують надійної і безпечної роботи, оскільки випробування їх в екстремальних умовах не проводилися”.

26 квітня 1986 року працівники ЧАЕС провели випробовування на четвертому енергоблоці, яке обірвалося вибухом о 1:25.

Читайте також:
30-річчя аварії на ЧАЕС: В’ятрович кличе зазирнути “Під саркофаг” у центрі Києва

Facebook Comments

підтримати новинарню 2

Залишити відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *